Повісті і оповідання

Побігла дівчина в льох, знайшла бочку меду, хмільного, найкращого, що стояла в далекому кутку. З неї шинкарка нікому не цідила, берегла для ясновельможних гостей, бо корчми не минали й пани та магнати, заїздили часом хильнути чарку.

Одним духом вбігла Маруся назад. Несе коновку, а сама відвертається, буцім так від неї тхне, що вже й терпіти не можна.

Заглянув козак у коновку, осміхнувся: «Спасибі, чорноброва!»

Узя». коновку за вухо, вихилив, аж прицмокнув.

з1402-7

Знизали плечима дуки, пересміхнулися: «Ну ж, гольтіпака! Такому з калюжі налий — вип’є і ще проситиме !»

А шинкарка радіє: «Оце тобі, вражий сину, за одвірок! Диво, що очі не повилазили!»

Та козак на них не дивиться. Пішов і сів під грубкою.

Е-е, хлопче,— заговорив старий Довгополенко.— Чого ж це ти мостишся? Видно, в гостях у людей не бував, звичаю не знаєш.

А якого ж це я, пане, звичаю не знаю?

А такого, що добрі гості посидять, посидять та ' й геть підуть.

Поки в потилицю не наклали! — додав і Золота- ренко, який давно вже сопів од гніву.

Як грюкне тут козак кулаком по грубі!

А не підете самі геть, бісові дуки, багацьке кодло?! Чи гадаєте, як у кармазини вбралися, то й кия на вас нема?!

Що тут сталося! Сажа хмарою кружляє по хаті, запорошує очі. Дуки посхоплювалися, верещать, лізуть битися. Та козак тільки рукою махнув — усі троє так і попадали.

Коли це хтось ізнадвору — стук! — у вікно.

Агов, батьку, ти тут? — гримнуло басом.

Стрепенувся козак.

Ач, вражі хлопці! Таки ж знайшли мене!

Підійшов до вікна, відчинив.

Гей, братчики! А йдіть-но сюди! — гукає.

Остовпіли багатії, пороззявляли роти. Що ж це воно буде?

Відчинилися двері, й зайшов до корчми запорожець. Очі карі, чуб кучерявий, пищаль за плечима, а в руках дорогий жупан, гаптований золотом. Подав козакові, уклонився: «Вдягай, батьку!» — і став збоку.

Вдягнув козак жупан, розправив молодецькі чорні вуса. А в сінях знову загупали кроки. Грюкнули двері,

й зайшов не один запорожець — двоє. Перший шапку несе з червоним верхом, другий — шаблю всю в самоцвітах.

Припнув козак до пояса шаблю, заломив на вухо шапку.

Спасибі, братчики! Усі тут?

«Іду-у!» — гукнуло знадвору, і вступив до корчми ще здоровань-січовик з люлькою в зубах. Скинув шапку, витяг з рота люльку, вклонився й простяг козакові гетьманську булаву.

Бери, батьку кошовий! Годі тобі бурлакувати!

Ударили дуки об поли руками.

Та як же ми не впізнали! Та це ж Хвесько Ган- джа АнДибер — кошовий отаман запорізький! Хто ж його знав, що він назнарошне гольтіпакою вдягнувся та й мандрує по Україні?!

Як затупають на шинкарку!

Неси, вража дочко, меду найкращого, хмільного! Що й пани такого не п’ють! Будемо гетьмана частувати!

Побігла шинкарка, принесла меду, а в самої руки трусяться...

Оце тобі козак! Оце нетяга!

Стали дуки кланятися, просити:

Випий, пане гетьмане, щоб була між нами згода! Не гнівайся, сядь ближче, будемо радитися, як на нашій рідній Україні жити-проживати.

А гетьман узяв і вилив мед собі на жупан.

Не мені шана — тобі, мій червоний жупане! Пий на здоров’я!

Та й жбурнув дорогий келих додолу, аж скалки на всі боки розсипались.

Отоді, — каже, — панове дуки, між нами згода буде, як з отих скалок знов келих стане!

І моргнув запорожцям:

Ану, хлопці, піднесіть дукам могорича! Хай знають, як голота частує!

Вийшов з корчми, скочив на коня й помчав дорогою в Черкаси. А запорожці витягли дуків на двір і дали їм доброї хлости.

МАРУСЯ БОГУСЛАВКА

Горить сонце над Стамбулом, виграє на золоті стародавніх храмів-мечетей, пірнає в зелень садів.

Біля мармурових палаців проганяють спеку дзвінкі водограї, білі, рожеві, чорно-червоні троянди порозливалися в квітниках озерами. Де ще знайдеш таку красу, такі розкоші, як у турецькій столиці?! Бідноті, злидням з брудних околиць до цієї краси й ходу немає: хай-но стукне котрий у золочену хвіртку, попросить хоч кухоль води з водограю — зразу де не візьметься сторожа, прожене втришия, ще й по спині надає на дорогу.

Край самого моря височить серед саду сніжно-бі- лий палац старого Ахмед-паші. Недурно пишається старий своїм садом: є в ньому все, що може рости під сонцем. Навіть нетутешні плоди — помаранчі, схожі на жовтогарячі сонця, викохав горбатий садівник-іта- лієць, за якого заплатив паша на ринку грубі гроші, дізнавшись про його вмілість.

Троянди й виткий жасмин пообплітали сіре каміння, виноград наливає на кручах важкі золотисті грона: хто б і подумав, що років з десяток тому тут була пустка — самі поточені вітрами скелі та кам’яниста коса внизу, облизана морем.

Але чого не зробить золото! Сипнув Ахмед-паша червінцями-цехінами, загадав, щоб гнали до нього невільників, і потяглися на скелястий берег гурти бідолашних бранців — носити мармурові брили, будувати палац, садити дерева й квіти в привезену здалека землю.

Ніхто не шкодував за вмерлими: на ринку вистачить рабів, а не стане — ще приженуть. По кілька разів на рік водять мурзи орди татар-ногайців та буджаків на Україну, хапають, як прийдеться, ясир і в Польщі, й на Русі.

Недурно ж чудуються чужоземні купці, їдучи кораблями до Туреччини й Криму,— звідки ще беруться люди на тій Україні, якщо женуть звідти без ліку й чоловіків, і жінок, і дітей — навіть таких, що ледве навчилися ходити.

Кожен кущик у тому садку тричі обмитий пекучим потом і слізьми: не рости б тому садові, а сохнути... Та він буяє, розростається дужче й дужче, тішить око красою.

Проте є в ньому куточок, якого не торкались невільницькі руки. Нема там ні троянд, ні запашного жасмину: хрещатий барвінок синіє на грядках по весні, а влітку пнуться до сонця високі рум’яні рожі, кручені паничі плетуться по тичці — геть-чисто садок коло хати десь на Вкраїні. Але ніхто не буває тут, на галявинці, захованій поміж камінням, лише молоденька Мерієм-ханум, жінка Магомета-Аги, племінника старого паші, приходить сюди тайкома — полить квіти, пожуритися.

Не туркеня вона — підлітком схопили татари в Бо- гуславі над Россю, помчали під Перекоп, а звідти — морем до Стамбула.

Може б, і загинула Маруся в недобрих руках, та запримітив її на ринку Ахмед-паша: нагадало йому тремтяче від страху русяве дівча недавно вмерлу доньку. Одразу, не торгуючись, і купив полоняночку, привіз додому, одвів до жінки, що сохла від туги.

І потурчили Марусю, побусурменили, навчили чужих звичаїв, чужої, немилої мови. Ночами гірко плакала, бачила уві сні матір.