Повiя

–  Гей, ти, дiвко! Дiвко!
– донiсся знадвору Карпiв голос.
– Куди се?

–  Прощайте! Пiду, - одгукувалась Христя.

–  Бач - добра: матiр покинула, а сама навдьори!

–  Хто се?
– спиталася Прiська, дослухаючись.

–  Карпо йде. Видно, стрiвся з Христею. Незабаром i Карпо увiйшов, несучи в руках клунок.

–  Здрастуйте в хату!
– привiтався вiн.

–  Здоров, Карпе!

–  Оце стрiв вашу, побiгла кудись. Рада, що вирвалась…

–  То вона до Горпини. Молода… бажаеться усiх зразу оббiгати, - одказала мати.

–  А я вам гостинцi принiс. Хазяйка кланялась i гостинця передала. Очi у Прiськи заграли, побачивши високу бiлу булку i пухку паляницю. Поцiлувавши, вона прийняла хлiб з рук Карпових i положила на столi.

–  Бач, як у городi печуть; у нас так не вмiють, - хвалила Одарка, розглядаючи булку.

–  Коло того ходять - одно дiло знають. Нам як не приходиться того хлiба їсти, то й пекти не навчились, - одказала Прiська.

–  Чого ж воно так: як городянам, то, небiйсь, i булка, а нам - чорний хлiб з остюками?
– спитала Одарка.

–  Так воно вже завелося: город усе краще собi бере. При сiм словi Одарка глибоко зiтхнула.

–  Пани та багачi!
– нешвидко додала вона до свого зiтхання. її нiхто не пiддержав. Карпо повернув розмову на iншу рiч: вiн почав розказувати про поїздку, про хлiб, про город, про Христину хазяйку.

–  Ще й хвалити бога, що Христi так лучилося, - зовсiм-таки добре! Хазяйка не як чужа, а як рiдна мати!

Чималу годину знов прогуторили на сю рiч. I серце, i важкi Прiсьчинi думки угамувалися. Серце перестало щемiти; важкi думки розтiкалися, зникали, заспокоєнi тихими надiями, розщотами, розпологами… Слава богу, що Христi добре… Хазяйка обiцяє грошi вiддати… Вiддасть - спасибi їй!
– Христi новий убiр буде; бо в неї хоч одежинка i є, та лишню мати - все краще. А й не вiддасть - хiба не все рiвно?.. Пропаде пiвроку служби, то хiба i так не пропадає?

"Пiвроку, - думає Прiська, прилягаючи спочити, коли пiшли Карпо й Одарка.
– Уже ж поб'юся, покрiплюся того пiвроку… А там знову заживу З нею… Знову… Може, знайдеться хто… Невже вона така безталанна?.. I красою i здоров'ячком бог не обiйшов - хiба от долею…"

Старiй матерi не спалося. Доччина доля, образи людськi, свої злиднi та недостачi ворочали її з боку на бiк, гнали сон i спокiй далеко вiд неї.

Де ж дочка повертається, поки мати такi важкi гадки дума?

Христя сидить у своєї подруги Горпини, котра не вгаває нi на хвилину. Горпина розказує Христi про село, про знайомих дiвчат, парубкiв, що де скоїлося, про кого яка чутка пiшла - все викладає подруга подрузi, маленевеличке iз-за нiгтя видирає та викладає… Передала за Ївгу, що позивала Тимофiя, про Тимофiеву журбу; про те, як раз Тимофiй, стрiвши її, Горпину, хвалився: коли б не товста Ївга - вiн би присилав старостiв до неї!.. Про Федора, що спершу дурiв та й тепер ще не прийшов у себе… "Все згадує тебе та, згадуючи, плаче… Ти таки його в себе навсправжки закохала!"

Христя слухає таємну розмову подруги - i серце її неспокiйно б'ється. Недавнє життя, вiд котрого одiрвали її, хвилею плеснуло на неї… Вона знову серед його повертається, усе бачить, усе чує; воно глибоко зачiпає її серце, будить думки…

–  А знаєш?.. Менi шкода його, - зiтхнувши, сказала Христя.

–  Кого?

–  Федора. Вiн гарний парубок. Вiн буде кращий i вiд Тимофiя, i вiд їх усiх. Тi тiльки гострi на язик, а се - плохий, мовчазливий… От за кого виходь, Горпино, - не каятимешся.

–  Отаке! На тобi, небоже, що менi негоже!
– закопиливши губу, одказала Горпина.
– А чому ж ти не виходиш?

–  Я - друга рiч. Мене його батько не хоче за невiстку мати.

–  А мене вiзьме? Он вiн шука багачки. Дума, десь дурну знайде… Та хай йому гаспид! Ти краще розкажи менi про город. Як там у вас?
– забиває баки Горпина.
– Бачила Марину? Як там вона? Зовсiм городянкою стала. На село i не загляне нiколи.

–  Не бачила. Нiколи було довiдатися, де вона i як вона.

Христя почала розказувати про город, про звичаї, про хазяїна, хазяйку.

