Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби

— Ви вмісте в'язати морські вузли? — спитав байдуже.

— Ні.

— А звичайні?

— Що ви! Мені навіть черевики як слід зашнурувати важко.

— Ну добре. Йдіть уже. Я сам собі пораджу.

— А як же мій жереб? — спантеличено промимрив я.

— А-а-а… Жереб… Виберіть собі що-небудь до вподоби, — кивнув на купку вцілілих конвертів Марк.

Я витягнув, не дивлячись, перший-ліпший.

— А як же ви? — мимоволі вирвалося в мене.

— Я ж сказав, ідіть, — раптом скипів Марк. По чому загорлав на повен голос так, ніби хотів, щоб його почув хтось за дверима. — Забирайтеся геть! Під три чорти! Get out of my face! Get out! Fuck off! Son of a bitch! Вон отсюда! Precz stad! Precz z klerem! Precz z losem! Raus von hier!

Я не став випробовувати можливостей його полілінґвізму й чимдуж подався до виходу. Все ще перебуваючи під враженням побаченого й почутого, в якомусь напівгіпнотично-напівсомнамбулічному чи, може, навіть псевдолетаргічному стані я рухався знайомими коридорами, звертав у переходи, минав галереї й нарешті почав спускатися сходами, тими самими, що вели до приймального покою. Якби не збентеження, я безперечно помітив би вишкрябане на одній із стін недбале графіті ROCK IS DEAD . Однак мені було не до цього. Сяк-так оговтавшись, я перетнув передпокій, штовхнув масивні, з важелями противаг двері й опинився на подвір'ї. Там сів на лавку і, мружачись від яскравого денного світла, закурив. Думки попереплутувалися в голові, немов бланки розгромленої картотеки, і я лише згодом, коли сигарета догоріла до самісінького фільтра, згадав, що все ще тримаю в руках конверт.

Не певен був, чи перлюстрація ще не втратила актуальності — забава нібито скінчилася. Терапія трахнута, йома-йо. Краще б уже й справді електрошок. Шкода, що нині він суттєво стратив на популярності. Фармацевтична мода ще примхливіша за інші. МТ ^v– шні гіти, пророки ART-бізнесу та гуру PRET-A-PORTER чи HAUTE COUTURE — ті хоч залишають по собі нетривкі сліди, часами проникаючи в цитати, секвенси, рімейки, ремікси, ремарки; а хто сьогодні пам'ятає, скажімо, нюхання ефіру від нежитю, морфій як снодійне чи кокаїн від коклюшу й нудьги? Хто рекомендує кровопускання як засіб проти гіпертонії? Хто п'є барбітурати від простати? Хто наважиться сьогодні призначити тетрациклін від геморою чи кодеїн від гикавки? Та навіть аспірин вже радять заміняти пивом. Сила-силенна патентовано-панацейних ліків згодом потрапляє під жорстоке вето, кримінальні обмеження і всенародну обструкцію, а більшість просто стирається з меморіальних матриць — не віднайти їх ні в енциклопедіях, ні в спецдовідниках, ні в посмертних спогадах самогубців.

Однак я знову захопився. До діла! Треба ж довести до кінця цю ідіотську (в буквальному сенсі) гру. Отож я не без трепету роздер конверт (той самий, ясна річ, якому вчора не знайшлося пари).

Мушу визнати, що трепет мій виявився небезпідставним і сміховиним водночас. Мій жереб розчарував як своєю лаконічністю й фальшивою багатозначністю, так і певною тавтологічністю. Майже те саме я нещодавно чув від Марка. На звороті рекламної поштівки (яка зображала фасад нашого санаторію саме так, як він і виглядав зараз — освітлений привітним сонцем, з контрастними тінями й запущеним смарагдовим плющем на стінах) було написано недбалим лікарським почерком: «Устань і йди». Це означало, враг мене бери, не що інше, як встати і піти! Піднятися з лавки і пердолити звідси к бісовій матері. Мало не біблійне одкровення, блядь! Мало не знак небесний! Доведеться підкоритися. Чим я кращий за інших, га? Ото ж бо й воно, хлопче, то ж бо й воно. Устань і йди.

Сеанс шостий

Однак просто так собі піти я не міг. Якась у цьому всьому відчувалась якась западляна. Підставка. Высадка на измену. Лажа якась. Одним словом — сиф. Я встав, пороззирався довкола, та не знайшовши нічого підходящого, підняв лавку, переніс її до будинку і, перевернувши вертикально, припер до стіни. Хапаючись за пагони плюща, видерся нагору, і, стоячи на такій більш як непевній підпорі, почав відчиняти доступні віконниці. Не відразу зорієнтувавшись, де знаходяться вікна зали, котру я щойно покинув, відчиняв щільні дерев'яні решітки одну за одною, заразом розчахуючи навстіж вікна. Доводилося щодві хвилини злазити, перетягувати лавку далі й знову дряпатися догори. Спочатку я натрапляв на якісь чужі палати, операційну, ординаторську, сестринський пост, маніпуляційну, масажний кабінет і навіть на жіночу перевдягайку, щоправда без відвідувачок, але з порозкиданою по підлозі еротичною білизною. Були тут пояси, панчохи, шовкові підв'язки, бюстгальтери, що мали б не так підтримувати груди, як оголювати їх, були вигадливі мережані трусики, справжню функцію котрих не зрозумів би навіть старий фригідний принагідно Фройд.

Нарешті вдалося дістатися до вікна терапевтичної зали. Поморочившись трохи із засувами, залитими скам'янілою фарбою, я просунув голову в прочинене вікно й побачив зовсім не те, на що ми всі тут, бляха-муха, сподівалися.

Марк сидів, прив'язаний до крісла, що стояло на столі, тією самою линвою, про яку так мріє кожен порядний суїцидник. Нікого більше в залі не було. (Якщо не зважати на черепаху Замза [95] , — загального улюбленця нашого відділення, — якого ще називали «Панцерник Zeke» і який кілька днів тому несподівано зник. Пошуки нічого не дали, аж ось, потривожений Марковими пошуками, старий броньований Замза виповз із сховку, — мабуть, дрімав за скринею, — і тепер меланхолійно дожовував зів'ялий побурілий листок салату, що звисав у нього з дзьоба). Марк підняв на мене знесилений погляд. Мотузка не давала йому поворушитися. Деякий час ми мовчали, дивлячись один на одного. Мені хотілося сказати йому щось приємне. Подякувати за сеанс абощо. Але ноги мої затерпли, і тому я лише вигукнув, зіскакуючи долі:

95

… чарепаха Замза… — відсилання до «Перетворення» Ф. Кафки, герой якого Ґрегор Замза трансформується в гігантську комаху. Леон також переживає подібну трансформацію (розділ «Трансильванський транс»), проте окрім подієвого паралелізму жодних інших конотацій з повістю Кафки не знаходимо. (Докладніше див.: «Символіка фауни» в цьому Додатку).

— See you later, alligator! — маючи на увазі чи то Марка, чи то Замзу.

— After while, crokodile! [96] — почулося у відповідь невиразне плямкання.

Кажу ж вам — щастить мені на дотепників.

Сеанс сьомий

Тепер вже точно не залишалося нічого іншого, як тільки йти. Йти безупинно дорогою, що вела в долину. Йти якомога швидше. І якомога далі. Йти без мети, — мета, властиво, йти. Я рушив, не обертаючись, все ще засліплений яскравим світлом (порушена надміром ліків акомодація), зіщулений від холоду. Сонце прогріє повітря тільки під обід. Після задухи приміщення раптово сп'янів від випитого раніше, від кисню, від простору. Відчував за плечима будинок, як живу істоту. Ніби той дивився мені услід. Аж надто пильно. Агресивно аж.

96

Побачимося пізніше, алігаторе!

За якийсь час, крокодиле! ( амер. сленґ.).

