Острів тисячі самоцвітів

— Та будь ласка! — вигукнув Тікірі.

Він випинав груди, аби здаватися на фото якнайбільшим, і витріщав очі, аби не здаватися заплаканим. І трохи всміхався, бо був щасливий, що знову Бандала поруч, але трохи супився, аби мати вигляд рішучий, гордий, невблаганний, словом, як чоловік. Апарат задзижчав, у ньому щось клацнуло, і це було все.

— Ой, — здивувався Бандала, глянувши на Тікірі. — Що з тобою? Сів на колючку?

— Ні. Чого?

— Бо страх як скривився. І ото так ти сфотографувався?

— Як я сфотографувався — покаже фото, — одказав Тікірі з гідністю. — Нікуди не ходи, почекаймо на нього. — Досі він знав лишень мандрівних фотографів, котрі ходили від села до села зі своїми стародавніми апаратами, що робили хоч мізерні, маленькі, кругленькі знімки, зате відразу ж на папір та ще за кілька хвилин.

Але Магараджа відкрутив апарат, склав штатив і пішов з паном Бредероде до намету, ніби геть забув про фото.

— Мабуть, треба йому про це нагадати, — вирішив Тікірі. — Ходи!

Але Бандала добре ще пам'ятав, як то було в Ліндсеїв, коли зважишся звернутися до пана, як він не кликав, а тим паче, як попрохаєш про щось у нього… Тож Тікірі мусив піти до намету сам.

Магараджа сидів там за складаним столиком і морщив носа.

— Що вдієш, Бредероде, — говорив, наливаючи віскі до двох склянок. — Тепер уже з ними погані жарти.

— Хай їм грець!..

— Тихше! — цитьнув Магараджа. — Він нас підслуховує.

Тікірі оглянувся. Віддалік човгала Стара Тростина, перед кухнею сидів похмурий Ука Елара…

— Що тобі треба, шибенику? — накинувся на Тікірі пан Бредероде.

— Нічого, сагібе. Лише фото…

— Матимеш, — засміявся Магараджа. — А тепер біжи!

Тікірі побіг, але думав він уже не про фото. Цікаво, про кого це Магараджа сказав: «Тепер уже з ними погані жарти»? І хто їх підслуховував? Кого це Магараджа боїться? Стара Тростина по-англійськи не знала ні слова… і, крім того, Магараджа сказав: «He's listening» — тобто «ВІН слуха», а не «ВОНА слуха».

Отже, йшлося лишень про Ука Елару. Але ж кухар сидів так далеко, що не міг підслухувати, бо просто не міг нічого чути! Хіба…

Хіба що він справді чарівник, який має вуха скрізь.

Авжеж, так воно, певно, і є! І Магараджа про це знає. Словом, Магараджа боїться Ука Елари та його страшних чар.

Відчуваючи дивний, таємничий напівприємний і напівнеприємний холод на спині, Тікірі вирішив, що про своє відкриття нікому не скаже, навіть Бандалі, бо Ука Елара де хоч його почує й жахливо помститься.

Він і справді мовчав, як могила, — але цим нічому не зарадив.

Того вечора Ука Елара сидів на своїй колоді дуже довго й дуже похмуро. Десь об одинадцятій уклався спати, але незабаром ізнов устав, при світлі електричного ліхтарика вибрав на кухні свій найбільший ніж на м'ясо й підкрався до халабуди, в якій спали хлопці.

— Гей! — приглушено гукнув. — Прокидайтесь!

Вони розплющили очі. Самого Ука Елару при вході бачили невиразно, а от ніж, на який він світив ліхтариком, — надзвичайно виразно.

— Що нам хочеш зробити? — заїкаючись, мовив Бандала. — Зарізати?

— Так, — одказав Ука Елара. — Побачу вас тут іще раз — заріжу. Ідіть геть!

В голосі його бриніла погроза, ніж блищав, але й без того хлопці повірили б. Підвелися.

— Чом? — іще спитав Тікірі.

— Ідіть, ідіть! — скажено гримнув Ука Елара. — Крикнете — штрикну.

Бандала тремтів:

— Таж темно як…

— Ідіть!

Вони пішли.

Місяць сховався, і лиш кілька світлячків літало в чагарях. Позаду блищав ніж у руці Ука Елари; кухар віддалік ішов за ними, світячи тільки на лезо, хоча би раз на дорогу блимнув.

Вони поспішали. Коли обернулись удруге, побачили ніж уже як золотаву цятку — Ука Елара зупинився.

Потім стежка завернула, і друзі не бачили вже нічого.

Тривожна ніч

Було темно, хоч в око стрель, тільки після четвертої години прояснилось, і хлопці побачили над собою місяць, що визирнув з-за хмари. Наддали ходи — боялися, що місяць знову скоро зайде. Не знали, де вони: спросоння й жаху не помітили, якою стежкою пішли. Коли це раптом опинилися на тій головній, широкій, що по ній проїздив Куда своєю машиною. Піднеслися духом.

— Це добре, — прошепотів Бандала; голос йому досі тремтів. — Десь отут я зліз із сагібом з авто й натрапив у лісі на халабуду, подібну до нашої.

— Там би ми могли переночувати, — зрадів Тікірі. — Коли тільки знайдемо її.

Бандала пильно розглядавсь у блискучій сутіні.

— Пам'ятай, на тому місці, де я ввійшов до лісу, стояло дерево года-кудуру. Ми спинилися тільки тому, що сагіб захотів нарвати з нього помаранчів.

Тікірі сплюнув. Хоча плоди года-кудуру схожі на помаранчі, але дуже отруйні, й Тікірі здалося дивним, що розумний білий чоловік не знає такої простої речі.

— А хай йому всячина! — буркнув.

— Не кажи так! — суворо мовив Бандала. — То добрий сагіб. Сам сказав, що відвезе мене до дерева Бо, й дав мені нову одіж і рупії. Всенький день було мені добре.

— Га! — Тікірі раптом пожвавішав. — Яке воно, те дерево Бо? — Страх у ньому ще не влігся, але хлопець був щиро радий, що вони знайшли іншу тему для розмови, аніж кухаря і цю глупу ніч. — Великецьке?

— Ні, мале, — сказав Бандала. Він теж із полегкістю вхопився за цю тему, таку далеку від недавніх страшних знегод і ще страшнішої дійсності. — І все згорблене, мов дід. Похилилося на один бік, тож його підпирають кілька залізних стовпів. Але живе! На ньому багато листя, поміж галуззя тріпочуться бинди, обабіч нього сидять ченці, стережуть. А як котрийсь із них умира, приходить на його місце інший і так далі, один за одним, мов намистинки на шнурку чоток. Той, що сидів праворуч, був уже сто п'ятдесят третій, — додав із святебною шаною. — Я щасливий, що міг йому вклонитися.