Острів тисячі самоцвітів

З океанської далини прилетів величезний транспортний літак з шістьма моторами, ніби з шістьма головами, і полинув низько над містом, а Тікірі помчав за ним навздогінці — літак казково гуркотів і казково виблискував. Невдовзі літак зник і гуркіт ущух, але Тікірі йшов далі й далі. Не знав, куди збочити, а втім — навіщо це йому? Мети ж нема. Вітрини блищали в призахідному сонці, за ними купчилися гори найдивовижніших речей, і збігло чимало часу, доки Тікірі дійшов до кінця вулиці. Дуже часто-бо зупинявся й розглядав вітрини. А ще був дуже втомлений.

Хвилю спочивав на склепистому містку через потік; Тікірі думав, це річка, але насправді це був канал, що вів до гавані. Глибоко під мостом плив човен, напівголий чоловік швидко веслував. Вода була темно-синя, аж чорна, але щоразу, коли чоловік підіймав весло, обіч човна спалахував огненний вир, з весла бризкав огненний дощ — так забарвлювало все це низьке сонце.

Тут згадав Тікірі про Бандалиного дядька Вікрену, про його човник, про острівець Калудуву, де вони ловили ігуанів, про похмурого Дгаму, про свою матір — найголовніше, про маму! — і стало йому так тужно, аж він злякався, що бризнуть сльози, котрих він уже ніколи не витре, бо пектимуть, як вогонь… На щастя, чоловік із човном швидко зник, і Тікірі заспокоївся. Але він і далі дивився на канал. Хотілося пити. Він не знав, що та вода солона, й, пройшовши міст, збочив праворуч і швидко пішов високим камінним берегом, сподіваючись, що знайде сходи, які ведуть до води. Але доступитися до води не можна було.

Тож Тікірі подався навмання до вулиць за каналом: постука в перші двері й попросить хоч ковток. На лихо, в тій частині міста двері були такі самі неприступні, як чорна вода каналу. Всі будинки стояли в садах, оточених гратами, — був то, очевидно, вельми знатний та багатий квартал. Такий знатний та багатий, що тут не можна навіть вилізти на дерево й нарвати собі плодів, бо й дерева ув'язнені в садах — за парканами. Такий знатний та багатий, що на вулицях не було жодної людини. Тільки авто іноді проїде або спиниться перед загратованими ворітьми. Аж здавалося, ніби тут живуть самі машини.

Посутеніло, а Тікірі все ще блукав і хотів пити. А коли побачив прісну воду, то навіть не знав, що це вода — так вона мінилася супроти вечірнього неба, вся золота, мов цвіт.

Тікірі стояв коло загорожі, притулившись обличчям, і зачаровано дивився на струмінь, що тоненькою цівкою бив із круглої водойми, і так високо, ніби хотів торкнутися неба. Внизу гусли тіні, а верхівка струменя ще золотіла в сонці, ніби вушко голки.

Це був перший водограй, що його Тікірі побачив. Тікірі розглянувся навкруги. А де ж будинок? Він має стояти в саду. Хлопець пробіг уздовж загорожі туди й сюди. Угледів лишень широкі замкнені ворота з незрозумілим написом «Gordon's Рагк».

Коли Тікірі ліз на загорожу, то оглядався, повен страху, чи хто не дивиться. А далі вже не пильнував ні про що. Клякнув біля водойми водограю і пив. Холодний дощ ізгори кропив йому плечі, голову, руки. Тікірі пив і пив, ніби всеньким тілом. Позаду на вулиці засвітилися ліхтарі, їхнє сяйво розігнало смерк і впало на хлопця; він злякано встав і шурхнув до кущів поблизу.

Тіні поглинули його й заспокоїли. Але побіг далі, бо йому спало на думку, що десь там він найде підхоже місце для нічлігу, і взагалі, що далі од воріт, то безпечніше.

За смугою кущів простелився газон. Тікірі назгинці перебіг його. Зупинився.

Десь поблизу гуркав океан. Парк тут кінчився такою загорожею, якою почався. За цією загорожею палали такі самі ліхтарі, як на вулиці… один з них, їй-бо, рукою досягти можна… і він освітлював пару дивовижних черевиків.

Якби ті розбиті черевики стояли на підошвах, як це й має бути, то, може б, їх Тікірі взагалі не помітив. Але черевики стояли на п'ятах і цілилися носками вгору, в небо!

Тікірі вражено дивився на чудо, так вражено, що чоловік, якому черевики належали, голосно засміявся. Ляк прикув Тікірі до землі. А чоловік, що лежав досі на спині в чагарях, підклавши під голову якісь лахи, сів і висунувся з-за куща:

— Чого вилупився? Не бачив подертих черевиків, чи що?

