Планета Фей

Береговий спіймав себе на тому, що, як на сміливого гостя, вже задовго стоїть у коридорі. Все-таки двері в такій ситуації — сильний психологічний прес, за ними завжди може бути все-що завгодно: як добре, так і ..., але зайти все-одно необхідно! Рука потягнулася до одвірка і вказівний палець доторкнувся до кнопки. Почувся тихий тремтливий звук, стулки почали розсуватися, щілина між ними ширшала. Ось в неї видно вже частину круглого столу, весь стіл, крісла обабіч нього, еркер, що виходить своїми вікнами в сторону лісу, стіни, світильник і так далі. Усе це виглядає таким обжитим через розкладені карти на столі, безладно розсунуті крісла, тому відсутність господарів просто вражає, але водночас і заспокоює.

— Тут хтось є? — раптом крикнув Тарас, використовуючи найпростіший метод здобуття інформації. Крикнув і зіщулився: така поведінка вкрай необачна і так демонстративно безстрашна, — та все-одно його запитання залишилося без відповіді.

Ніхто не сповістив про себе, і візитер поволі рушив до ліфту. Він зайшов в його блискучу капсулу, і дверки засунулися за ним з цим же тремтливим звуком. Чотири кнопки на щитку — чотири ситуації, контрольовані людиною. Поїздка на перший поверх — хол, на другий — кругова галерея, на третій — коридорчик, який веде до радіорубки, четвертий — метеорологічна вежа, звідки гвинтовими сходами можна піднятися на її дах.

Чоловік натиснув на кнопку з цифрою «два» на білій круглій поверхні і подумав: «Дуже ризикований ліфт, бо з холу в ньому можна кого-небудь заштопорити між поверхами, і надовго».

Ось другий поверх. Дверки розсунулися, і відразу стало легше на душі. Береговий мало не вибіг з ліфту і опинився обличчям до вікна, яке суцільним кільцем охоплювало зовнішню стіну галереї.

Звідси видно небо, а внизу — космоліт, що пораненою птахою розпростерся на майданчику, з колоною в боці.

— Поскубло нас. — прошепотів Тарас, обертаючись до дверей ліфту. — Тільки, що саме зробило це?

Двері у бібліотеку за кілька метрів від ліфту. Вони багато чим відрізняються від решти дверей: без оптичного відкривання, масивні, дубові, з колонами по боках, вкриті хитромудрими сплетіннями різних позначень. «Рекламна увертюра „Лінгвіку“. Якщо бібліотека — обов’язково ієрогліфи на дверях. Цікаво, що вони на душовій нашкрябали?»

Клямка у вигляді готичного начитаного лева легко піддалася натиску долоні. Лев нахилився вниз, і чоловік увійшов у прочинені двері. Таке враження, ніби робиш крок у прірву. Відразу на голову опустився тонкий аромат паперу, навіть потужні кондиціонери не змогли вигнати його з цього приміщення. Який приємний запах, особливий — чистий і заспокійливий. Людину заспокоюють живі дерева, дерев’яні речі, книги, і завжди здається, якщо у будинку панує запах книг, то його жителі є вельми мудрими.

Біля стін стоять шафи з рядами фоліантів на своїх полицях: тисячі різнобарвних смуг — стандартний набір для дослідних станцій. Посередині зали — столики з лампами, а в протилежній до входу стороні — ряд комп’ютерів. У пам’яті машин багато програм, різноманітної інформації. Цікаво. Поряд з кожним дисплеєм маленька шухлядка з дискетками — між ними повинен бути офіційний щоденник експедиції, де лаконічно викладені основні події, без надмірних наукових термінів чи емоцій.

Чоловік сів біля головного екрану, зручно вмостився в м’якому кріслі і зняв пластикове покривало з клавіатури. Його пальці забігали по клавішах, намагаючись вивести файли щоденника на екран. Проминула хвилина, але на візитера з екрану знову дивилась чорнота. Що за чортівня! Мигає привіт від комп’ютера, грає приємний програш, потім з’являються на кілька секунд віконця робочого столу, а далі все зникає — програми не відкриваються. Ні каталогу, ні драйверів... Ще раз, ще раз, та ніякого ефекту. Машина працює, але хтось стер усі записи. Порожні папки. Інформацію знищено. Однак повинен існувати рукописний варіант бортового журналу, в який члени експедиції мали право записувати, крім короткого перебігу подій дня, ще й власні думки, гіпотези.

Чому, коли сидиш перед екраном, з’являється відчуття погляду, спрямованого тобі в спину? Можливо зараз хтось стоїть у дверях бібліотеки і цілиться в тебе? Яка моторошна ситуація! Це просто властивість людської уяви — малювати страшні картини у пустих приміщеннях. Страшно і безглуздо.

