Повісті та оповідання, драматичні твори

— Подавай сластьона! — гукнув Пархім на жінку, що їх тут прягла.

— А на скільки тобі треба? — питається вона.

— Подавай усі,— аж кричить вже Пархім, узявшись у боки.

, , — Та тут, дядюшка, як увесь товар озьмеш, так його буде на шість золотих.

— Увесь, увесь беру, на гроші,— та й тиче їй один шаг.

— Та що се ти мені даєш? Се на сміх, чи що? Ти давай більш, давай усі, сорок алтин.

— Як же я дам усі? Отеє я наїмся, так і пити захочеться. Так отеє другий на збитень, а се ще піду до москаля та родзинків накуплю...

— Так ти, бачу, такий? Геть же від лавки, не мішай людям в мене товар розбирати. Сих грошей трохи: або давай усі, або геть собі!..

Пішов, сердега, дальш, чуприну чухаючи, і каже собі: «Урагова баба скупа! Та дарма! Я й стовпців наїмся».

Підійшов до москаля з стовпцями. Так що ж бо? Дає москаль за його гроші тільки три стовпця...

— Цур і йому! Який дорогий! Не вмру без них, знайду ще чого смачнішого...

І пішов по базару витришків їсти. І що то: що вздрить, те й купив би. Та не дума одно-двоє купити, ні, давай усе! А грошей катма! Тільки три шаги і є!

Ходив наш Пархім, ходив по базару, вибирав, прицінявся: усе дорого, не по його грошах... Вже він і гречаники, і горохвяники, і млинці, і буханці, і пиріжки торгував, кидався і на мочені кислиці, і на калені горіхи, і на медяники... Так урагові люди потрошку дають за його гроші. Що йому з одного або з трьох: йому давай усе, багато накладай йому, так-так! Ходив він, ходив, аж остило. Бачить, жінка продає якісь корінці, і усяк, хто йде, то й купує тих корінців, і вже кучка невелика зостається.

— Отже, щоб не впустити товару! — сказав Пархім, і підбіг до жінки, і пита: «А скільки тобі, молодице, за твій товар?»

— А покажи лишень, скільки в тебе грошей? — спиталася молодиця.

Пархім вийняв свою суму на долоню і брязка перед молодицею.

— Добре, дядюшка, беріть увесь товар. Кете гроші сюди.

— Увесь? — пита Пархім і сам собі не вірить.

— Та увесь, увесь. Треба було вам денежку здачі дати, та пороздавала. Нехай за вас подам на бідність.

Зібралась молодиця і покрилась дальше, щоб купець не роздумав та не прикинув би їй товару.

А Пархім так зрадів, що нічого не бачить і не чує. Ви-димо-невидимо накупив ласощів... Забира у полу— не влІ« зе, позапихував за пазуху і вже останні насилу зібгав та у жмені забрав, а сам усе приговорює «Не кидай, Пархіме, нічого; не зоставляй, забирай усе: ти за сі ласощі гроііЙ платив. А ти, бісова жінко, не діждеш, щоб я тобі і липнути дав! Ні, сам поїм усе». От і вибрав собі місце па горбику. Зняв свиту, розіслав, ноекладувп» свій товар, позасукував рукава і сідаючи каже:

— Ось тепер, Пархіме Уласошічу, поснідаєш собі добре! їж уволю, ніхто тобі ие поміша... Усе до останнього поїм, та так обрепаюсь, що, може, через силу і додому дійду...

Та з сим словом схопив корінець, та — кусь!.. Жур.сердега!.. Тут жує, а тут у ніс так і шгіигп, і сльози з очей так і біжать... Жує, жує — і не проковтне. Далі утер сльози, став віддихати, бо дух йому захвачує, і каже:

— Бач, як за пресучою жінкою давно вже ие лпеуппп, так ось ласощі і у горло не йдуть.

Та вп’ять стане їсти, то по три, то по чотири корінця вже пхає в рот, так що ж бо? Ні жувати, пі коптити не можна, не йде у горло. Се бо був хрін! Де ж його можип їсти? Лихо нашому Пархімові! Вже скільки вій ие потрощив корінців, а кучка ні Трошки не позначилась. Вже аж не зміг сидіти, приліг і за живіт береться... Відпочипе-від-почине та вп’ять за хрін, і чуб йому мокрий, і пику аж роздуло, губи порепались, а він силкується їсти...

— Та й до біса ж я накупив сих ласощів,— казан, стогнучи та сльози втираючи, Пархім.— Але їм, їм — і кінця не видно. А сльози так і заливають!.. Аж очі рогом лізуть!.. Ох, лишечко!.. Бачили чортові очі, що купували, їжте оюі..

