Повісті і оповідання

А піший-пішаниця далеко в степу бреде. Усе йому ввижається, що змилосердились брати, стали ген-ген на горбі, його виглядають.

Хапається, сердега, біжить, ось-ось братів доганяє. Підбігає — нема нікого. Тільки бабак витріщає на горбочку круглі оченята та шумить ковила.

І знову диба пішаниця, насилу ступає закривавленими ногами. А в голові одна думка: «Ой брати мої, брати рідні! Невже ж ви мене в такім горі відцуралися?»

І раптом наступив босою ногою на колючу тернову гілку. Аж скрикнув з болю. Глянув — на землі сліди копит видко й віття розкидано — почорніле, припале пилом.

Ухопив гілку, сам собі не вірить.

Ні, не забули! Згадали за мене! Бач, і признаку на шляху покинули. То вони, певне, через те й уперед поїхали, щоб я знав, куди йти. І вже звеселів, бідолаха, надія йому в серце вступила.

«Може ж, врятуюся,— думає,— може, ще й побачу батька з матір’ю. А братам повік лихого слова не скажу, шануватиму їх, поки й житиму».

Шкутильга, хитаючись, усміхається до розкиданих гілок, мов дитина.

Сяк-так доплентався до балки, сповз униз.

Це ж тут мої брати спочивали. Мабуть, і коні напували — он яку ковбаню в піску вирито. Господи! Може ж, тут ще й вода лишилася!

Підповз до піску, рив, рив — нема нічого. Усю воду сонце випило. Якби ж яму хоч гіллям зверху прикидали...

Звалився козак лицем у пісок, зомлів од спраги.

Де не взявся степовий орел, закружляв над балкою. Хилить голову набік, спускається нижче й нижче — зачув здобич.

Аж вітром од його крил у балці війнуло. Отямився пішаниця, підняв голову, махнув рукою.

Тікай, орле! Ще я живий!.. Ще не час тобі наді мною кружляти...

Та не тіка орел, проводжає козака в путь-дорогу, ширяє низько-низько, поглядає пильно: мабуть, не одного такого сіромаху в степу бачив.

Краще й не дивитися вгору. Бреде козак, похиливши голову, виглядає на землі тернове віття. А його вже й не стало.

Коли дивиться — лежать на шляху розкидані клапті: і жовті, й зелені.

Ой лихо! Чи не з моїх братів жупани здерто, на клапті пошматовано?! Мабуть, тут ординці пробігали, мене, пішого, на спочинку минули, а їх наздогнали. І в неволю не схотіли забрати, на смерть порубали. Коли б же хоч неживих знайти, поховати...

Ступив козак крок, ступив другий, виглядаючи зарубаних братів. А попереду бовваніє висока могила. Упав на схилі, й знеміг його важкий сон.

За ним і смерть прийшла...

Злетів на могилу гостродзьобий орел, заклекотів на ввесь степ, поглядаючи жовтим оком.

Прибігли вовки-сіроманці, завили, мов затужили над козаком.

А братам нічого не сталося: живі-здорові... Скачуть битим Муравським шляхом, доїжджають до річки Самари. В ній вода як сльоза — на дні кожну черепашку видко. Зеленіє на луці трава, переткана квітками, шумлять високі очерети, похилившись над хвилею.

Наче й не було чорного степу, палючої спеки.

Спинив коня старший брат, скочив на землю.

Станьмо тут, брате, хоч і на три дні. Пасовисько добре, вода погожа, очерети високі: є де сховатися, коли хтось наскочить. Може ж, наш піший-пішаниця сюди прибуде. Тоді візьму його на коня: хай уже моє добро пропадає — геть усе з тороків повикидаю.

Похитав середульший головою:

Ой брате, брате! Було б тоді викидати, як він казав. Уже дев’ятий день, як воду пив, хліб їв,— досі його й на світі немає...

Чи шкода стало старшому, чи ні — змовчав, не сказав на те ні слова.

