Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби
Шрифт:
Тому цілком виправданим видасться запитання:
«Чи «Подвійний Леон» — це взагалі література?»
Очевидно, що ТАК, коли трактувати термін «література» в найширшому сенсі як «сукупність всіх писаних і друкованих текстів», і мабуть таки НІ, коли керуватися бодай якимись, навіть найліберальнішими художніми принципами та мистецькими категоріями. Швидше за все цей твір можна назвати філологічним, а не літературним. Себто не стільки літературним, скільки філологічним. Мова «Подвійного Леона» ще самодостатніша, аніж у «Воццеку», і, — хоч іноді це майстерно закамуфльовано, — ритміка, фонетика та графічний потенціал тексту мають тут незаперечну презумпцію надвартісності, визначаючи конструювання як мікро- так і макроструктури тексту.
Саме з огляду на це нам видається доцільним попри традиційний коментар зробити спробу витлумачити найконтроверзійніші аспекти цього незвичного твору.
Леонід Косович
Коментар
Як уже було сказано, Іздрик заклав в ідіолект «Подвійного Леона» складну символіко-міфологічну основу, з'ясувати всі аспекти якої не видається можливим. Передовсім тому, що в більшості випадків позірна складність і зашифрованість
Це, мабуть, найзагадковіша й найзаплутаніша знакова система, яка замалим не є визначальною для структури книги, однак її дешифрація — справа надзвичайно складна, не в останню чергу тому, що автор навряд чи керувався якоюсь, бодай примарною логікою. Швидше за все тут маємо напівінтуїтивну, напівмістичну гру з невідомими значеннями, тобто профанну комбінаторику. Натяк на саме такий стан справ знаходимо в розділі «Трансильванський транс», де неповноцінна андрогінна істота демонструє свої арифметичні здібності, та в розділі «Never Say Never Again» (епізод з гральними костями). Нам нічого не відомо про кабалістичні захоплення Іздрика, однак уже особливості конструкції «Воццека» (симетричність двочастинної будови, статистика розділів, ритміка повторень певних епізодів та синтагм, кількісна характеристика предметів аналізу, морфологічна специфіка тексту) вказують на небезпідставність припущення, що символіка чисел — одна із невипадкових і важливих компонент Іздрикового письма. Здогад про це знаходимо в герменевтичній розвідці Володимира Єшкілєва (див.: В. Єшкілєв. «Воццекургія Бет». Ів.-Фр. «Unicornus», 1998, ст.21), який вперше висловив припущення про кабалістичний (або квазікабалістичний) контекст «Воццека». Нам видається, що в «Подвійному Леоні», де наявність числової символіки нав'язливо підкреслюється автором (особливо в першому та останньому розділах), маємо справу не так з категоріями кабали, як із «постмодерною» сумішшю різних містичних практик, пов'язаних з числами, тобто своєрідну «екуменічну» контамінацію. Можна віднайти паралелі із циклом Д. Селінджера про родину Глассів, де, за припущенням деяких дослідників (див.: И.Галинская. Тайнопись Сэлинджера. М., «Наука», 1986), використана індуїстська система номографії чисел та естетично-знакових розрядів («Махабхарата», «Рамаяна», «Бгахаватгіта»): «Подвійний Леон» так само складається з дев'яти самостійних і самоцінних розділів, кожен із яких має особливе, чітко окреслене емоційне забарвлення, складаючи, в той же час, нерозривну цілість, структурну єдність. Страх, еротичне напруження, спокій-споглядання, естетична насолода, гнів, відраза, сміх-іронія, співчуття, одкровення — такий нонет психопоетичних станів знаходимо в обидвох творах. Щоправда, на відміну від Селінджера (та Іздрика-Воццека), Іздрик-Леон уникає символіки кольору, яка, згідно з трактатом «Дхваньялока» тісно пов'язана з числовою.
