Планета Фей

11.00. Лосів більше не бачили, але натомість зареєстрували ще двох оленів.

Вирішили, коли полетимо назад, приземлитись на одній з трав’яних оаз лісу і закласти її оглядовий гербарій, бо для повного часу не вистачить. Кожна оаза — дуже цікава станція для відбору колекційного матеріалу, поки що я уважно заношу всі галявини на карту.

Ліс і надалі вражає своєю постійністю. Жодної переміни, хоча ми летимо вже третю годину. Плануємо пів на першу вже стояти на Веленах.

Дуже хочеться приземлитись тут, прогулятись лісом або хоча б посидіти на лижі гелікоптера, щоб відпочити, але наразі не можемо знайти зручного для посадки місця.

За 20 хвилин до дванадцятої помічаємо перші клапті сірого снігу. Це дивно, бо надалі і вони щезають. Знову внизу колір хвойної підстилки, сухої та вохристої.

12.00. Ще три години. Двоє дорослих і один цьогорічний бембі.

Починаю хвилюватись, що немає снігу. Прилади вказують, що курс не змінився. Компас, бусоль в нормі, навігатор працює справно, непомітно ніяких аномалій, але снігу немає.

Здається, все гаразд. Ми просто неточно розрахували час прибуття.

12.30. Цей сніг, який щойно промайнув під лижами, всього-на-всього кілька припорошених інієм смерек. Рівнина, попереду не видно жодної нерівності рельєфу. А як же пасма пагорбів, які повинні бути зараз під нами? Куди вони поділися?

Селвінг раз-по-раз стривожено зиркає то на компас, то на циферблат навігатора. Пропонує повернутися по системі автоматичної траєкторії назад. Але це надто крайня міра, і я його в цьому не підтримую.

13.00. Не хочеться мені так думати і писати, але це правда. Схоже на те, що ми заблукали. Під нами однотонний ліс, суцільні смереки.

14.00. Я швидко збожеволію на цій дикій планеті, бо ніяких висот ми не бачимо, а натомість одні лиш лапи смерек, а Велени вже повинні бути тут. Тут! Смереки, смереки, смереки..., порубав би я їх всіх! Селвінг чортихаєтья.

15.00. Перекусили, випили пива. Намагаємось не хвилюватися, якщо ми заблукали, то це ще не кінець світу, однак настрій препаршивий.

Нас вже нудить від польоту, а сісти не можемо, бо немає вільних від дерев місцин. Велика хвойна порожнеча.

16.00. Злі і перелякані. Томас вже навіть перестав вказувати мені, що саме писати.

Сісти у лісі неможливо. Швидко почне темніти, а це означає, що сядуть сонячні генератори, і відмовлять деякі додаткові неавтономні системи.

17.00. Сонце вже хилиться до колючого від смерекових верхівок горизонту.

Яке прекрасне небо! У його гамі барв з’являються нові відтінки: рожевий, перламутровий, жовтий. Хочеться весь час спостерігати за хмарами, бо вони — єдине, що змінюється навколо.

18.00. Кілька хвилин тому зареєстрували бика лося. Цей теж дуже швидко зреагував на нашу присутність і втік. Томас чомусь вирішив, що це — та сама тварина, яку ми бачили зранку. Я вивів на екран ідентифікаційні світлини, але комп’ютер не подав стопроцентної тотожності, для цього забракло даних.

19.00. Нічого нового не відбувається. Я завершив перевірку інформаційних систем гелікоптера. Все справне. Виявляється, що ми досі летимо в напрямку Веленських висот.

20.00. Коли знічев’я поглянув униз, то завмер. Невже? В очі вдарили бліки вишневого сонця, які хиталися на хвилях моря. Море! Попереду нас не видно жодної землі. Томас закладає крутий віраж назад і бачимо на горизонті хвилясту смужку берега. Через хвилину вже розуміємо, що сталося — просто ми не помітили як вилетіли з лісу і пролетіли над узбережжям. Ще трохи і нас занесло б у відкрите море.

Нічого не можемо второпати. Де ми? За електронною картою — під нами ліси за Веленами. А насправді — вода. Але головне — ніяких смерек!