(Будинок цей, триповерхову кам'яницю [97] , збудували два брати-близнюки ще в минулому столітті. Нащадки барона Фордемберґе-Ґільдеварта, вони отримали в спадок не лише добрячий капітал, але й сухоти. Рів'єра, Альпи, Капрі — нічого не допомагало, і фамільний лікар, рожевощокий веселун Хорст Мюнх, любитель преферансу, свинячих кнедликів з капустою, рейнвейну та покоївок, порадив Карпати. Порадив більше з якоїсь відчайдушної нехіті до справи зцілення, аніж з упевненості, але — спрацювало. В новому маєтку брати дожили до похилих літ, заповівши по смерті на його місці заснувати санаторій. Не забули вони й про Хорста, та він не встиг скористатися відведеним йому в заповіті капіталом, оскільки випередив невиліковно хворих близнюків на вісім років, сконавши від апоплексичного удару в одному з борделів Ліворно під час орального свавілля неперевершеної креолки Кікі. Суд визнав наступним законним спадкоємцем його сина, але століттю йшов уже чотирнадцятий рік, а сину — двадцять сьомий, він виявився військовим льотчиком, і його чотирикрилий одномоторний RWD-6 увійшов у безповоротне піке над гірською ущелиною в околицях Ґорліци. Подальші сліди спадку губляться в нетрях військової бюрократичної машини, та, якби це були не абстрактні гроші, а якісь конкретні мічені банкноти, то час від часу можна було би спостерегти, як вони виринають з темних глибин фінансової безодні. Добротні сейфи НСДРП , мила кокаїнова артілька в серці Колумбії, передвиборча кампанія в Арізоні…. Вудсток, фонд чергових свідків чергового єгови тощо. А відправною цих кіл на поверхні історії була триповерхова кам'яниця в осередді Карпат, звідки я простував у невідомість).

97

Будинок цей, триповерхову кам'яницю… — в цьому епізоді майже документально відтворено історію одного з карпатських санаторіїв у містечку Татарові. Річ ясна, Іздрик вводить в оповідь вигадані імена та орнаментовані фікцією деталі. Щодо можливої достовірності деяких генеалогічних аспектів виникають, як нам видається, небезпідставні сумніви, однак з'ясувати це проблематично: Іздрик вже неодноразово вводив у контекст своїх творів позірно автобіографічні подробиці, більшість з яких за детальної перевірки виявлялися містифікацією. Однак це не заперечує можливості використання ним реальних фактів власної біографії.

Не знаю, скільки я йшов. Рухався, немов автомат. Лише коли мене обігнав сільський автобус, я усвідомив, що цей день усе ще продовжується. Довкола простягалася рівнина. Гори вкривали виднокіл, як наквецяні дальтоніком декорації. На їхніх вершинах білів сніг (напевно зроблений із неодноразово використаної вати). Обабіч дороги лежало поле. Нескошене жито вже чорніло і вилягало цілими ділянками. Хіба тепер сезон на жито? Яке може зараз бути жито, насеру матері?

Хміль майже вивітрився. Сонце сховалося в ілюзорній імлі, і важко було визначити час. Сюрреалісти срані. Мегафористи, бляха, сповідальники. Дешеві вибрики прибацаних абсурдистів. Та на хріна мені здався ваш час? Незаведені годинники, будильники з маятниками без стрілок — це ж треба настільки ошизіти, аби зовсім втратити почуття міри й стилю!

Відчувалася втома. До черевика потрапив камінчик, і я ніяк не міг його витрусити. Це відволікало. Доводилося раз за разом зупинятися, розв'язувати шнурівку. На черевиках осіла курява. Почувався ще більш дивно від того, що, виявляється, не взяв із собою ніяких речей, і тому весь час мав відчуття, ніби ремінь торби зсунувся з плеча — звик завжди ходити з торбою. Дискомфорту ставало дедалі більше. Тихо проїхав велосипедист. Настільки тихо, що я сприйняв його за чергову галюцинацію, тому не здогадався гукнути, спитатися годину. Коли отямився, він був уже далеко. Ну й чорт із ним. От дався мені той хронометраж. Зовсім вже хуйнувся з усіма цими психотерапіями.

Праворуч шляху, кроків за п'ятдесят, нагло виникло урвище. Його появу супроводжувала зміна рослинності. Мабуть, це не просто яруга. Мабуть, там, глибоко внизу, клекоче потік гірської річки. Точно! Тут мусить бути ріка. Це певний орієнтир. К бісу час! Воздаймо хвалу топографії, географії і геології. Це саме та річка, яка, набираючи силу й силу-силенну всілякого гівна, тече аж до Сяну чи там до Дону, скажімо, додому, одним словом. Це саме та річка, над якою в околицях Ґорліци було збито чотирнадцятого року чотирикрилий і одномоторний RWD-6 , керований двоюрідним братом мого прадіда Леоном Ездрою (імена в нашій родині повторювалися нав'язливими репризами з століття в століття). Так от, якщо родовід мій мене ніколи серйозно не цікавив, то ця історія, збережена в застольних сімейних саґах, чомусь бентежила мене якимись цілком матеріальними аспектами.