Загалом, можна стверджувати певну спадковість Іздрикових квазікабалістичних вправ. Він традиційно використовує числа передовсім як клас знаків, що описують міфологічну модель світу. Не важко зауважити універсальний поділ чисел на парні і непарні в зв'язку з дуальними міфологічними класифікаціями (чоловіче й жіноче, ліве і праве, верх і низ, інь і ян тощо). Найпростіші операції дають ряд сакральних чисел: 3, 4, 7, 8, 9, 12, 52, 888 тощо; так само, як порушення числової цілісності породжує інфернальну статистику: 6, 13, 44, 148, 666 і т.п. Зауважимо, що Іздрик підкреслено уникає 0 та 10, тобто числового еквіваленту першооснови, алефу, Ейн-Соф та його смислового розгортання в декаду «сфірот». Якщо у «Воццеку» пошуки абсолюту, відбуваються в двох протилежних напрямах в бік «чистого» ніщо та в бік універсальної всеохопності (це відображено всіма можливими комунікативними засобами), — то герой «Леона» вже не наважується наближатися до табуйованих меж, перебуваючи в композиційному хаосі нарративного епіцентру ( «Він так і не збагнув, що слова „кінець“ і „початок“ — не лише синоніми, але й — у деяких справжніх мовах — омоніми».Розділ «Never Say Never Again»). Складається враження, що статистична динаміка й кінетика сюжету книги знаходяться в паралельних площинах і ніяким чином не перетинаються. Втім, твердження це потребує детальнішого дослідження, що не входить у наші плани.
В «Подвійному Леоні» в повній мірі представлені лише дві полярні, фундаментальні в системі міфологічної світобудови стихії — вода та вогонь.
Вогонь виступає як однозначно есхатологічний символ («Син літньої ночі») та як сила руйнівна і, в той же час, цілюща, очищаюча. Вогонь для Леона — це передовсім апокаліптична енергія, вееохопне начало світу й інструмент його нищення, але так само єдиний спосіб позбутися диктату матеріального макросвіту шляхом його «деконструкції» в первинний матеріал космогенези. У вогні гине будинок Леона — єдине, що пов'язує його з екзотеричною життєвою системою координат (згадаймо: радикальніший Воццек готувався до аутодафе), — в результаті чого герой опиняється в «місцях, про які нізащо не скажеш „тут“, чи навіть „десь“, а хіба лиш „ніде“ та „ніколи“. Ці місця, позбавлені місця, позбавлені вивільнення місць, а, крім того, позбавлені елементарного смаку […], були тепер його довічною оселею»(розділ «Never Say Never Again»). Тобто очищальна функція вогненної стихії зводиться до того, що Леон отримує примарний шанс почати життя, заклавши в нього власну, ніким не нав'язану систему відліку. На жаль, він не може скористатися цим шансом — його свідомість (яка дісталася «нізвідки» у цей світ), засмічена хибним досвідом і профанним знанням не спроможна очиститись, блукаючи в лабіринтах власного рефлексійно-флективного мовлення, що вироджується у своєрідний приватний volap"uk.
Вода в семантиці
«Подвійного Леона» займає особливе місце. На відміну від народної традиції, в якій жоден із водяних символів не монолітний ( море, ріка, озеро, джерело, колодязь, дощвиділяються класичним міфознавством в окремі категорії), Іздрик трактує воду як стихію взагалі, як першооснову всього сущого, еквівалент первинного хаосу. В той же час вода — всепроникаюча субстанція, життєдайна сутність, інтегральна єдність. На відміну від «Воццека», де вода наділена виразними есхатологічними ознаками (розділ «Велика вода»), «Подвійний Леон» трактує воду як єдину прийнятну форму матерії. Він прагне перебрати її властивості, здобути плинність, аби, відкинувши дискретність тілесності, цілковито з'єднатися з об'єктом свого кохання, опанувавши таким чином і власну сутність (розділ «Трансильванський транс»). Вода також виступає парним аналогом крові (« кров — це імператив», ibid), що пов'язує міфологію «Леона» з традиційними повір'ями, опертими на єдність космогонічного та ембріогонічного міфів, та засвідчує очищувальну та замикальну функції води.«Водяна» модель світу за Леоном — це певна магічна універсалія, позбавлена чітко окресленого центру, тобто центр її позасиметричний, від нього немає відліку ні «праворуч», ні «ліворуч». В цьому одна з причин «статичності» Леона на противагу «мультикінетичному» Воццеку. Леон прагне перебувати водночас «всюди» і «ніде» в той час, коли Воццек з останніх сил намагається бути «тут» і «тепер». Немає сенсу нагадувати, що обидвоє врешті-решт зазнають поразки.
Таким чином бачимо, що Іздрик в «Подвійному Леоні» немовби творить дзеркальну щодо «Воццека» панораму світобудови — вода в певному сенсі перебирає функції вогню і навпаки.
Цікаво, що дві інші фундаментальні стихії — повітря й земля в цій книзі фактично не фігурують в якості міфологем. Земля як субстанція, наділена незвичайними властивостями, з'являється лише в епізоді будівництва храму (розділ «Never Say Never Again»), однак цей образ не отримує подальшого розвитку. Повітря і земля, що є чіткими орієнтирами «верху» і «низу» просто відсутні в позбавленому координат світі Леона.
