Претенденти на папаху

Сідалковський плюнув в урну і почвалав до зупинки швидкісного трамвая. Трамвай ходив, як і звичайний, тільки за назву «швидкісний» у ньому брали ще дві зайві копійки…

РОЗДІЛ XXVI,

у якому на перший план виступають епізодичний персонаж, достойний читачевої уяви, погруддя Демокріта, знов ті самі черевики, херсонські квашені кавуни, ніч у хаті, зустрічний бензовоз, ескіз Чигиренка-Репнінського, термінологія Позніхіренка, меню у «Вареничній», ще одне захоплення Кнюха, сторож автостоянки з авторучками і шосте чуття

Стук у двері пролунав несподівано. Стратон Стратонович тільки зневажливо поглянув туди: мовляв, тільки ви, Кнюх, не вовтузьтесь, постукає та й піде. Та невідомий, очевидно, і не збирався полишати приймальню. Стук повторився — самовпевнений, навіть нахабний.

— Це хтось не з наших, — похитав головою Ковбик. — У таку рань нікого з наших на роботу на мотузці не притягнеш. Може, Антошка? — згадав він водія, котрий саме в цей час переганяв автомашину з тіні на сонячне місце, щоб трохи зігрітися крізь скло, не вмикаючи двигуна. — Відчиніть-но, Кириле Гавриловичу. А втім, я сам це зроблю…

Стратон Стратонович, як завжди, підсмикнув штани і войовниче спрямував свої кроки до дверей.

— Навіть зранку не дадуть попрацювати! — удав, що гнівається. — Тільки присядеш, тільки почнеш ту нещасну дисертацію відшліфовувати — аж тут як не стук тобі, то грюк! Ну чого б оце я грюкав зрання?! — Ковбик відчинив двері.

На порозі стояла вже немолода, але дуже вродлива жінка. Можна було б детально змалювати її портрет, але це настільки епізодичний персонаж у нашому романі, що достойний тільки вашої уяви. Єдине можемо сказати: це була жінка, яка не перестає подобатися чоловікам не тільки у двадцять, а й у п'ятдесят з половиною років. І їхні паспортні дані часом вказують на всі шістдесят, хоч на обличчя не даси більше сорока… Одне слово, перед Ковбиком стояла жінка, про яку він міг би сміливо сказати: «Вона ще може подобатися…»

— Здрастуйте! Ковбик ви?

— Я! А що?

— Ваш шофер каже: «Ковбик у кабінеті», а ви не відчиняєте!

— Мій шофер багато знає…— не без підтексту зауважив Стратон Стратонович. — А ми працюємо.

— А я вже думала, з якоюсь молодичкою зачинилися. А тут два дядьки…

— З такою, як ви, зачинився б із задоволенням, — посміхнувся Стратон Стратонович і поморщився, зловивши себе на тому, що висловився в стилі Сідалковського.

— А вам телеграма. Повідомляють, що бюст готовий… Ковбик же ви?

— Я, я, — ніби стверджуючи по-німецьки, поспішно відповів Стратон Стратонович і, щоб оця балакуча, як Ховрашкевич, листоноша довго не базікала, швиденько додав: — Де тут у вас розписатися?

— Ось тут. І число поставте…

— Спасибі! Бувайте здорові! Наступного разу пізніше приходьте — шоколадкою пригощу! А до такого раннього візиту я просто не підготовлений…

— Наступного разу, може, й телеграм не буде.

— Будуть, будуть, — майже випихаючи її, запевнив Стратон Стратонович, нашвидкуруч читаючи папірець: «Приїжджайте негайно крап Ваш бюст крап До випічки готовий крап Директор заводу Позніхіренко».

«Мені тільки цього погруддя на сьогодні не вистачало! — лайнувся в душі Ковбик. — І треба ж було послухати цього вухатого Грака!.. Батько, бачте, знайомий з Позніхіренком. Батько каже, що він вам до шістдесятиріччя зробить погруддя… Це ж вам пам'ять… Пам'ять на все життя… Батько скаже…»

«Батько скаже — як зав'яже», — відповів йому тоді Стратон Стратонович, але згоду все-таки дав. Дав, а тепер жалкує. Дізнається про все це ось такий Кнюх, а потім передасть якомусь непитущому Благоуханному, і залишиться хіба що «пам'ять» — про те, як турнули з директорського крісла. Личаки сплетуть швидше, ніж отой бюст випечуть… По якій же графі Бубон те погруддя провів? Культмасова робота, спортінвентар? Чи, може, списав кошти на мітли й віники?..