— Ні, — вихопилось у Тікірі; він наполовину брехав, але наполовину казав правду: хоч розбитих черевиків бачив він чимало, але ніколи не бачив їх на ногах сагіба. Цей-бо чоловік, без сумніву, був сагіб, білий. Плечі мав могутніші, ніж будь-хто, кого досі стрічав Тікірі, а давно неголене лице його прикрашала білозуба усмішка. Цей велетенський хлоп'яга з плескатим носом, цей білий хлоп'яга в пом'ятій сорочці й з дірами на підошвах, подумав Тікірі, має куди більше зубів, ніж звичайні люди, і, мабуть, саме тому так нездоланно діє його усміх.

— То подивися, — сказав чоловік і підняв ногу, аби Тікірі міг краще роздивитися велетенського шкарбана. — То що ти тут шукаєш? Знаєш, що тут заборонено ходити?

— Еге, — відказав Тікірі. — Але ж я мушу десь спати.

— Он воно як! То заходь, — засміявся чоловік, розгорнув гілки, й здивований Тікірі побачив, що це не звичайний собі густий кущ, а деревце з широким похиленим до землі гіллям, яке творить довкола стовбура наче круглий намет. Була тут навіть підстилка з лахміття, мішків і рисової соломи, бляшаний кухоль з водою та щось у масному папері. При тьмяному світлі ліхтаря з побережжя, що пробивалося крізь заслону листя, Тікірі загледів і півбуханця хліба, а гостинний чоловік побачив, куди саме хлопцеві очі втупилися з найбільшою цікавістю.

— У тому папері вже самі кістки, — засміявся чоловік. — А кусень хліба можеш узяти. Ну-бо не соромся. У мене вдома такий самий хлопчина, і чорт зна, хто йому дає тепер їсти.

Він підшморгнув жартома носом, але пролунало це як зітхання; тоді чоловік справді засміявся, ліг на спину й знов вистромив ноги назовні: місця йому тут бракувало. Був це справді дуже великий міцний чоловік. Звався Грегоріс, був родом із Греції, міг підняти на плечах і голові п'ятьох чоловік, — з якими донедавна складав акробатичну групу в мандрівному цирку Ксавера. На лихо, пан Ксавер, теж грек і власник того сумнівного підприємства, втратив у Коломбо половину того, що заробив у Єгипті, і, аби не збанкрутувати остаточно, заставив увесь цирк од шпичака до останнього кілочка і з грішми зник, не дбаючи про те, що буде з його трупою. З п'ятьох Грегорісових товаришів троє подалися невідомо куди, двоє найнялися за кочегарів на танкери, а Грегорісові поталанило тільки в тому, що, опинившись без цента в кишені та без притулку, знайшов він цей зручний парк, названий на честь генерала Гордона, і це не менш зручне деревце. Тепер він заробляв собі на прожиток здебільша тим, що вранці ходив до моря збирати мушлічки, вирізав на них малюнки кокосових пальм, підписував «Коломбо», або «Цейлон», або те й те, пропонував багатим туристам — і часом справді продавав. Була то дурна праця, не гідна його м'язів. Як білий, він не смів працювати за платню, що її отримують місцеві чорнороби, а вищу, «білу» платню ніхто йому не хотів давати саме тому, що на ринку було доволі тубільців. Так Грегоріс зненацька став тим, кого сагіби презирливо звуть прибережними бродягами. Він не мав іншої ради: або збирати мушлічки, або жебрати перед аристократичними готелями й сподіватися, що з часом найметься на корабель і добудеться додому. І він сподівався, прагнув то впертіше, що його єдине щастя тут, славний нічний притулок із гілля й листя, теж мало ваду — під деревом мешкав ще один неприємний нічліжанин.

Поки Тікірі їв і безладно розказував про свої пригоди, Грегоріс угледів його чорну книжку й почав її гортати. По-тамільськи він тямив не більше од Тікірі, але на останній сторінці помітив марку міжнародного біблійного товариства. Засміявся, мало не похлинувся. Це любе богові товариство постачає в усі «поганські» землі цілі кораблі біблій, що їх місіонери й всілякі християнські організації роздають тубільцям задурно, очевидячки, переконані, що так забезпечать їм порятунок душі.

— Ти гляди, нікуди не подінь книжки! — промовив Грегоріс, оддихавши зі сміху. — Може, вона тобі ще знадобиться!

— Навіщо?

— На обід, — осміхнувся Грегоріс. — Або ж на вечерю. Це свята християнська книжка, а тут у місті живе святий чоловік, котрий, може, тобі дасть попоїсти, як прийдеш до нього з цією книжкою й гарно попросиш.

— Я не хочу йти до християн! — рішуче заявив Тікірі. — Хочу зостатися з вами.

— Але ж я теж християнин.

— Але інший. Не як Ука Елара. Не як Жожо Ліндсей! Не як сагіб Бредероде.

— Може, — зітхнув Грегоріс; ніякий він не інший, просто йому останнім часом жахливо не таланить. — Але так чи сяк тут ти не можеш залишитися.