Острів тисячі самоцвітів
Шрифт:
А тоді хлопець перейшов місток і вступив до місцини, де йому судилося багато чого зазнати.
На нього війнув приємний холодок, насичений пахом спалених жертв. Очі його, досі засліплені сонцем, тепер бачили тільки присмерк, сповнений холодних запаморочливих пахощів та жовтих каганців, що блимали далеко позаду, в густому мороці. Бандала йшов до них, до тих тремтливих вогників, бо вони ж горіли на найсвятішому місці. Біля них Бандала клякнув і зціпленими руками поклав останній банан на карнавку, що білілася на сходах. Більше нічого не роздивився він при світлі каганців, лише ту карнавку й сходи. Шепотів молитву, але думав про Тікірі й прагнув, щоб той опинився тут зараз або принаймні завтра в обід, коли приїде потяг… Тут Бандалі запаморочилася голова, може, від хвилювання,
— Я тут! — крикнув щасливий Бандала.
На лихо, Тікірі не чув, Тікірі зник у чагарях. Бандала зостався сам із холодною змією, що обвилася йому довкола пліч…
Очутився.
Щось крижане справді торкалось його! Він зойкнув, підхопився.
Воднораз морок храму затремтів од оглушливого рику.
Чарівна сорочка й дивовижні черевики
Тікірі за всеньке своє життя тримав у руках так мало грошей, що трохи розгубився, діставши великодушний Кудин дарунок — дві рупії. Навіть не знав, де їх подіти. Мав на собі лише сукню-саронг, а в ріжку саронга — фатальний самоцвіт, але покласти гроші до самоцвіту не хотів: не сумнівався-бо, що незабаром їх потребуватиме. Для чого, що за них купить — Тікірі не уявляв собі анітрохи. В цій хвилі не хотілося йому ні їсти, ні пити. Він одчував себе таким багатим, що був переконаний, ніби просто повинен щось купити — звісно, щось пишне, гарне-гарне, словом, річ, яку іншим разом купити не зміг би. Тільки от нічого йому не хотілося, хіба що авто — але на авто, звісно, навіть оцих двох чудових рупій не вистачить.
Стискаючи гроші в кулаці, почав Тікірі продиратися крізь натовп — і побачив сорочки.
Власне — дві сорочки.
Перша красувалася на тілі юнака з вусиками, котрий куняв за кермом легковушки, що стояла біля хідника. Друга висіла на тичці в глибині ятки, яку Тікірі спершу вважав за звичайну ятку торгівця одягом. Сорочку юнака з вусиками вже треба було б випрати, сорочка на тичці була новісінька — але й та, й та, як дві краплі води, однакові і однаково чудесні: на крикливо-блакитному тлі під крикливо-зеленими пальмами крикливо-червоні слони — їх гнали магаути з круглими чорними ротами — теж, певно, кричали…
Засліплений тією красою й до краю схвильований, Тікірі підступив ближче й побачив, що це не переносна ятка, а зовсім інше. Перед яткою в'юнкий магометанин у чалмі крутив руками колесо, геть пописане кольоровими цифрами та квітчастими словами, й закликав перехожих, аби простягнули руку по багатства, котрі належатимуть тому, хто їх перший забере.
— О віруючі! — вигукував магометанин. — Та й ви, невіруючі, всі ви підійдіть і простягніть долоню, аби я міг усипати до неї чудові дари! Бо те, що я на шкоду собі пропоную вам, є дар. Увечері я піду бідний і нещасний, а ви сяятимете багатством і щастям, мовби султани. Хіба оця сорочка не гідна султана? Може, султан має більше слонів, може, вони кращі? Ні, братове, ні! Не зважуся навіть сказати, скільки я заплатив за неї. Але ви заплатите лишень одну жалюгідну рупію й зможете дістати відразу три таких сорочки, бо я даю вам тричі стрілити в оце колесо фортуни. Три постріли, три сорочки, тричі по стільки слонів, скільки їх має нізам із Гайдарабада, найбагатший у цілій Індії.
Тим часом як щедрий чоловік отак вигукував і канючив, гострий погляд його ковзав сюди й туди по гурту цікавих, аж поки зупинився на Тікірі: найперше на його витріщених очах, потім на роззявленому роті й нарешті на хлопцевій руці, в якій блищало срібло. Чоловік відразу простягнув руку й, усміхаючись, ласкаво, проте дужо притяг хлопця до себе, ніби хотів стиснути його в обіймах.
— Ходи-но сюди, лицарю! — натхненно вигукнув магометанин. — Стань на оце почесне місце! А ви, Маловіри, гляньте-но на цього малого велета, чия слава невдовзі полетить по всіх усюдах! Ти хочеш бути багатим і славетним? Ах, та вже ж
хоче! Тож дай мені свою рупію, і я тобі дам ті три щасливі стріли, кожна з яких принесе тобі одну щасливу сорочку!.. Тепер зведи свою несхибну руку й кинь першу стрілу в це колесо — його пущу я навмисне поволі, бо дуже вже ти мені любий… Ну-бо, стріль!Тікірі метнув оперену стрілу — вона оминула колесо й увіп'ялася в полотно ятки. Гурт зареготав.