От з такого-то Пархімового снідання пішла меж людей і приговорка,

МАЛОРОСІЙСЬКА БИЛЬ

Недалечко від якогось-то города, чималенького, що в нім було аж три церкви, одна кам’яна, а дві дерев’яних, було село, а у тім селі жив собі чоловік Демко. Він би то і розумний, як і усяк чоловік, так, потрошку: знав і своє діло коло хліба, вмів свитку залатати, кожушок вихутро-вати, усе знав, що доводилося, тільки, на лихо собі, хотів кріпко величатися, щоб усяк його почитував, усяк завидовав. Пуще гіркої редьки досадно йому було, як де у кунпанії, де зберуться люди, а як було біля города, то і хороші люди зіходились поговорити де о чім, а не так поговорити, як послухати дяків, що як зійдуться та стануть таке розказовати, що нам і уві сні не присниться побачити. lbк же у городі було аж три прихода, а у кожному по два дяка та сьомий сільський, так де зійдуться, так так! є чого

послухати, як стануть розказовати. Один почне з євреїв, другий перехопе та приньметься за гога й магога, інший товкує про «обаче», то, я ж кажу, нашого братчика, неписьменного, слухаючи, аж сльоза пройме!., недаром сказано, письменний!.. А у такій кунпанії кого посадити на покуті? Дяка. Кому перша чарка? Дякові. Перед ким, хоч ти і старий, помовч? Перед дяком. А усіх прочих других хоч би і не було.

Через теє Демкові кріпко досадно було. Хоч частісінько підголював чуб і бороду, вздягав і синій жупан і не пропускав, де збиралися почотні люди, то поки дяків нема, то і йому добре: обсядуть його старики, слухають, що він розказує про саранчу, як колись налітала у старовину, а він се чув ще від батька; а як почне розказовати, як вже він і сам бачив, як шествовав сам губернатор через їх город, так, батечку! було чого послухати! Божився, що і перед ним, і за ним усе пани біжали тройками, то у бричках, то у кибитках, а інші і на простих повозках. А сам, каже, губернатор їде у колясці, що скрізь у вікнах, мов хата яка! а дзвоників-дзвоників! І у передніх дзвоники, і у задніх дзвоники, і у самого на колясці дзвоники... та усі разом як зателенькають, так аж у вухах лящить!..

Оттаке усе як розказує, що і у самого аж дух радується, і знай уси розгладжує та ще й придумує, щоб то розказати, а тут дяк — рип у хату! Зараз хазяїн до Демка: «А устань,— каже,— Демку, пусти пана дяка, нехай нам дещо з премудрості розкаже». От тобі Демкові і честь!.. Встане мов обпльований, на людей не гляне, зараз за шапку — і хоч і не проси, щоб зостався, хоч чого хоч піднось йому, не хоче і не хоче, мерщій з хати; тільки його і бачили! А то ж і не досадно, скажете, як чоловікові дуже хочеться повеличатись і щоб його шановали, а тут ніхто і не дивиться на нього та при ньому величають других.

«Тривайте ж,— так собі подумав раз уночі, як не спав з нудьги,— я вас усіх провчу. Будете тямити Демка. Будете топтатися не тільки у хаті, та й коло хати, аби б як протовпитись та послухати дечого. Нехай тогді дяки сховаються з своїми премудростями. Заткнемо їх за пояс. Замовкнуть против нас».

Так подумавши та надумавши, що робити, узяв уранці і відвів хлопця, свого-таки сина, у науку, попереду до піддячого. Як же хлопча узялось за письмо і стало не спотикаючись читати аж по верхам, батько, нігде дітися, хоч з нуждою пополам, хоч у позичку ускочив* а віддав хлопця у науку до дяка, та аж до соборного, щоб навчив, чого сам зна. І щось недешево і поєднав, ° ‘

І не узяв чорт Харка, Демкового сина, Незабаром, годіп через сім, попяв добре і читати, і писати; єрмолой увссі» проспіва, стихири усякі, який би то дяк відкіля б то по явився, що хоч починай, а Харко вже й тут: попереду ок-селеитує, а там і пішов сам горою; і переводи виводить І нд таке зведе, що хоч би тобі тут п’ять дяків співало, то він усіх зіб’є, замовкнуть, зостанеться один та й докінча, еде, «сам зна.

,.,Така-то розумна дитина була. Демко не нарадується. Еге! Так що ж бо: з книжки що хочеш він тобі прочита, а свого розумного слова не скаже, не видумає нічого.