Подруга теж нiчого не втаїла перед подругою i розказала, яка їй притичина була з хазяїном.

Пореготалися тепер удвох з того, що колись до слiз доводило.

–  Тобi таки вдає на те кохання!
– додала, регочучи, Горпина, зависливо глянувши на подругу.

–  Бажаю й тобi так!
– одказала Христя.

–  Не хочу, не треба!
– затрiпала руками та.
– Старий, жонатий та буде цiлувати? Цур йому! пек йому! осина йому!
– i червонiючи, як той сап'янець, Горпина реготалася.

А Христя ще почала перекривляти п'яного Загнибiду. Горпина аж за живiт береться та регоче, а в Христi - очi грають, смiх та жарти не сходять з язика.

Iшла на часок Христя з дому, а прийшлося вертатися аж увечерi, - так забалакалася з подругою. Сонце сiло; захiд горiв червоним вогнем; небо потемнiло; понад селом розiслалася вечiрня тiнь. По улицях, грузько ступаючи, верталася скотина додому: бiгли свинi, овечата. З дворiв доносився хазяйський оклик. Село перед спокоєм загомонiло-заметушилося. I яким радiсним, давно чувалим здається Христi той сiльський гомiн!.. Як у лiтню спеку, на безводдi, надибавши невеличку течiю бiгучої води в глухому ярку, припадає чоловiк до неї, щоб загасити свою пекучу згагу, так Христя з згагою прислухалася до того вечiрнього клекоту… Зяайоме та рiдне вiтало її любим привiтом, чарувало несподiваним чаром!

Виходячи з улицi, коло цвинтаря запримiтила Христя парубочу постать. Парубок йшов тихо, похнюпившись, наче провинився в чому або, загубивши що - вiдшукував. Христя придивилася. Знайома хода, одежа трохи в примiтку, а парубок наче незнайомий. Хто б то се?.. Його гостре схудле лице нагадувало колишнє обличчя Федорове. Невже вiн?..

–  Федоре!
– не здержалась Христя.

Парубок наче злякався: струснувсь, пiдвiв голову; подивився i, похнюпившись, знову повагом почвалав улицею.

"Не пiзнав", - подумала Христя, повертаючи додому. Якась тиха досада пiдкралася до її серця - i ущипнула… "Та невже я обiзналася? Нi, нi, Федiр, то - вiн. Тiльки що сталося з ним? Ще нiколи не доводилося бачити менi його такого… Змарнiв, опустивсь!.." Цiлу дорогу клопотали Христину голову думки про Федора.

Коло свого двору стрiла матiр.

–  Оце так! На часок пiшла, а проходила до вечора, - з докором стрiла її мати.

Христю обняла ще бiльша туга. "Чи я справдi збожеволiла?
– подумала вона.
– Приїхала до матерi, а повiялася до чужих, пiдглядала парубкiв незнайомих".

–  А Одарка ждала-ждала тебе… I Карпо приходив. Довго сидiли, тебе пiджидали. Надвечiр знову Одарка забiгала… "Немає?" - "Нема", - кажу. "Бач, - каже, - недобра яка; як до чужих, то i на увесь день, а до мене - i в хату не наплювала!"

–  Та я й сама не рада, що пiшла, - сумно одказала Христя матерi. У хатi їй ще сумнiше стало. Мати скiльки раз зачинала розмову, та розмова плуталася, рвалась: то Христя промовчить на матернє питання, то одкаже не те… Дiждавши, поки зовсiм смеркло, вона послалася i лягла спати. Їй не спалося: сон десь далеко блукав вiд неї… Крiзь невеликi вiкна пробиваються в хату сизi померки ночi; зорi, мов iскорки, жеврiють серед тiї темряви. Тихо-тихо… Христя лежить i думає… Усякi думки ходять у її головi. їй чудним здається, що вона дома. Чи давно була в городi, а от тепер - дома! Вона почала пригадувати сьогоднiшнi виходеньки, розмову з Горпиною. Багато вона лишнього наказала їй. I навiщо б було хвалитися? Що, як Горпина не втаїть та рознесе все те по селу? Нi, Горпина не така: вона нiкому не похвалиться. Ану, як похвалиться? То Христя ж, коли так, усе розкаже, що сповiрила їй подруга… Кому? У городi хто її знає? Хiба хазяйцi?.. А що тепер хазяйка дiє? Спочива, певно. Хотiлося 6 їй її бачити. От всього день не бачила, а як скучила за нею. А що, як хазяїн вернувся i почав лаяти, нащо пустила її додому? I їй учувалася та лайка, крикливий голос, палючий погляд… Господи! що б вона дала, коли б можна мухою або птицею якою повернутися й опинитися там!.. Не дано ж того чоловiковi… її серце неспокiйно почало битися. А тут знову зiйшов на думку Федiр - його зомлiлий образ, його засмучений погляд… До пiвночi качалася Христя з боку на бiк, поки не прийшов сон i не заспокоїв її гарячої голови.