— Якась неприємність, дозвольте запитати? — не спускаючи допитливих очей зі свого, тепер уже колишнього, директора, поцікавився Кнюх.

— Яка там неприємність?! Більшої неприємності, ніж завдали мені ви, навіть Нещадим із Чадюком, разом узяті, не завдавали…

— Дозвольте поцікавитись, а що то за бюст?

— А воно вам треба? Ви ж у нас уже не працюєте. Досьє, так би мовити, юридичну силу втрачає,— хитрував Ковбик. — Але якщо ви вже так цікавитесь, то скажу. Задумали ми батькові соціології Демокріту — його батьком Ховрашкевич вважає — поставити при вході у «Фіндіпош» бюст! Як ви вважаєте, правильно задумали?

— Дозвольте подумати!

— Думайте, думайте, а поки що — прізвище отого мерзотника!

— Дозвольте звернутись?

— Не дозволю, — розгнівався Ковбик. — Чому ми оце тут з вами коржі з маком дві з гаком години товчемо?

— Ховрашкевич! — раптом випалив Кнюх.

Ковбик якусь мить мовчав. Він, здається, усього чекав, але почути прізвище свого улюбленця… Стратон Стратонович аж через стіл перехилився, ніби погано чув, і хрипко наказав:

— Повторіть іще раз!

— Ховрашкевич, — спокійно повторив Кнюх. — Дозвольте розповісти, як це трапилося. У мене в столі після однієї випивки залишилась горілка. Я думав, що взяв порожню пляшку на олію, а взяв повну. А Ховрашкевич саме захотів похмелитися… Я пригостив… Він почав дуже, як і завжди, хвалити вас. Казав: «Стратон Стратонович у нас спец… Уміє ніс по вітру тримати… Справжній дипломат… Йому б міністром закордонних справ працювати. Або десь послом… А він «Фіндіпош» очолює… То несправедливо…»

Проте Ковбик уже не слухав його. Він стояв у стойці «апорт» і дивився крізь Кнюха, мов крізь вітрове скло автомобіля, кудись у далечінь. Ноги ставали ватними й підкошувались. Кнюх же нічого не помічав і продовжував:

— …що ви ще тоді, коли навчались в кооперативному технікумі, то украли в свого товариша черевики і попалися з ними. За іншим би аж загуркотіло, казав Ховрашкевич, а Стратон Стратонович викрутився. Ніби ви прибігли до канцелярії й заявили: «Я щойно розкуркулив одного синка куркуля. Весь час сало товсте їсть і ось такі буржуйські черевики носить!» І поставили те взуття на стіл. Вас ще всі в канцелярії похвалили… Похвально, сказали, похвально, що ініціативу виявили… Але розкуркулювати — це справа не для дітей… Того хлопчину з технікуму вигнали, а вас нагородили тими черевиками й відпустили додому… Ви ніби й іспитів не складали… Одразу на наступний курс перевели… А потім, каже, візьми справу з шапками чи кожухом. Виписав як зразки, але як виписав: «У кожухові відмовити, а шапку видати для наукової роботи». А другого разу навпаки: «У шапці відмовити, а кожух…»

— Згинь! — раптом крикнув Ковбик. — Щезни з очей моїх! Геть з кабінету!

Кнюх глянув на Стратона Стратоновича й завмер. Якби над шефом несподівано розкололася стеля, як яблуко навпіл, то й це менше вразило б Ковбика, ніж отаке повідомлення Кнюха про його улюбленця. Важко сказати, які саме думки снувалися під черепом Ковбика. Можна було тільки гадати, що серед багатьох соковитих слів, як херсонські квашені кавуни взимку, на адресу Ховрашкевича найчастіше летіло слово «домололося…»— і далі всі епітети, на які багатий Ковбиків лексикон…

Стратон Стратонович, чавлячи своїми ватяними ногами фіндіпошівський паркет «співучі меридіани», йшов на свіже повітря. Віоріці тихо сказав:

— Я поїхав в академію. Сьогодні мене на роботі не буде. Передайте Хлівнюку, щоб дисципліну наводив…

— Поїхали, Антошо! — важко падаючи на м'яке сидіння «Волги», наказав Стратон Стратонович. — У Баранівку поїдемо. На фарфоровий завод!

Антоша, розтираючи припухле від сну обличчя, поспішно почав розвертати автомашину. Вийшов Кнюх і, помітивши, що «Волга» вирулює в бік центру, почав махати рукою: може, підкинуть по дорозі?