Бездонні водні глибини як сфера існування і вогонь як антитеза буттю — ось складові його інтимного космосу.
Мусимо визнати, що фауна «Подвійного Леона» нечислена: це передовсім риби, молюски, плазуни, тобто істоти, чиє життя тісно пов'язане з водною стихією, різноманітні комахи, а також напівмістичний собака-вовк, який з'являється в різних подобах, виникаючи навіть в аватарі зайця (розділ «Син літньої ночі»).
До фауни можна зарахувати й самого Леона, який уособлює в міфоструктурі книги лева (« Леон — це те саме, що й Лев?», розділ «Леон-кіллер»), подібного на індуїстського Нарасінху — одне із земних втілень бога Вішну. Однак, як ми вже говорили, Іздрик з демонстративною легкістю змішує об'єкти різних вірувань і традицій, зміщуючи семантику образу. Так, скажімо, у вигляді лева іноді зображався староєгипетський бог Акер — володар землі і змій, покровитель царства мертвих, а також Байцзе — в давньокитайській міфології мудрий, всезнаючий звір, який вміє розмовляти. Образ лева так чи інакше присутній майже у всіх світових міфах як етіологічного, космогонічного, есхатологічного, так і тотемічного чи героїчного характеру. Традиційно лев — цар звірів, переможець хтонічних та демонічних сил, охоронець і помічник «культурного героя», один із найверховніших звірів поганського анімалістичного пантеону, що згодом перейшов і до християнської міфології. Однак лев-Леон не має жодної влади, навіть влади над самим собою. Цей символ полярний стосовно його традиційного трактування, до того ж нечіткість його обрисів ставить під сумнів символічність його природи як таку. (Не уникнемо спокуси запитувати одного з «батьків літературного постмодернізму» Умберта Еко: «…тривимірний лев, що вбиває змія. […] Я пробував згадати, де міг уже бачити цей образ. Пізніше згадав. Деміург, огидний продукт Софії, перший архонт, Ялдавалот, відповідальний за світ та його радикальну ваду, мав форму змія і лева, а його очі палали вогняним світлом.» Див.: Умберто Еко. Маятник Фуко. Львів, 1998, с.21). І все ж, не виключаючи можливість випадкового вибору Іздриком саме цього образу, ми схиляємося до гіпотези про визначальну роль астрально-зодіакальної символіки. Це значно спрощує інтерпретацію нерозривно-непоєднувальної пари лев-риба — своєрідної інцестуальної біваленти, що протистоїть решті тератоморфної фауни.
Риба, що на перший погляд дивно, не трактується Іздриком як загальноприйнятий християнський символ. В «Леоні» це радше персонаж архаїчної картини світу. Риба пов'язана з морем, водою, тобто з первозданним Хаосом, однак вона, на відміну від Змія, котрий з'являється в тексті то як черепаха, то як плазун чи молюск, вже є мешканцем світу-Космосу, а не світу-Хаосу, а отже — така само є жертвою тілесності й монадної неповноцінності, як і лев-Леон. Цілком можливо, що саме вона символізує ту половинку монади, з'єднатися з якою Леон так прагне. Однак всі його спроби приречені: навіть в стані психічного розладу, перетинаючи кордони реальності, він опиняється власне у світі-Хаосі, де ще немає риб, але вже є гади — звідси перетворення на молюска.
Черепаха в «Подвійному Леоні» не є (як можна було б сподіватися) варіантом символу змії, володарки підземного царства. Іздрик використовує традиційний міфологічний образ Черепахи як праоснови світу, його точки опори («… адже саме вони тримають на собі землю». Розділ «Власне кінець»). Однак поступове руйнування Леоном всіх можливих систем відліку унеможливлює таку, міфологічну її функцію, тому в останньому розділі цілком закономірно черепаха з'являється у «внутрішньому» світі роману повноправним його персонажем, наділеним навіть ім'ям. З яких мотивів Іздрик використав у цьому випадку ім'я героя «Перетворення» Кафки зрозуміти важко. Швидше за все — це знову спроба семантичного зміщення, нагадування про зооморфні трансформації «Трансильванського трансу», а, отже, повернення Черепахи в розряд хтонічних істот. З огляду на очевидне (хоча й поверхове) знайомство Іздрика з китайською міфологією, можливо, існує певний натяк на Суаньу — черепаху, втілення водної стихії. В кожному разі майже неможливо виокремити якесь чітке й однозначне трактування цього образу. Більшість спроб аналізу міфологічно-символічної структури «Подвійного Леона» втрачають сенс при зіткненні з «постмодерною» механікою вільного мозаїчно-комбінаторного інтерпретування.