20.27. Радість наша вже стихла. Двадцять хвилин крутимося біля берега, але не можемо встановити координати гелікоптера. Сонце вже торкнулося води. Скоро воно втопиться.

Шукаю на карті цей берег і знаходжу його. Он ті два миси з клиноподібною затокою між собою, дуже схожі за картою на Вилчасті миси. Але це неймовірно, бо за тридцять кілометрів звідси „Смерековий рай“! Наша станція!

Через двадцять п’ять хвилин стоїмо на космодромі перед станцією. Дороті і Даяна, дружина Томаса, біжать до гелікоптера. Що ми їм скажемо? Що із справними приборами зробили петлю і повернулися назад?»

— Кінець світу. — Тарас відкинувся спиною на стінку, відвівши погляд від журналу. — Очі втомилися. — пояснив він. Тепер потрібно подивитися крізь шибку на небо, потім перевести погляд на край вікна. Потім знову на небо. Допомагає.

— Хлопці, а в цьому уривку щось є! — Наталка задоволено посміхнулась.

— Щось неправильне? — уточнив Остап.

— Саме так, неправильне.

— Остапе, йди включи автогенератор. Він неушкоджений, бо вже темно читати.

— А я б казав поки що не світити, а спостерігати за освітленими вікнами станції. Зараз добре видно галерею, одну з лабораторій, метеорологічну вежу і радіорубку.

— А, можливо, наступна сторінка — ключ до таємниці.

— Хочете знати мою думку? Ми прочитаємо цілий журнал, але нічого до кінця не зрозуміємо. Тому давайте зробимо так: я влаштуюсь біля вікна і буду слідкувати за тим, що відбувається на станції, для цього мені потрібен монокль з інфрачервоною заміною, а ти, Тарасе, візьми ліхтар і читай з ним, але під прикриттям столу. Непотрібно комусь бачити світло в кабіні.

— Кому?

— Будь-кому. Я не знаю, що може стояти за цим займенником. — командор поповз до вікна-ілюмінатора, чіпляючись руками за стояки крісел. За кілька секунд він вже підтягнувся до шибки і визирнув надвір. Наталка відразу ж підвела голову і запитала:

— Ну що там?

— Чорт, це ж дзеркальний склопластик. Зсередини видно все, а ззовні всі предмети в станції виглядають розмитими, до того ж, на поверхні цих вікон пропливають відображення вечірніх хмар. Я побачу кого-небудь тільки тоді, коли він підійде до шибки впритул.

— Тоді спускайся.

— Мені тут цікавіше.

Тарас підвівся і попростував до шафки, яка нависала під кутом над кабіною. Він відкрив її і витягнув з нижньої внутрішньої шухлядки ліхтарик. Внаслідок аварії шви шухлядки розійшлися і вона не бажала засуватись назад. Береговий кілька секунд намагався запхати її, але нічого не вийшло, тоді він попростував до іншої шафи, в якій висіли гідро- та термокостюми. Повикидавши весь спецодяг на перекошену долівку, Тарас сам заліз всередину шафи і закрився в ній. Через мить на стіну кабіни впала жовта смуга світла з щілини між дверками.

— «Експертиза показала, що під час польоту на Веленські висоти у всіх системах гелікоптеру не було жодного зламаного приладу. Як не дивно це звучить, але все тоді працювало просто бездоганно.»

— Ну як? Чути? — це гулке запитання перервало монотонне читання.

— Чути. — усміхнулася Наталка.

— " 25 вересня 2146 року.

Дороті Едмінгтон.

Я б ніколи не сказала, що наші хлопці люблять випити, але іншого пояснення годі й шукати. Якщо чесно — не знаю, що вчора сталося в гелікоптері. У всякому випадку в цей час на станції ніяких дивних подій не відбувалось. Спокій немов на маленькій фермі в Південній Дакоті. Чоловіки в полі, а жінки залишаються на господарстві, вдома. Тільки господарство в нас дещо особливе — колби, бюретки, оптика, акваріуми, гербарії, аналізатори. Все це не занадто цікаво, тому і вільного часу залишається вдосталь, от саме цю другу половину життя "Смерекового Раю" я, як правило, і описую... Люблю вступи.