— Чого сушите зуби? — гримнув на них магометанин. — Моєму лицареві стане двох сорочок! Кидай, кидай, щасливчику, тепер піде ліпше.
Тікірі метнув другу оперену стрілу — вона одбилася від колеса, що крутилось, і впала на землю.
— Га! — крикнув чоловік, нагинаючись по неї. — Замалим не вцілила, зрадниця! Ось-ось уже була ввіп'ялася до щасливого числа, але рука, що її метнула, була надто моцна. Не так дуже, мій силачу! Приборкуй свої м'язи! А я піду наготую ту чудову сорочку й осушу сльози — так-бо мені тяжко з нею розлучатися!
Він направду зняв з тички славну сорочку й її краєм заходився витирати собі очі. Третя стріла Тікірі вп'ялась якраз в одне з чисел колеса фортуни, на жаль, у те чорне, що — як казав магометанин — тріньки менш щасливе, ніж інші, бо не дає виграшу.
— О чарівниче! — завивав магометанин у безмежному подиві. — Ти перший, хто поцілив якраз у те число! Як це ти зумів? Чи ти знаєш, що то означа? Що тепер будеш підряд улучати лише у щасливі числа! О люди, не відходьте, бо зараз побачите диво! Дай мені швиденько другу рупію, о володарю трьох сорочок, щоб я міг їх загодя наготувати і загорнути!
Хап! — загарбав другу монету, розкрутив колесо й стомлено сів на ящик. А коли подальші три стріли встромилися знов до нещасних чисел, смутно потряс головою:
— Хоч не понесеш із собою трьох сорочок, зате матимеш щось рідкісніше, — тицьнув магометанин до рук Тікірі грубу чорну книжку. — Аби ви знали, люде: від мене ніхто не піде не обдарований, з порожніми руками! Цей молодий богатир програв, хоч я не збагну, як це могло статись. Але все-таки він понесе скарб, як кожен, хто в мене спробує щастя. Так, я роздаю скарби і роздаю задурно. Ця книжка — скарб ученості, але я даю її як премію! Біжи, хлопче, навчайся з неї, і незабаром ти мені дуже дякуватимеш. Чого ще очима лупаєш? Щезни!
І виштовхав Тікірі. Гурт реготав. Тікірі біг, не знаючи, чи йому смутитися, чи радіти, пишатися чи соромитися. Розгорнув книжку й знову згорнув. У Ліндсеїв він навчився читати за складами англійські слова, але ця книга була надрукована по-тамільськи, а по-своєму він, тамілець, не тямив. Нараз… Тікірі ладен був заприсягтися, що то Кудина машина, геть-чисто вона… о, зникла за рогом. Ні, то, мабуть, не Куда, він-бо давно поїхав. Тікірі зупинився. Чогось боліли ноги, ніби він прийшов з Анурадгапури пішки. Сів на тумбі в гавані, дивився хвилю на море, хвилю назад — на дерева та будівлі й думав собі: так ось воно яке велике місто Коломбо, де Жожо ходив до школи. Жожо Ліндсей!..
Тікірі спало на думку, що це вперше він згадав про Жожо після втечі з дому. Дивно: адже Жожо дуже скривдив його та Бандалу. Але Тікірі відразу ж подумав, що це й добре, бо коли думаєш про кривду, то в тобі прокидається злість. А тепер я ліпше думатиму про Бандалу, де він може бути й коли з'явиться. Мо' він саме тут, у гавані… та вже ж тут… тільки, мабуть, трохи далі, за тим білим будинком.
Тікірі хутенько побіг поглянути за той білий будинок. Але Бандали не знайшов. Тож вернув на своє старе місце, але за мить знову вибіг; отак він і бігав то туди, то сюди, бо Бандала скрізь міг бути.
Спека спадала, а Тікірі все ще сидів у гавані й чекав на Бандалу, ходив по Бандалу, бігав йому назустріч до цього рогу й до того, бо на розі люди найчастіше спіткаються… і знов вертав, дивився на море, чекаючи, що Бандала раптом поплеска його по плечу: «Тікірі, я тут…»
Тільки по обіді Тікірі здався. І не тому, що втратив надію. Лиш переконався, що Бандала тут іще не може бути. Не може. Я їхав машиною, і страшенно швидко. А чим їхав він? Хтозна, на скільки машин мусив чекати, перш ніж якийсь шофер змилостивився, хтозна, який гак він зробив… або й тюпав пішки… Так, хтозна, чи його взагалі хто-небудь підвіз!