Повісті і оповідання

Трапила коса на камінь: краще й козакам тричі вмерти, ніж відступити, пустити на свою землю ворога.

Кинув Хведір оком на братчиків,— нема й половини.

Ану, хлопці, вдармо ще раз! — підохотив хрипко, витираючи кров з обличчя.

Не сам Хведір у бою — біля нього вірний джура Ярема.

Ой батьку отамане, стережися! — гукнув Ярема несамовито.

Глянув Хведір — і шарпнув коня вліво. Коло самісінького вуха свиснула куля з мушкета. Цілив височенний, плечистий турок, що біля нього купкою збилися кіннотники.

Кепсько поціляєш, турчине! Ось я тобі покажу, як у нас цілять!

І погнав коня просто на нього, закрутивши над головою лезом.

На мить ущухла різанина: мов заворожені стали козаки й турки, прикипіли очима до своїх ватажків — хто переможе?

Гримнула сталь об сталь, аж похитнулися змилені коні. І вже тільки брязкіт шабель чути й глухий тупіт копит та часом приглушений покрик крізь зуби. Позлітали шапки з голів, важко дихають груди, але жоден з войовників не піддається.

Та що це? Зненацька застогнав козак і поточився з сідла, став падати, хапаючись руками, й повис на коні, зачепившись за стремено. Аж очі витріщив турок — здивувався швидкій перемозі. Підскочив, замахнувся ятаганом — і звалився, вражений блискавичним ударом. У бою перемагає хитріший!

Мов один, загукали з радощів січовики, забувши про небезпеку.

Полетіли козацькі шапки вгору.

Усміхнувся і Хведір, блиснув очима, махнув своїм рукою.

Але тут підвівся в стременах одноокий турецький кіннотник,— він стежив за герцем, хижо шкірячи зуби. І ту ж мить свиснув у повітрі кинджал, вгородивсь отаману в груди...

Не встиг джура й метнутися — підхопити. Мовчки впав козак на втоптану копитами траву.

І загуло, застогнало в плавнях, мов заклекотіли разом усі дніпрові вири. Вже не вгадаєш, де козаки, де турки,— кинулись одні на одних, не тямлячи себе, зіткнулися, зійшлись навмируЩе.

А вгорі лопотить крильми вороння, поналітавши звідусюди, кружляє, мов підхоплене бурею чорне лис- тя, спускається нижче й нижче — дожидає, коли-то скінчиться січа.

Недовго й дожидало. Ще трохи — і впала тиша на березі.

Усіх поклала покотом смерть, склепила уста й очі, вгамувала навіки.

Блукають бойовищем осиротілі коні, сумно іржуть, обнюхують полеглих — чи не озветься господар. Але де там! Тільки вороння важко здіймається з-під копит та шумить Дніпро, здійма хвилі на бурю.

А хто там лежить горілиць на піску, пустивши чуба на воду? Плескотить хвиля, обхлюпує молоде лице. Ще й вус не засіявся над пухкими вустами... То Ярема. То джура Ярема.

Де не взявся білогривий кінь, хилить голову, диха

в лице, як не скаже: «Вставай, хлопче! Не чуєш? Я ж тут!»

І раптом застогнав Ярема, ворухнув рукою. Ось уже й підводиться, хапаючись за кінську гриву, роздивляється навкруги каламутним зором. Ні крові на ньому, ні ран — лише синя смуга на лобі: хтось ударив по голові ручкою ятагана. Онде й уламок на піску валяється: видно, зломив турок у бою гартоване лезо...

Заверта Ярема назад, іде бойовищем, нахиляється над козаками, заглядає кожному в обличчя. Десь тут упав його отаман з кинджалом у грудях... Де ж він?

Не відстає від Яреми білогривий кінь, гне лебедину шию, придивляється вологими очима — теж шукає.

І раптом заіржав тривожно, рушив до гіллястого явора, де між купою тіл щось червоніло. Підбіг і Ярема до явора. Отаман! Лежить, розкинувши руки, з кинджалом у грудях, і кров закипіла на пошматованім жупані. А очі розплющені, незгаслі, й груди ледве здіймаються. Дихає! Живий!

Батьку отамане* — припав Ярема.— Батечку!

Ширше розплющились очі, ворухнулися побілілі губи.

Ярема... Не вбитий?

Ні! Ні! — заквапився хлопець.— Тільки по голові ятаганом зацідили. Вже й не болить зовсім!

Ледь осміхнувся отаман, заплющив очі. І раптом жах охопив Ярему.

Батечку! Водиці вам?.. Ось кинджал цей... Дайте я витягну.

Не розплющивши очей, Хведір хитнув головою.

Не чіпай... кинджал... умру зразу... А водиці... дай...

Метнувся Ярема.

Ковтнув Хведір води.

Яремо! — шепнув.— Нахилися ближче! Хто з наших живий?

Не чути нікого. Усіх побито.

Коли умру, їдь шукай наших. Приведи сюди — нехай Доховають, пом’януть. Вони за Січ загинули, за товариство. Чуєш?

Чую...

Ярема кусав губи, стискав кулаки — не витримав: схлипнув і припав до землі головою.

Отаманові заклекотіло в грудях. Він шепотів ледве чутно, мов крізь сон:

Нахилися... Важко мені... вмирати... безрідному... один ти в мене був... Хотів я, щоб козаком став...

Батечку...— схлипнув хлопець.— Голубчику!

Тихо... не встигну я... Білогривий тут? Не бачу.

Тут, осьдечки...

Білогривого собі забери. На ньому, в тороках, жупан мій червоний... Вдягни, хай я подивлюся. Шаблю припни до пояса й пищаль за плече. Сядь у сідло... який з тебе козак буде?

Ще він не скінчив, а Ярема, за сльозами не бачачи світу, вже вдягався, застібався тремтячими пальцями. Припнув шаблю, сів у сідло.

Щасливий усміх торкнув білі губи.

Проїдь трохи. Поверни коня! Тільки вусів... немає... а так... запорожець. Гляди — шануйся... старих слухай.

І змовк, збираючи сили.

На чортомлицькому Дніприщі [1] я казана в очеретах закопав... з сріблом... у поході добув... Там каменюку червону покладено... для признаки... Сто ступнів од розбитого дуба... в ліву руку... Чи знайдеш?

Знайду.

Роздай братчикам... у курені...

Шепіт тихшав, ніби згасав...

Побачиш козаків, уклонися... Перше... отаманові... тоді війську... Скажи...

А що сказати — того й не доказав.

їде Ярема плавнями, січовиків шукає. Тихо ступа під ним білогривий кінь, понуривши голову: він і сам знає дорогу.

1

Двіприіце — старе річище Дніпра.

Коли це заіржав кінь, нашорошив вуха — щось чує. Скочив Ярема з сідла — припав вухом до землі: десь далеко чути тупіт.

їдьмо, коню, назустріч. Може ж, то наші...

Так і є... Тільки виїхали в степ, щось зачорніло

вдалині, наче хмара!

Вийшов хлопець на пагорок, придивився з-під долоні. Свої! Це ж січове військо вертає з Криму — десь воно там орду било.

Вже видко попереду хорунжого з червоною корогвою, а за ним кошового на білому огирі. їде, роздивляється навкруги.