Повісті і оповідання

Одинак...

Та хто ж таке бачив, щоб мати одинака у військо пустила! Зажди, а кінь козацький у тебе є?

Нема...

Бач — нема... Який же з тебе козак? А років скільки?

Сімнадцять...— збрехав Івась, аж вуха почервоніли.

Он як! Ну, коли вус під носом почне засіваться — приходь, запишемо. А зараз біжи до матері.

Краще б він рубонув Івася шаблею! Гучний регіт гнався слідом за хлопцем, поки він тікав з торговища, біг, стрибав через чужі перелази, без жалю толочив огудиння на чужих грядках. Перескочив у свій город, вибіг на подвір’я.

Мамо, де ви?

1402-7

Але ніхто не озвався в низенькій хаті, що від старості аж мохом припала, увійшла в землю.

Івась шаснув туди-сюди, заглянув у хлів, у клуню.

Нема! Ніколи їх нема, як треба!

Мамо!

Ні, є. Стоять за ворітьми. Вже чуди! Його виглядають!

Що тобі, сину?

Глянула вдова на сина й злякалася.

Весь побілів, очі блищать, мов у хворого.

Мамо, я у військо йду! Мені коня козацького треба!

Сплеснула мати руками.

Ти? У військо?! Схаменися, хлопче! П’ятнадцяти ж немає! Ще й шаблі у руках не тримав.

Аж скинувся Івась.

Звідки ви, мамо, знаєте?! Отже тримав, ще й не раз! Дядько Микита вчили... І стріляти вмію — ластівку з рушниці на льоту вцілю!

І не тонкосльоза була Коновчиха, а тут сльози покотилися.

Ой сину, сину! А матері не шкода?! Кохала... ростила... думала: може, хоч на старість поміч буде, бо усе ж сама та й сама! Оце тобі поміч! Оце діждала!

Та Івасеві зараз нікого не шкода.

Ой мамо! Ну й чого ви плачете? А батько вдома багацько були? Як не в Крим, то в Туреччину ходили бранців визволяти, як не бусурменів, то ляхів били. По два роки з походів не верталися. А на Січ коли вони втекли, хіба ж не змалечку? Я хоч до зросту дійшов, а вони ще такі були, як вузлик. Чи не ви казали — там і на коня не було кому сідати... І не сушіть собі серця, продавайте воли та купуйте доброго коня. Батько козакували — і я буду!

Від таких синових слів Коновчисі враз висохли сльози.

Воли продавати?! Та ти, хлопче, чи не блекоти об’ївся?.. Скільки ж то я напрацювалася, доки ту па- ровицю придбала, а тепер на пустоти твої збуватиму? Коня, бач, йому закортіло! Віжок тобі добрих, а не коня! Підростеш, тоді й козакуй, а зараз геть мені з очей! Ще й зброю всю поховаю, щоб і не бачив!

І, крутнувшись бурею по дворі, побігла до світлиці, де на стінах висіла козацька й заморська зброя, котру чоловік, батько її й дід попривозили з далеких походів.

Ой мати, мати! Погано ж ти знаєш свого сина! Що запало йому в серце — того не вибити ні лихим, ні ласкавим словом...

Доки сонце зайшло, пересидів Івась у бур’янах, а ледве зачув, що рипнули ворота й мати вийшла з двору, прямуючи, мабуть, до церкви,— метнувся до хати.

Зігнала матінка злість! Нема в світлиці на стінах ні самопалів, ні цяцькованих візерунками рогових порохівниць, ні кутих сріблом шабель, ні кривих ятаганів. Лише батьків козацький молот-келеп у кутку .валяється. А на дверях у коморі — величезний замок- ко лодка.

Наліг хлопець плечем — тільки зарипіли дебелі дубові дошки. Ударив келепом раз і другий, гахнув спересердя, аж загуло в хаті, розбив колодку.

