Повісті і оповідання

Мамо, голубонько, де ви?.. Удома чи, може, теж у неволі? Де вас шукати, з яких країв виглядати?

Обійшла б оцю осоружну Туреччину, заглянула б у кожен дім — чи нема тут моєї матінки?!

Та замкнули Марусю в золоченій темниці: ані вийти, ані на світ глянути...

Дійшла до зросту — пожалів паша — відпустив на волю. Але яке з того щастя: однаково ж нікуди з палацу не підеш! Тільки й того, що вже не продадуть нікому.

Зразу ж і посватав її Магомет-Ага, що був паші за сина: своїх той не мав, прийняв до себе племінника.

Вийшла заміж, а краще не стало. У Магомета-Аги, окрім неї, ще були жінки, як то заведено в турків, і всім Маруся — кісткою в горлі. Гризуть, заздрять: ще б пак, безрідній дівці-русинці отаке небувале щастя! З усіх невісток старий паша любить її найбільш: раз у раз приносить дорогі дарунки, як кудись їде, віддає на схов ключі від скринь та комор з добром...

А хіба ж Марусі від того легше? Як вона побивалася, не хотіла заміж! Знала — тепер їй вже ніколи не втекти додому! Шість років минуло, а забути несила: так і стоїть перед очима зелений Богуслав, батьківська хата над яром, верби понад Россю.

І жаліє Маруся невільників, помага крадькома, як може.

Глибокі льохи в Ахмеда-паші: є такі, де нема й промінчика світла. Отуди на ніч заганяють рабів- невільників з колодками на ногах, щоб не важились тікати. А спробує втекти чи ще як гнів накличе,— наб’ють колодку й на шию, кинуть у ту яму,— пропадай, як собака!

Але всяк буває: дехто й тіка, не лякається смерті від голоду чи від розбурханих хвиль у човні серед моря. Воно й правда: краще загинути, тікаючи, ніж терпіти такі муки в неволі!

Колись і Маруся думала про це, та вже й перестала. Знайшовся синок... Хіба ж утечеш від нього?! Прикипіло до серця рідне смугляве дитятко, скувало матір — і ланцюга не треба...

Сором Марусі дивитися в очі нещасним бранцям, хоч вони й не бачать її під важким чорним запина- лом-черчафом. А надто як приженуть до паші гурт людей з України — тоді вона й глянути боїться: що, як є в гурті її земляки-богуславці чи, крий боже, хтось із рідних? Хіба ж не було так, що забрав колись турок у полон свою тещу?

І в пісні про це співається:

Ой кінь біжить дорогою,

Стара теща терниною.

Крівця сліди наливає,

Чорний ворон прилітає —

Оту крівцю випиває.

Приїжджає зять до двору:

Вийди, вийди, дружинонько!

Привіз тобі невільницю,

Аж до смерті робітницю.

Буде тобі кужіль прясти,

Оченьками стадо пасти.—

Теща дитя колихала,

Тишком-нишком заспівала:

Люлі, люлі, турченятко,

По донечці онучатко.

Мати ж моя, рідна мати!

Скидай з себе вбогі лати,

Бери мої пишні шати —

Будеш з нами панувати.

Лучче мої вбогі лати,

Аніж твої пишні шати!

Я не хочу панувати,

Піду в свій край загибати.

Мов докір, пече серце давня-предавня, ще від баби чута пісня. І Маруся гірко, невтішно плаче, сховавшись у кутку опочивальні за килимом, щоб не бачили чужі очі, жалібно кличе служницю, стару Пелагію. А та вже тут, приносить води, гладить по голові, по- тіша, мов дитину.

їй одній можна вірити — ця не зрадить, не продасть, не розкаже Магометові, чого тужить його молоденька дружина, не буде нашіптувати у вуха паші. Землячка вона — з Русі, з Курщини: своя рідна кров! Жалує Марусю, як дочку. Колись, удома, і в неї була донька — та хтозна, що з тою донькою сталося: Пела- гія тридцять літ у неволі!

Пелагіє, матінко, іди глянь, кого пригнали! Може, наші є з Богуслава...

Старій не треба двічі казати. Хита головою, нечутно дріботить з опочивальні. Потаємними переходами пробирається на подвір’я, де під палючим сонцем сидять обдерті, заковані в колодки бранці. Мов тінь снує коло них, пошепки розпитує, з широкого рукава непомітно передає їжу.

...Одного дня до палацу пригнали гурт січових козаків. Недавно і захопили їх... Сто п’ятдесят запорізьких байдаків напали на турецьке узбережжя — якраз коли турки найменше сподівалися їх у гості. Козаки пустили димом невеличке місто Буюк-дере, визволивши три сотні невільників; спалили кілька узбережних сіл і шугнули були до Босфору, щоб порозбивати невільницькі льохи ще й у Стамбулі або хоч на околицях.

Але султан уже вирядив назустріч суходолом десять тисяч добірного війська. У Стамбулі поспіхом ладнали довжелезного залізного ланцюга, щоб замкнути від козаків гавань.

П’ятсот кораблів і галер, рихтованих морськими гарматами, вишикувалися в Босфорі, готувалися до бою, якщо не злякаються запорожці ланцюга й таки прориватимуться до гавані.

Проте запорожці й не проривалися, й тікати не квапились. Цілий день стояли півмісяцем байдаки на безпечній відстані від гармат, щоб не дуже було їх видко. Братчики курили люльки, спльовували в море, кепкували з турків, котрі чомусь не рушали з місця,— мабуть, чекали попутного вітру, щоб оточити й захопити всі байдаки зразу.

Та як загули від солоного подуву щогли, байдаки птахами шугнули назад — тільки їх і бачили! — хоч турецькі кораблі гналися слідом, розпустивши всі вітрила, а невільники за опачинами веслували, аж падали.

Лише три козацькі байдаки відбилися од своїх і потрапили в полон.

Півтори сотні козаків, закутих у важелезні кайдани, врочисто привезено до Стамбула. Сам султан Осман заприсягнувся власноручно закатувати полонених і наказав надіслати про це звістку до Великого Лугу — щоб і десятому заказали січовики нападати на турецьку землю. І постріляв, скованих, з лука, звелівши спершу добре прикрутити ланцюгами до стовпів, щоб і не ворухнулися.

Та бранці не просилися і не кричали, навіть, поки могли, жартували між собою: «І хто, дурний, казав, буцім боляче, як у тебе стріли влучають? їй-богу, мов комашня кусає!»

Аж ногою тупав султан Осман, бачачи таку запеклість.

Раз у раз натягав тятиву, не тямлячи себе від гніву,— доки сотий бранець не звісив чубату голову під його стрілами.

Трохи охоловши, звелів відіслати вцілілих козаків на галери: де-де, а там вже подбають, щоб смерть здалась їм солодша за всяку каторгу.

Отут Ахмед-паша і впрохав, щоб запорожців оддали йому; разом з іншими улюбленцями султана він також дивився на страту.

Його величність милостиво кивнув головою. Старий років з двадцять був великим скарбничим — порядкував усією турецькою казною, щиро служив ще колишньому султанові. Вже ж не потуратиме гяурам, хоч і має невістку-русинку.

Коли пригнали запорожців, усі в палаці, навіть слуги й невільники, вийшли дивитися на них: такий був наказ паші. Хай, мовляв, бачать, як уміють правовірні карати своїх ворогів! Кому вже, кому, а невільникам, які, що не кажи, завжди мають каменюку за пазухою, буде добра наука!