Повісті та оповідання, драматичні твори

Як прийшло хлопча з науки, а вже так було йому годів вісімнадцять, батько й каже йому: «А що, каже, Харку, чи не зумів би ти якого розумного слова сказати нашим дякам, щоб не знали як і розжувати його; знаєш, носа їм утерти, щоб не дуже брови піднімали? Видумай-таки що-ие-будь; а я закличу їх і других яких людей, що тільки їх І слухають, і поважають; а ми їм при них і відріжемо, і пристидимо».

— Так що ж, тату,— каже хлопець.— Після чого я розумне слово скажу? Адже я тільки вчився у школі. Через науку не станеш розумним. Хоч усі книжки вивчи напам’ять, а розуму не наберешся. Треба світу повидатн, з людьми поводитись, тогді до розуму дійдеш. Давай, тагу, кошту; піду по другим городам, запримічатиму, де як поводиться, а звернувшись, таке їм скажу, що усі дяки і старики наші тільки плямкатимуть, а не второпають нічого.

Нічого Демкові робити. Хоч і дуже потратився на Харкове письмо, а треба ж його і до розуму довести. Нехай світу побачить, роздивиться, як де у людей поводиться, вернеться додому та й загне дякам карлючку, щоб не дуже пащекували. Здихнув важко Демко, достав позичкою Ще скільки там десятків карбованців, віддав Харку та й випроводив його. Два года на третьому приїхав Харко до батька, найняв чоловіка з дальньої сторони, щоб віз його додому, а як грошики процвиндрив, так поєднав так, що, каже, батько заплатить.

Чухався Демко довго, нічого робити, заплатив. А сина попереду, як увійшов, та й не впізав. Острижений, підперезаний не по-нашому, а чортзна по якому. Розказує, руками бовта, слова варнякає не наші, а на московські закида, та тільки не до ладу. Батька не взива, як закон велить, «батько» або «тату», а усе «старик», та усе придирається: «У вас,— каже,— не так усе, як у людей. Стидно тобі, старик, що і досі не вмієш жити по-людськи».

— Та то дарма,— каже Демко,— навчимось опісля. Ти тільки скажи мені, чи набрався ти, по чужим сторонам ходячи, розуму, якого тут нема?

— Що се ти, старик, розказуєш! Старий, та не вмієш розсудити. (Трохи-трохи не сказав батькові у вічі, що дурний єси). Я тільки ув одну сторону ходив, так і розум бачив з одного боку. Постачай грошей ще, піду у другу сторону, так ще розумнішим вернуся.

«Може, хлопча і правду каже»,— подумав Демко. Сяк-так, то просячи, то молячи, роздобувсь на гроші, віддав синові і проводив його у другу сторону меж чужі люди.

Ледве-ледве на п’ятий год вернувся наш Харко, і вернувся ще чудніший. Не второпає, що батько каже, батько стоїть, а він перед ним сидить і руки йому не цілує ніколи. Батько дечого йому багато каже, а він відвернеться та й скаже: «Мужик!» Оттаким розумним вернувсь наш Харко з чужих людей!

— А що, сину,— каже батько,— чи набрався дуже великого розуму? Чи задаси пинхви нашим дякам? Так коли теє, так я зібрав би їх, попоштував чим ще є, та і пристидили б їх.

— Ти-то думаєш так і задати їм пинхви? Бач, який швидкий! — Се-то син на батька так каже. Знаєте, вже він побував по чужим сторонам, так йому стидно против батька бути звичайним. О, бодай вас, з вашою наукою! — Треба попереду довго думати, поки що вигадаєш до пуття сказати. Учені люди завсегда так роблять. Купи лишень мені, старик, на гривню свічок, так я ніч посиджу та й видумаю щось розумне.

Купив Демко за ту гривню свічок, а Харко, повечерявши добре, як звичайно вчений, сів думати та видумувати розумне слово. Свічки позасвічував, сів за стіл, голову підняв, у стелю дивиться, виваливши очі, руками розводить, то палець у лоб ткне, то на ніс положить, то у рот всуне та сопе, аж свистить, мов на сопілку гра... та разом скочить з лавки, стане ходити по хаті, руками б’ється об поли, здихне... та вп’ять сяде за стіл. Та таку кумедію строїв через усю ніч; свічки догоріли, став світ. Харко знемігся, звалився на лаву і захріп.