Береговий різко обернувся і побачив порожній прямокутник дверного пройому — нікого. Жарти підсвідомості, але краще довго тут не затримуватися. Він встав і підійшов до шухляд письмового столу. Їх шість, висуваються з тихим шелестливим звуком; верхня порожня; друга зверху — теж; третя дуже погано висувається, ніби щось застрягло в її пазах, але і в ній нічого; четверта і п’ята взагалі не висуваються, щось тримає рами шухляд, так ніби їх закрили на замок, хоча тут замка не повинно бути; шоста — теж порожня.

Врешті Тарас шарпнув на себе невідкриті шухляди, приклавши неабияку силу, і впав на підлогу: шухляди залишились у нього в руках. А на килимовому покритті лежить обгортка бортового журналу. Є, це саме він застряг у письмовому столі. Піднімаючи журнал з підлоги, чоловік помітив, що передньої обкладинки і багатьох листків немає. Дивно. Схопивши цей рукопис, Береговий притиснув його до грудей і вийшов з бібліотеки. Йому здавалося, що зараз навіть стіни кинуться відбирати цю дорогоцінність, списану різними почерками, але стіни залишались на звичайних місцях.

Тепер потрібно навідатись у радіорубку. І все. Останній пункт моторошної екскурсії. Зазирнути до передавача і бігти назад. Чоловік увійшов у ліфт і натиснув кнопку з цифрою «3», у його голові з’явилась нова думка: «Краще вийти з корпусу станції через виїзд із спортзали, тоді дорога до стартового майданчику вдвічі коротша і не доведеться вдруге проходити через кают-компанію, де речі ще зберігають тепло і енергію тих людей, які повинні жити тут, але кудись зникли».

Ліфт зупинився, чоловік вийшов з його капсули і побіг по скляному коридору до радіорубки. Ось двері до цієї каморки, вони відкриваються просто за клямку. Коли Тарас зупинився по другий бік цих дверей і повернувся обличчям до передавача, то одразу ж сильно зблід.

У щиток пульту регулювання параметрів зв’язку всаджена мало не по сам держак величезна алебарда. Її широке заокруглене лезо зачепило ще й динаміки — хтось одним ударом зруйнував єдину можливість станції зв’язатися з рештою світу. Варварство, але чому алебарда? Звідки взагалі з’явилася ця старовинна зброя тут, на станції? Хтось привіз її із Землі? Знову якесь безглуздя. І з якою силою нанесено удар! Пробито міцну верхню панель і кілька десятків сантиметрів переважно металевого плетива плат і провідників. А цей перерубаний сталевий кант тумби передавача! Били навмання, не вибираючи найслабшого місця в панелі. Мабуть, хтось із вчених, працюючих тут, збожеволів, один з них або всі зразу. Такі випадки серед персоналу ізольованих станцій траплялися і раніше. Ось, наприклад, троє японців у такому ж «Лінгвіку» на Сатурні перерізали один одного виделками — три смерті. Посмертний діагноз психоаналітиків — емоційний мортупізм, причина — відсутність жінок на станції, а також контрабандні диски комп’ютерного сексу. Машина не змогла задовольнити всі людські потреби... Але тут серед персоналу є дві жінки та двоє чоловіків, тим більше, що одна з них одружена зі співробітником цієї групи, разом працювали. Ідеальний набір, можна навіть у «гречку вскочити». Отже гострий сексуальний маніакалізм як причину божевілля можна відкинути, але чомусь нічого кращого на думку не спадає. Гаразд, над цим поміркується згодом у космоліті, та й багато чого випливе із даних бортового журналу. А тепер потрібно швидко вийти звідси. Як не хочеться вертатися назад в галерею, потім в спортзал... Адже той, хто розбив передавач, може бути на станції, а досі візитер просто випадково не помітив його, а можливо ця людина або люди спостерігають за ним, вичікуючи гарного моменту для...

Зброя! У холі в шафці повинні лежати лазерні пістолети, старий перевірений засіб оборони. Але повернення в хол — це просто знущання над власною психікою. Є ще один вихід — відкрити вікно, вибігти на край даху над виїздом, пролетіти кілька метрів і гепнутися на сам виїзд із спортзалу. Правда, якщо пошкодиш собі щось при падінні, виникнуть справжні проблеми, та головне — бажання жити. Хочеться без ризику вийти з корпусу, бо в ньому може бути все що завгодно. Кілька метрів висоти — ніщо у порівнянні зі спуском у ліфті і з повторною екскурсією через перший поверх.

Що ж робити? Ризикувати болем чи страхом? Береговий запхав журнал за пояс, відкрив віконну раму, здригаючись від її ледь вловимого порипування, немов лоза, проліз на дах і з полегшенням вдихнув насичений лісовими ароматами повітря. Але відчуття загрози не зникло.

Кілька кроків — і карниз. Унизу сіра поверхня гумової доріжки, яка спускається з другого поверху до кільцевого треку. Тарас зупинився над ринвою. Тільки б нічого собі не зламати. Боже, як високо! Якщо подивитись знизу-верх, то здається, що стрибнеш без вагань, бо дах близько, а згори все виглядає інакше.