Острів тисячі самоцвітів

— Чому?

Грек знизав плечима.

Він нічого не мав проти цього кумедного чорного малюка, що зазнав стільки дивовижних пригод, ба Грегоріс навіть був радий, що є з ким перемовитися словом… може, навіть був удячний долі, що послала йому ще більшого бідолаху, ніж він сам. На жаль, він тут не був господар.

— Чому? — наполягав Тікірі.

— Бо за хвилю прийде один неприємний тип.

— Як неприємний?

Грегоріс ізнову здвигнув плечима. Ну, як ти хлопцеві розкажеш про Джіма Піча? Сам знав лише те, що Джім Піч дезертирував з американського військового корабля, який місяць тому закотився в Коломбо, бо — за Джімовими словами — ледь штрикнув одного безклепкого матроса, котрий про нього — про Джіма Піча — ляпнув, ніби Джім злодій, і так образив його до глибини душі. Правда, штрикнув Джім не ледь, а таки добряче, бо Грегоріс бачив на власні очі похорон того бідолахи; а щодо образи до глибини душі — то Джім не крав тільки того, чого не бачив. Але що вдієш, кому скажеш, коли Джім приятелює з бобі, який стереже саме цей парк. А що, коли дати Джімові лупня чи погрозити, — як не прийме хлопця й не ставитиметься до нього по-людськи? На це сил у Грегоріса досить — тільки от Джімові знов-таки варто лиш свиснути, сказати слово приятелеві поліцаєві — і прощай, притулок, дерево й парк. Ні, цього хлопчисько не вартий, та й врешті, яка Грегорісові з нього користь? Найліпше буде, як хлопець трохи поспить і зникне.

— Як неприємний? — повторив Тікірі. — Похмурий?

Грегоріс не відказав. Він почув уже, що Джім Піч розмовляє з негідником бобі, з котрим, без сумніву, ділиться краденим… і відразу ж побачив за заслоною листя, як Джім Піч тяжко перелізає через загорожу. Це означало, що Джім Піч залив баньки і що з ним говорити — все одно що із стінкою.

Той, котрий знав все

Лункий рик, який так нажахав Бандалу, був звук гонгів, що в них ченці з храму Зуба гримкотіли тричі на день, аби скликати віруючих.

Звідки про те було знати хлопчині? Він зроду чув тільки голос одного маленького гонга, котрий удома в Калуеламагатарі хоч і лунав так само тричі на день, але куди тихіше, ніж тут: бо той гонг був малий, а буддистський храмик у Калуеламагатарі, власне, був двір — чотири стіни без покрівлі. А тут шаленіло півдюжини гонгів, таких величезних, що Бандала мав би за гіганта й найменшого з них, — якби його, звісно, побачив. Якби морок не засліпив йому очі. Якби думку його не запаморочив сон. Якби взагалі тямив, де він. Якби міг згадати, що з ним сьогодні діялось. Якби!.. Якби!..

На лихо, Бандала досі жив у своєму півсні, досі чув на собі холодний дотик гадючиного тіла, і коли жахливий гуркіт розпанахав пітьму, хлопець метнувся туди, де просвічувала ледь ясніша пляма. То був прямокутник коридора, але Бандалині напівсліпі очі розрізняли тільки сяйво… ось воно стало ще яскравіше… ось воно засліпило його цілком. Бандала вихопився на терасу, під палюче проміння сонця.

На містку юрмилися чорні постаті — нараз вони метнулися втікачеві назустріч… Чорне юрмисько хоче загнати його назад, туди, де шаліють звуки пекла, де плазує гад… Це Бандалі блиснуло в голові за мить до того, як він перескочив стінку.

Бандала падав. Пойнятий жахом, напівпритомний, навіть не збагнув: те, що бризнуло навсібіч і на мить заглушило пекельний рик, — вода. Тільки коли вода вдерлася до його легенів і він, запрацювавши мимоволі руками й ногами, виринув на поверхню, тільки тоді Бандала побачив, що стоїть у рові, який відділяє храм Зуба від дороги. Вода сягала йому по плечі, довкола плюскотіли круглі слизькі потвори — черепахи. Він, Бандала, дурбас! Навіть двічі дурбас, бо оце вже вдруге пошився в дурні, достоту як отоді, коли вискочив з машини й чкурнув до плантації-пустки. Але тоді хоч за ним гналися по п'ятах справдешні люті пси, а зараз тільки гримнуло щось, наче буря. Він пізнав уже голос гонга.