— А що, милий сину! що розумне видумав? "чи ззивати на завтра дяків, щоб твого розуму дознали? — питав батько уранці.

— Потривай! Спішачи, Миколу звалиш!—каже Харко.— Як кажуть мужики, такі розумні, як і ти. Так-то ув одну ніч і видумаєш. Купуй ще на гривню свічок, коли хочеш до мого розуму добратися.

Купив батько свічок; попалив їх син, як і у першу'ніч, а усе-таки не придумав нічого, бо кріпко розуму набрався по чужим сторонам.

Пропала батькова ще одна гривня иа свічки, попалив І їх Харко.;. Еге! —та трохи лишень чогось-то ие видуман, бо ліг спати веселенький і рано скочив.

— А що, синашу? — питається батько.— Чи закликати дяків?

< — Клич,старик, хоч усе село,— каже Харко,— я їм такого усучу, таке скажу, що і через десять год не розжують усі дяки, скільки їх є.

— Отеє добре, сину,— каже батько,-—так на завтра і покличемо.

Почали муку сіяти, птицю різати, горілки добувати.,, звісне -діло, письменні люди будуть обідати, по мало їм треба придбати.

Батько землі під собою не чує! Збігав у город по дяким, по піддячим, кого знав, і у себе по селу, ’усіх просить побувати до нього, хліба-солі покушати, сина, що звернувся з чужої сторони, послухати його розуму. Усяк, погладжу* ючи себе по череву, усяк обіщався,— та таки і зійшлось чималенько.

Посідали за стіл. Звісне діло, дяки на покуть, а опрочі усяк по почоту. Демко знай частує гостей; а дяки, штрикаючи себе то в лоб, то по носу, то стукаючи кулаками по столу, товкують гіромеж себе, що то озпача «виспрь» — чи воно птиця, чи звіряка, чи чоловік, чи... місто святе про нас? — та спорять, та кричать на усю хату. А опрочі, неучс-ні, сидять та слухають, рот пороззявлювавщи... звісно, що наш братчик скаже проти такої премудрості? Тут же дяки спорять; а свого-таки не забувають: те й діло, що нань-мички Демкові миски з стравою подають та знов доливають і печеного підкладають. А Демко знай з чарками обходить усіх, веселенький, усміхається та дума собі: «Мур-дуйтесь, мурдуйтесь! Сьогодні ваше пущання; забудете бришкати. Замовчите, як де у беседі явиться мій Харко. Він вам заб’є баки своїми словами, що набрався, у розумних людей».

А Харко позакладав руки у китаєві штани, ходить собі по хаті, дметься, як той індик, не дивиться ні на кого, не помога батькові, щоб кого почастовать або чим кого при-поштовать, не чує, що коло нього говорять, і дума: «Тут усе не так, як бачив я по чужих сторонах. Нехай лишень послухають і мого, що їм скажу. Помнуть свої чуби, як нам’яв і я свій добре, поки видумав».

Дяки і гості пообідали... чи то пак, вичистили хазяйську посуду добре, дотла, аж вискромадили; кісточки пересмок- _:тали; а що напитків, так і крапелини не зоставили — таки-так упоралися, як звичайно вчені люди, що аж спотикаються, уставши із-за столу. Зараз би то за шапки та за палички, а зачим прошені, того і позабували; так Демко і зопинив, і попросив посідати вп’ять та послухати, що скаже син його, що навидався світу і від людей наслухався усього розумного. Посідали знов дяки і опрочі гості, голови понурили, паличками попідпирались і налагодились слухаїть.

— А скажи нам, сину,, чи не знаєш чого розумного? *— почав Демко, і сам узявшись у боки від хвастощів перед дяками, що от-от посміється над ними.

А Харко і гукнув: «Оттак пак! отеє я ходячи вам буду казати? ні — нехай виясниться. У тих сторонах, де я бував, так там, хто хоче розумне сказати, так його саджають на покуті. Пустіть і мене на покуть, а то не скажу нічого».

Пороздвигалися дяки, пустили Харка на покуть, і мов* .чать, і налагодилися слухати.

Сидить Харко на покуті, викашлявся, уса розгладив, окинув оком усіх та й каже: