Острів тисячі самоцвітів

Потім світ знерухомів. Перестало гримкотіти. Бандала бездумно обіперся об двері, вони прочинились, і він вискочив.

Сталося чудо: без сторонньої допомоги він утік із в'язниці, ключа від якої не мав.

Дідусь Тінь

Але перші секунди Бандала думав про що завгодно, тільки не про чудеса.

Бандала не роздумував: вийти треба тут, бо тут слони, — отже, тут напевне вийде й Тікірі! Тому Бандала відчинив двері, щойно потяг зупинився.

І двері безгучно піддалися, Бандала вискочив… і здивовано став, бо на нього ніхто не звернув уваги — ніде не було живої душі; тільки за коліями, в тіні маленької смоковниці, сидів на землі дід, їв коржика й дивився крізь Бандалу, ніби не бачив його або ніби хлопець був прозорий.

Позаду пролунав хрипкий голос репродуктора: «Канді! Канді!» Бандала обійшов потяг і опинився на вокзалі, повному люду.

Але й тепер Бандала не сушив собі голови, хто це відчинив йому двері. Знав лише, що завдяки збігу обставин вийшов з потяга на супротивному від вокзалу боці, тому його й не помітили; боявся тільки, що Тікірі не матиме такого щастя.

Але Тікірі не з'являвся.

Усі подорожні вже вийшли, чоловіки в парусинових куртках давно вже почали виносити речі з товарних вагонів, але ніде не мелькнула маленька чорна постать… П'ять, десять хвилин стояв Бандала віддалік потяга ніби прикутий. Потім щодуху оббіг вагони там, де чверть години тому вискочив. І знов стояв, стояв.

А коли ногам несила було стояти, сів у тіні обіч діда, що й досі жував, і чекав на нове чудо, в яке, на лихо, взагалі не вірив. Він зміркував уже, що з ним не сталося нічого чудесного. Просто вагон мав дві сторони, а отже, і двоє дверей. Одні робітник в Анурадгапурі засунув і замкнув, а про другі, напевно, забув. І він, Бандала, подорожував весь час у в'язниці, що й не була в'язницею.

На шосе забряжчали ланцюги. То підходили слони, але Бандала навіть не глянув на них. Нахиливсь аж до землі, зазирнув під колеса вагонів — чи не мигнуть на тому боці тонкі чорні ноги; їх би він одразу пізнав, бо такі ноги має лише Тікірі… Але скоро Бандала підвів голову і обернувся до старого з коржиком.

— Дядьку, — спитав, — чи не бачили ви малого чорного хлопця з великою головою? Чи не вискочив той з потяга?

— Ні, — відказав дід, обернувся до нього лицем — Бандала побачив, що він сліпий.

Хвилю обидва мовчали.

— Я розбиваю тут каміння, — мовив старий гордо. — Як хочеш знати, розбив я такі гори каміння, що довкола мене зостався висіти порох, наче хмара. Того я бачу лише тіні.

— Авжеж, — шепнув Бандала; не знав, що сказати.

— Та вже ж, — потакнув старий радісно. — Люди кажуть, ніби я сліпий, але я достеменно знаю, що добре бачив би, якби. довкола мене не висів порох із каміння. А так я бачу самі тіні. І тебе бачу як чорну тінь. Ти молодий, маєш широкі рамена і одного разу вже не захочеш бути слугою.

— Відки ви знаєте, що я слуга? — спитав Бандала.

— Усі ви слуги, — осміхнувся старий. — Доки нічого не бажаєте, будете слуги в тих, хто чогось бажає. Ви не чоловіки — лише тіні чоловіків. Я бачу то ліпше від тих, хто мені каже, що я не бачу нічого.

— Авжеж, — мовив Бандала; він уже збагнув, що цей дід Тінь, очевидячки, не тільки сліпий, а й причинний.

— Та вже ж. Я гаразд розрізняю свої тіні.

Старий замовк. Ото й добре. Бандалі не хотілося слухати про тіні. Він думав про Тікірі. Що з ним сталося, куди подівся?.. Мо' не знайшов учасно вокзалу в Анурадгапурі, бо ж до ладу не знав, кудою йти.

— Дядьку, — спитав Бандала, — коли приїде наступний потяг з Анурадгапури?

— Завтра о цій порі, — відказав старий. — Я добре його знаю — він приїздить одразу по полудні, коли тіні найрізкіші. Вранці потяг їде назад, але тоді тіні розпливчасті й сиві.

Бандала востаннє поглянув на спорожнілі вагони.

— Спасибі вам, дядьку. Хочете банан? У мене їх багато.

— Не хочу, — відказав старий. — Я не жебраю, як ченці. Вмію розбивати каміння.

Бандала устав і пішов. Слонів уже не було видно, але здалеку досі чувся брязкіт ланцюгів.

Сонце пекло, повітря тремтіло. Докруж міста Канді, наче краї великої зеленої миски, зводилися пагорки. Посеред міста леліло озерце, кругле, як мідяк, посеред озерця плив кругленький острівець, а посеред острівця росли чотири тоненькі арекові пальми, вгору і вниз, до неба і в глибину; ті, що стирчали в небо, були справдешні, а внизу були їхні перевернуті відбитки. Плесо лежало непорушне, мов скло, й здавалося, ніби чотири довгі стеблини, увінчані на обох кінцях зеленими чубчиками, висять у порожнечі.

Озерце оперізувала асфальтована дорога, якою мчали машини, а за дорогою бовваніли два буддистські храми, тонучи в квітучих кущах. І ченці, котрі сиділи на камінних приступках, у своєму жовтогарячому одязі, подібні були до тих квітучих кущів. Якийсь чернець повільно ступав берегом озера, в одній руці тримаючи свою жебрацьку карнавку, в другій — велику чорну парасолю, що захищала голену голову од сонячних променів.

Коли Бандала поклав йому до карнавки три банани, чернець зупинився, сунув банани до мішка, схованого під бганками жовтогарячої одежі, й пішов далі. Не мовив нічого. Та Бандала й не чекав слова дяки, бо той, хто обдаровує ченця, чинить велике добро, за яке йому віддячиться в наступному житті — отже, він, по суті, обдаровує сам себе; а коли вже має хтось подякувати, то тільки дарівник ченцеві за те, що чернець йому — дарівникові — надав можливість зробити добре діло. Але ченці, як правило, такі великодушні та скромні, що дяки не чекають: стане з них і дарівщини.

Це все Бандала знав змалечку — так його вчив батько Тісса, але йому нараз стало прикро, що чернець нічого не сказав. Не спитав: «Звідки ти, хлопче? Може, тебе гнітить що, довірся мені». Він, Бандала, відповів би: «Шановний, маю приятеля, котрий зветься Тікірі й котрий повинен би тут бути, але його нема…» А чернець йому сказав би… Ні, Бандала не уявляв собі, що сказав би чернець — певно, щось таке, що заспокоїло б тугу й сум'яття, бо ченці безмежно мудрі. І це Бандала знав од свого батька Тісси.

Але чернець мовчав, а Бандала йшов за ним, похиливши голову. Чернець зник у храмі з низькою шпичастою восьмигранною вежею, а Бандала безпорадно залишився стояти над ровом з водою, що відділяв храм од шосе й кишів черепахами. На містку через рів сиділа старенька з кошиком жовтих жертовних квітів.

— Що це воно за храм? — спитав її хлопець.

— О! — обурено вигукнула вона. — Ти, певно, безбожник, інакше-бо знав, що це храм Буддиного Зуба.

Бандала низько вклонився, бо він не був безбожник; тільки в суєті останніх днів геть забув, що в Канді є храм Зуба, найславетніший і найсвятіший на світі.