Планета Фей

— Вони не могли зникнути самі. Хтось допоміг їм у цьому.

— Ще як могли. Може вони поїхали в ліси на польові дослідження, може розбили табір десь далеко звідси, біля об’єкту, що їх зацікавив.

— Давай трохи відсидимось тут, а далі вирішимо, що робити.

— Навіщо? Ти не розумієш, на станції ж є нормальні умови для життя, а чим більше ми сидітимемо тут, тим більше боятимемось звідси вийти.

— Навіщо ризикувати? Я, наприклад, після безглуздої смерті Чуба не маю ані найменшого бажання прогулюватись біля станції.

— А я думаю, що було б правильно, якби ти сходив туди, всередину, і подивився, що там відбувається. Це ж дуже важливо знати!

— Я? — штурман скривився, наче проковтнув муху. — Це ж абсурд!

— Остап не піде, він занадто обережний.

— І він правий у цьому. Обережність себе виправдовує. От казали ж Андрію — не йди, а він наполіг на своєму, навіть командор не зупинив його, і ось, що трапилось. Якби він прислухався до здорового глузду, то зараз не лежав би з розплющеною головою.

— У такій ситуації кожен з нас може вирішувати сам за себе — так записано у статуті компанії, тому я піду туди, хоч кульгаючи, але піду.

— Тебе туди ніхто не пустить.

— Ну то йди ти.

— У мене таке враження, що ти просто мрієш побачити, як мене теж погладить по голівці щось вагою в кілька тонн.

— Дурень. І боягуз.

— Я чудово розумію, що ти намагаєшся випхати мене звідси. Тобі так хочеться, ти так вирішила. Сама б ти ніколи в такій ситуації не вийшла з космольоту. І навіщо? Адже є я. Я все чудово розумію, але піду. Якщо за півгодини не повернуся, то це означатиме, що зі мною щось трапилося.

Наталка мовчала, насуплено з-під лоба позираючи на свого супутника.

— Ти нахаба.

— Дякую! — Тарас усміхнувся, як йому здавалось, востаннє. Він виліз з кабіни, пройшов по центральному тунелю і опинився біля трапу, верхня сходинка якого темніла на фоні яскравого свіжого неба. Звідси важко злізти, бо сходи не спускаються вниз, а стирчать паралельно до поверхні космодрому.

Хвойна, чіпляючись за крісла, які під кутом випинались з долівки, кількома ривками добралася до вікна. Вона побачила, як Береговий швидко йде по доріжці. Його м’язи напружені, готові відреагувати на будь-що в кожну мить.

Чоловік перейшов стежку, обсаджену ялівцями, що тонули у високій траві. Деякі деревця лежать поламані, збиті колоною, їхні потрощені гілочки розкидані по всьому газону. Ось він зупинився над тілом Андрія, схилився до нього, але відразу ж встав і пішов далі. Вилізши на повалену терасу, Тарас стишив крок, ідучи далі повільніше.

Напівзавалений вхід з кодовою панеллю. Чоловік набрав на ній завчену комбінацію слів, і стулки входу здригнулися так само, як і візитер. Дверки швидко розсунулись, але ця мить для Тараса здалась вічністю. З тихим тривожним шурхотом відкрилися листи входу.

М’язи обличчя чоловіка застигли, очі втупилися в щілину, яка розширялася. Нерви мало не дзвеніли від напруги. Розбурхана уява малювала різні страшні картини того, що може відкритися за дверима. В мозку чомусь засіла впевненість, що з щілини між пластиковими стулками, між металевими торцевими пластинами зараз вихопиться чорна волохата рука з підгнилим м’ясом на жовтих кістках і потягнеться до горла.

Але руки не було — взагалі нічого не було.

Двері розчинилися, і з’явилась порожнеча коридору. Нічого. Тремтіння пальців враз припинилося, і впевненість у контролі над ситуацією повернулась назад. Попереду була таємниця, залишилося тільки увійти і подивитись їй у вічі. Та чомусь десь глибоко під напускною, примусовою сміливістю, під бажанням виставити себе в кращому світлі перед Наталкою і перед цікавістю ворухнулося щось потворне і мізерне, і таким верескливим голосочком пропищало: «Тікай».

— На мене зараз дивиться чарівна дівчина! — нагадав собі ще раз Тарас і, порахувавши цей факт за достатній стимул для сміливості, увійшов у коридор, точніше проліз, бо тераса перегородила половину дверей. Опинившись всередині станції, він одразу ж відчув кондиціоноване повітря без жодних запахів чи ароматів. Однак, не зовсім так, пахне трохи масляною фарбою і змазкою для металу — типовий букет для нових станцій, які ще не пройшли перший рівень експлуатації. Навіть потужні кондиціонери не можуть роками вигнати його з приміщень. Також тут відчувається тиша. Надворі шумлять кронами смереки, перешіптується трава, цвірінькають птахи, доноситься жеботіння струмка з лісу, а тут тихо, як у могилі. А чому як? Це дійсно схоже на велику металеву гробницю.

Береговий стояв за порогом і дивився на холодні стіни коридору, не наважуючись зробити наступний крок. Щоб якось виправдати свою нерішучість, чоловік обернувся до плану станції, який висів у дерев’яній рамочці на стіні. Креслення фотопринтером — чіткі чорні лінії на легкому кремовому пластику.

Отже, цей коридор заокруглюється. В ньому є двоє дверей, яких звідси не видно, бо вони за поворотом: одні двері ведуть у хол (кают-компанію), інші — в гардероб, що з’єднаний напряму з лабораторіями. Коли хтось приносить нові цікаві об’єкти, він може одразу пройти до лабораторії № 1, де стоїть устаткування для виготовлення фіксованих препаратів, матеріалів для клонування.

До холу виходять двері з п’ятьох спалень, з восьми лабораторій, зі складу речей, з кухні, яка в свою чергу, з’єднана зі складом харчів і з морозильною камерою. Ще є котельня, душова, туалети, басейн, медпункт, зал колекцій — двері до цих приміщень виходять в окремий коридор, що розширенням типу еркера сполучається з холом. Це — перший поверх.

Другий поверх — це п’ять кабінетів, дуже великий спортзал, в якому можна навіть покататись на велосипеді і з якого є виїзд на кінцеву доріжку навколо станції; чудова оранжерея, в якій нараховується біля восьмисот видів рослин, і де можна спокійно погратися в Адама та Єву, в амазонок, у Фосетта чи Лінгвістона; є бібліотека з аудіо- та відеотекою. Це все з’єднане між собою кільцевою галереєю, звідки можна було вийти на терасу, яка тепер обвалилася.

Третій і четвертий поверхи — метеорологічна вежа, циліндрична, з розширенням вгорі, споруда, що має ліфтове сполучення з холом. А ось цей горбок на даху, зліва від вежі, це — точка радіозв’язку, або, як його ласкаво тут називають, — будка радиста.

Це — весь блок станції. Правда, є ще гараж, який тунелем з’єднаний з холом, і розкладні вольєри, призначені незрозуміло для кого, котрі входили в кошторис станції, тому їх і змонтували та встановили.

Отже, якщо на станції нікого немає, то потрібно піднятися на другий поверх, пройти в бібліотеку і забрати бортовий журнал. Можна деяку інформацію почерпнути з комп’ютерів, але файли ніколи не виказують емоцій своїх творців, це лиш дозована суха інформація. Набагато краще — рукописні дані, статистика людських переживань в кожному слові, написаному живою рукою, ситуація відображається не тільки у змісті слів, а й у почерку. До того ж у бортовому журналі дозволено записувати власні думки, міркування, завбачення і тому подібне.

Крім бібліотеки, бажано ще зайти в радіоточку. Якщо там все гаразд, то зразу ж зв’язатися із Землею і повідомити про цю дивну ситуацію.

Вирішивши так, Тарас рушив вглиб коридору. Світло. Тільки тепер візитер усвідомив, що тут увімкнена система освітлення. Отже, з генератором усе гаразд. І що цікаве: горять лиш нічні ряди слабких ламп, хоча зараз день.

— Або їх тут вже давно немає, або перебої в системі. — пробурмотів він і зупинився перед наступними дверима в хол. У гардероб вирішив чомусь не заходити, бо це просто другорядне приміщення.