А там, угорі, біля камінного парапету, на дорозі, збилися люди, вигукують, сміються.

Бандала витер очі. Лють охопила його то дужче, що це були туристи, ті недоумкуваті чужинці, яких Бандала знав уже в Анурадгапурі: не мають ніякої тями про Ланку, ото витріщають балухи на все й вірять усім нісенітницям, які їм ляпа той, котрий їх водить. І ці недоумки кплять з нього…

— Диви! — пасталакав якийсь брезклий чоловік із спітнілою головою, з корковим шоломом на маківці. — Диви, Гледіс, чорний злодюжка! Щось украв, а як за ним гналися, то стрибнув до води, йолоп. Ха-ха!

— Ох, — лякалася Гледіс. — Ох, Томе, чи не покусають його ті страшні звірі? Черепахи їдять людське м'ясо, якось я те бачила в кіно, дуже гарний фільм, але такий страшний! Про тих жорстоких стародавніх римлян…

— Але ж це не стародавній римлянин, а малий чорний гангстер, — кинув дотеп Том. — Ану вилазь, злодюжко, я вхоплю тебе за комір.

— Я не злодій! — вигукнув Бандала. — Я син Тісси, управителя пана Ліндсея в опалових копальнях!

Але Том його не чув, бо Гледіс — низенька бабця в дівочому вбранні — хихочучи сказала, що не дуже-то вхопиш голого за комір.

— Голий грабіжник! Хіба це не чудово, Томе?!

— Я не голий! — вигукнув Бандала. — Я не грабіжник, казано-бо вам…

— Мовчи й хапайся за мотузку, витягну тебе, — промовив хтось над ним по-сінгальськи.

Бандала підвів голову.

Побачив на терасі молодого ченця, який без усмішки, але й не сердито опускає додолу вірьовку.

Згодом Бандала дізнався, що молодого ченця звати Касіапа.

Ведучи Бандалу заплутаними коридорами монастиря, чернець поклав йому руку на плече, і хлопець здригнувся. Пізнав крижаний дотик, що пробудив його в святому місці.

— Не тремти, — сказав Касіапа. — Я знаю, що ти не злодій.

— То куди ти мене ведеш, шановний? — спитав розгублений Бандала.

— До ігумена. Це для тебе велика честь.

— Не знаю, чим я її заслужив, — покірно мовив Бандала. Справді, честь ця безмежно велика, бо ігумен із храму Буддиного Зуба — воістину святий чоловік.

Потому Бандала стояв сам один у порожній білій келії, чекав, коли Касіапа покличе його далі, й питався себе: ігумен із Храму Буддиного Зуба — людина чи щось більше — хоч істота його ще ув'язнена в людському тілі, але вона давно вже позбулася усіх людських слабостей. Авжеж, так воно є, і той, перед ким Бандала за мить упаде ницьки, сидітиме на високому п'єдесталі, як сам Освічений Будда, і не ворухнеться, не промовить слова, риси матиме камінні, і з них промінитиметься превелике сяйво…

Тут Касіапа відгорнув рогожу, яка правила за двері, кивнув, щоб Бандала зайшов, і той нерішуче ступив, загодя заплющуючи очі.

На порозі широко розплющив їх: ігумен храму Зуба сидів за письмовим столом тієї ж форми та кольору, як стіл пана Ліндсея, тримав авторучку геть-чисто таку, якою писав пан Ліндсей, і дивився замислено до блокнота, мов дві краплі води схожого на той, до якого пан Ліндсей щодня занотовував біля радіоприймача курси акцій на лондонській біржі. Єдина різниця полягала в тому, що замість люльки або сигарети ігумен стискав у лівиці віяло з листя пальми кітул, був босий, закутаний лишень у жовтогарячу одіж, з якої виглядало праве плече, та ще череп мав голений. Ну й, звісно, замість телефону стояв на письмовому столі очеретяний дзвін, під яким, певно, ховалася миска з рисом або овочами.

— Чув я, хлопче, що ти спав у святому храмі, — промовив великий чернець і подивився на Бандалу крізь окуляри в металевій оправі. — Чи не маєш іншого пристановища? Де живеш?

— Ніде, о святий, — відказав Бандала, затинаючись. — Прости мені. Я дуже побожний, але прийшов сьогодні здалеку й так утомився, що… що…

Ігумен ворухнув віялом і примружив очі.

— Знаю, — голос його бринів тихо, але таїлась у ньому рішучість, а може, й щось більше. — Твоя домівка в Калуеламагатарі.