То не гуси летять, не журавлі сурмлять над битим шляхом. То їдуть брати до батьківської хати, поганяють наморені коні...

Почули тупіт батько з матір’ю, вибігли за ворота. Глянула стара мати й руки заломила:

Сини мої, чого ж вас тільки двоє?! А де ж третій? Чи ви його в неволі покинули? Чи, може, віддали бусурменам за цю дорогу одіж, за золоту зброю?

Сполотнів старший, насилу слова вимовляє:

Ні, мамо, ми не віддали його бусурменам. Він сам не схотів з нами тікати, в неволі лишився...

Глянула мати на середульшого:

Чи це правда, сину?

Не витримав середульший та як заплаче!

Ой мамо, неправда! Ми свого брата в степу покинули, без води, без хліба! Не схотіли й між коні взяти...

Ударився старий батько об поли руками:

Ідіть же ви геть од нас, братовбивці! Бодай вас сира земля не прийняла, бодай люди забули, що ви козацького роду!

Не кляніть його, тату! — понуро озвався старший.— То я вчинив... то я винен...

Повернув назад змиленого коня, згорбившись у сідлі, й рушив дорогою, сам не знаючи куди.

ПРО ІВАСЯ-ВДОВИЧЕНКА КОНОВЧЕНКА

Гуде-гомонить суботнього дня славне місто Черкаси, роїться народом, як бджолами вулик. Наче й ярмарок тільки взавтра, а людей на торговищі — не протовпитись! Хто хліб косив у полі, хто порався в садку чи біля коней — усе покинув, прибіг не оглядаючись. І є чого!

Стоїть на торговищі довбиш \ скільки сили в руках, калата в бубон, а біля нього, під хрещатою корогвою, красується на коні чорновусий козацький сотник і гука, взявшись у боки:

Гей, винники, броварники, лазники, гречкосії! Годі вам по винницях горілку курити, по броварнях пиво варити, собою мух годувати, молодецькими плечима сажу витирати! Хто хоче козацької слави зажити, кому турок сала за шкуру залив, ходім з нами воювати! Смерті не бійся, від неї не вбережешся...

Знає, вражий сотник, які слова людям казати! Спалахують очі в парубків, притакують бувалі козаки, котрі ще з весни знали, до чого воно йдеться. Ходили поголоски, що збива полковник корсунський Филонен- ко охоче військо — іти на турка, десь у Молдову. Отож не один бідний нетяга, що робив до солоного поту в якогось пана чи підпанка, а сам тільки й дожидав походу, щоб чкурнути з наймів світ за очі,— не один такий козак вже припас тайкома куль ще й пороху і сухарів насушив повну торбу та заховав у соломі, щоб, крий боже, не вгледів господар.

Нуте ж, хлопці! — гука сотник.— Хто перший?!

І вже протискується крізь юрбу плечистий козарлюга, б’є дірявою шапкою об землю.

Пишіть, пане сотнику, Демида Жежерю! Де наше не пропадало!

1 Довб иш —козак, що бив у литаври, сповіщаючи про якусь подію.

А за ним слідом товпиться ще п’ятеро таких самих здорованів.

Пишіть, пане сотнику, й нас! Ми всі одного роду, усі Жежері.

І тут оточив сотника гурт парубків. Попереду заводіяка — Івась Коновченко. Ще й п’ятнадцяти нема Івасеві, а вже вславився на всі Черкаси.

Хто в неділю вигравав конем на торговищі, потовк гончареві горщики й миски? Івась!

Хто мина жінок, дідів — шапки не скидає, добридень не каже? Івась, ніхто інший!

Але зараз паливода чемно скинув шапку, уклонивсь, як належить:

Пишіть мене, пане сотнику: Іван Коновченко.

Глянув сотник, примружив око.

Записати, парубче, недовго. А ти ж у батька спитався?

Нема в нього батька, пане сотнику! — загукали хлопці.— Тільки мати...

Удовиченко, значиться,— моргнув бровою сотник.— Е-е, мабуть, діла не буде... Одинак?