Повісті і оповідання
Шрифт:
Глянула мати й за серце вхопилася.
Козаченьки, соколики! А чого ж мого Івана між вас немає?!
І примовкли козаки, посмутніли. Не словами од- казали матері — піснею:
Не плач, мати, не журися,
Бо вже син твій оженився,
Та взяв собі паняночку —
В чистім полі земляночку...
Ой не співайте, братчики, не крайте серця матері! Вже вона знає, що син загинув... Та козаки співають далі:
Ой упала козацька буйна голова,
Як у полі од вітру трава.
Тільки слава не вмре, не поляже,
Щиру правду по людях розкаже.
Ішов шляхом у Черкаси
Та козак не тужить, б’є лихом об землю. Іде й пісню співає:
Ой гуляв нетяга сім год, ще й чотири Та втеряв з-під себе Три коні воронії!
Що правда, те правда! Гаразд, що голова на плечах лишилася,— бо скрізь у бою шукав козак, де ворогів рясніше, туди й мчав і рубав з плеча.
Та хіба ж сам воював козарлюга? З товариством, з братчиками-січовиками, отакими ж нетягами, як він! Що йому, те й їм! З одного казана кашу їли, вкупі на землі спали, а небом укривалися, один одного боронили в бою.
Ох і погуляли ж козаченьки! Хоч є що згадати... Шарпали й неситих татарських мурзаків, і турків, а найбільше давали чосу польським панам-магнатам, що підбили під себе половину України, аж до Дніпра, ще й до другої половини простягали загребущі лапи.
Горіли червоним полум’ям пишні маєтки, сотнями тікали до козаків селюки-хлопи, яким у печінки в’їлася панська неволя. Не один вельможний магнат хапався за голову, бачачи, як іде димом його добро, верещав, наливаючись кров’ю, що посадовить на палі всю козачню, а за отамана-паливоду обіцяв десять тисяч злотих — аби тільки запопасти його до рук.
Усього було: і ганялися за козаком, і ціну за нього давали, а проте не вибили душі з тіла, хоч і дожився, що й шеляга щербатого в кишені немає.
Біжить, тікає з-під ніг грузький черкаський шлях, ховається вдалині під безлистими вербами. Стеляться навколо безкраї поля, зеленіє перемита дощами озимина, тішить око. Ще скубуть на луках пізню отаву буйногриві коні, пасуться воли круторогі. Щуляться під холодною мжичкою босоногі пастушки, з головою ховаються в намоклі свитки. Глянув козак.
Гей, хлопці! — пита.— Чиї табуни?
Пана полковника Золотаренка! — захриплими на дощі голосами гукають пастушки.
А поля чиї?
Та не чиї ж, пана полковника Золотаренка!
Ото ще розпросторився пан полковник — як жаба на купині! — сам до себе каже з серцем подорожній.— Нема на них, на цих дуків, лихої години: усю землю під себе підбили. Ніде бідному козакові-нетязі стати й коня попасти...
А вітер гнав та й гнав хмари. Упав присмерк, дужче ринула злива, заляпотіла по калюжах. Зайти б оце до корчми, вихилити чарчину, погрітися, та хіба ж дасть бісова шинкарка без грошей?
Подумав-подумав і махнув рукою. «Хай йому грець! Зайду! Хоч погріюсь, бо вже з холоду дрижаки беруть. Доки дійду до Черкас, геть задубію».
Звернув з шляху та й рушив навпростець до корчми, що блимала в присмерку малими віконечками, мов жовтими котячими очима.
А того не відає козак, що сидять у корчмі гості! Та які! Багатії-дуки,
козацька старшина. Один — Гаврило Довгополенкб, старий сотник з Переяслава, другий — ніжинський сотник Іван Войтенко. А навпроти них сам черкаський полковник Степан Золотаренко, випнувши черево, розсівся на довгій лаві.Блищать проти світла дорогі заморські шаблі, ясніють кармазинові жупани й кунтуші. Таки ж недурно прозиває козацька голота оцю старшину кармазинниками! Розжилися, набрали добра в походах, загарбали землі, скільки самі хотіли, і вже чорт їм не брат... Пани не пани, а підпанки! У такого кармазинника поля не міряно, худоби не лічено, а скільки шарпа- ків-нетяг наймитує в нього за харчі та за дві сорочки на рік, хоч не питай, бо він і сам не знає!
Сидять дуки в корчмі, хилять хмільні меди та горілку, один перед одним величаються, крутячи довгі вуса.
Біга шинкарка з наймичкою вдвох, носить усяке питво та наїдки, насилу встига подавати. А двері на залізний гак защіпнула, щоб ніхто непроханий не пхався... Де ж — такі гості!
Підійшов козак знадвору: що за чудасія! І світло горить, і голоси чути, а двері замкнено. Наліг плечем дужче — тільки брязнула вирвана живцем защіпка, аж репнув дубовий одвірок...
Вступив він до корчми та й скинув шапку: «Добривечір, панове!»
А чого це ти, хлопче, не спитавши, двері ламаєш? — набундючився червонопикий Золотаренко, з грюкотом ставлячи на стіл порожнього келиха.— Не чув хіба, що непроханим гостям буває?
Коли б не почастували отим медом, що ворота підпирають! — докинув і рудий Войтенко. — Хто зван, той і пан, а тебе ж сюди наче не звали й не кликали...
А я, добродії, в пани не набиваюся,— спокійно відмовив козак, сідаючи на лаву. — Погріюся трохи й піду собі. Може ж, таки лави не просиджу...
Тут до хати вбігла шинкарка із здоровезним полумиском, у якому парувало смажене порося, обкладене сливами.
Ах ти ж люципере! Ах ти ж анциболоте! — вимахуючи полумиском, заторохкотіла вона на всю хату.— Нащо ж ти двері виважив?! Бачили, людоньки,— одвірок репнув! А щоб тебе громом прибило! А бодай тебе...
Сипонула словами, мов горохом з мішка, та раптом і запнулася, хоч козак не відповів нічого, тільки ворухнув широким плечем під подертою семирягою.
Цить, Насте! Не торохти, як порожня бочка! — порадив старий Довгополенко, котрий досі не встря- гав у розмову, а мовчки пив мед з дерев’яного кухля. — Біжи краще, принеси чоловікові пива. Нехай вип’є!
І почав ритися в пузатому гамані — перебирати золоті, срібні та мідні гроші, ховаючи гаман під стіл, щоб не побачили сусіди.
Рився, рився — витяг півкопійки — щербатого шеляга.
Ось на тобі! Якраз на кварту пива буде.
Ох і обачний старий Довгополенко! Зна, як і свого не втеряти, й шану заробити! Хіба ж він од шеляга збідніє?
Одвернулася шинкарка, сховала посмішку. І до наймички:
Біжи, Марусе, в льох, вточи пива з тої бочки, що коло дверей. Та хутчій мені!
Глянула чорноброва Маруся на козака й очі опустила.
Козаче-соколе, невже ти не бачиш, що з тебе глузують?! Загадала хазяйка пива наточити, а воно прокисле, смердюче — його й свині не питимуть...