Не треба й шукати: лежить зброя оберемком на дідівській скрині. Ухопив Іван семип’ядну пищаль, припнув тремтячими руками шаблю до пояса. Постояв, поміркував... Еге, ще не все! Поліз у скриню, витяг ріг з порохом, черес із кулями.

Батькову гостроверху шапку на голову — тепер можна в дорогу!

Як ховався в бур’янах, чув, ішли хлопці, сміялися. Казали — жартував сотник: кому материних неділіш- ніх пампушок шкода — хай пообіда вдома. Шукай тоді пана полковника за десять миль од Черкас: до вечора з військом стоятиме.

Івасеві вдома не обідати — дожене того пана полковника й пішки...

Вибіг пригинцем у город, перескочив перелаз їа на дорогу — тільки закуріло за ним!

...Стоїть Коновчиха в церкві, хреститься, б’є поклони, а з голови не йде думка про сина.

У батька вдався, завзятий — але що з того! Батько з коня не злазив, ганяв світами, доки й убили десь у поході... І синкові те саме сниться. До господарства кийком не заженеш: нащо я, каже, мамо, буду в чоботи пил набивати, руки за плугом каляти? Побачать козаки, будуть пічкуром, гречкосієм взивати...

Ой Івасю, Івасю, недобра моя дитино,— шепоче мати гірко.— 3 чого ж ти хліб їси, як не з того плуга?

І вже не йде на думку молитва; щемить серце, пече, мов жива рана.

Вийшла з церкви, а назустріч сусідка.

Ой свахо, біжіть хутчій додому! Ваш Івась до козаків утік!

Сполотніла Коновчиха.

Коли? Хто бачив?

Мій Ілько бачив. Біг, каже, дорогою і не оглядався. Шабля при боці, самопал за плечима.

Іде Коновчиха на подвір’я та голосить:

Бодай тебе, сину, мої сльози в дорозі побили! Бодай тебе в тому війську недоля спіткала! Пожалів ти матір... подякував...

Цілу ніч отак ходила, приказувала. Темно в хаті, ледве каганчик на припічку блимає. Моторошно, важко на серці, наче увесь світ почорнів, узявся пусткою.

Правду кажуть, що мати — крива душа: хоч дуже замахнеться, та не боляче вдарить.

Нагадала Коновчиха вранці усе, чого зопалу синові зичила, й сама злякалася.

Нехай мене, стару, недоля поб’є, а не тебе, моя дитино! Видно, од роду — ні в воду... У батька вдався, батькові й сліди топтатимеш...

Пішла в поле, зайняла паровицю сивих волів, погнала на ярмарок. Зразу й продала, не торгуючись, бо люди, як мухи на мед, налетіли, побачили, що дург ничка.

Ще в брата позичила, виблагала — й купила коня вороного, баского, що й гетьманові сісти не сором! Сама засідлала, пістолі батькові в тороки поклала й одіж — шаровари сині, саєтові, червоний жупан і пояс шовковий, запорозький,— нехай син носить!

Мов на те, козак коло двору їхав, нетутешній, звідкілясь аж із Дону. Теж, сказав, Филоненка доганяє. Отих донців здавна на Січі було чимало — не диво, що й цей зараз на війну подався.

Зупинила його вдова, ублагала коня Івасеві одвести і три копи грошей оддать, у хустинці зав’язаних.

Узяв козак повід, підморгнув хитрим оком: «Не тужи, мати!» — і помчав, зник у хмарі куряви.

Може ж, таки передасть, десь і за ним стара мати удома плаче...

А Івась у козацькому таборі блукає, ніяк собі ради не дасть. Ніхто на нього й глянути не гляне, й спитати не спитає: «А чого тобі, хлопче, треба?»

Вже й ранок настав... Кожен своє діло знає — хто рушницю чистить, хто шаровари латає, а хто вже й снідає в гурті біля вогнища.

Підійшов Іван до гурту, скинув шапку.

Добридень, панове козаки! Хліб та сіль!