Претенденти на папаху

— Вам потрібні гроші, о?

— Октавіане! Я думками не торгую! У мене їх стільки, що коли б за кожну думку рупій, я став би новим Терещенком, перемноженим на Бродського… Мені потрібні ви, Ломброзо! Будьте мені за свідка, Октавіане-Август, і я вам цього ніколи не забуду! Фотоапарат брати не треба, — не стримався, щоб іще раз не вколоти Мамуню. — На всі запитання на суді відповідайте: не бачив, не знаю, не чув! У квартирі ж моїй ви були? Жінок там ніяких не зустрічали?

— Не зустрічав, о!

— От і все.

Найлегше було з Панчішкою. На всі слова Сідалковського Масік тільки підморгував і посміхався.

— За чим затримка? Йолі-палі!

Коли вони їхали електричкою і Мамуня ледь помітно показав на якусь вродливу даму, якій, очевидно, було вдвічі більше, ніж Октавіанові (за пудрою й лаком не вгадаєш), Сідалковський прокоментував:

— Ви ще дуже юний, Октавіане-Август, коли вам подобаються жінки вдвічі старші за вас… Вам треба ще проходити курс молодого бійця. Але будьте обережні. Особливо з жінками. Вони в кожному холостякові бачать майбутнього чоловіка.

— Це швидше, о, стосується вас, а не мене, о, — відповів Мамуня, натякаючи чи то на судовий процес Сідалковського, чи на його фізичні дані.

— Ви даремно так думаєте, Октавіане. Не забувайте, що жінки у своєму мисленні, як і наука в несподіваних винаходах, дуже непослідовні. Одного разу вони люблять попа, як каже Стратон Стратонович, а наступного разу попового сина. І взагалі запам'ятайте: жіноче серце — це чоловічий гуртожиток.

Попереду них ішли троє милих дівчаток.

— Дівчатка свіженькі, як огірочки, — кивнув на них Грак.

— Звідки у вас такі алкогольні мотиви, Євмене Миколайовичу? — запитав Сідалковський. — Чи ви помітили отой кабачок? — Сідалковський показав на кафе «Дюймовочка», в якому пили навстоячки і без закуски, якщо не брати до уваги шоколад і цукерки.

Він зиркнув на годинник. До «великого процесу» ще був час, тож вони завернули у приміщення без вивіски значно твердішою ходою, ніж потім звідти вийшли. Зате Сідалковський тепер був сповнений оптимізму й віри в справедливість.

«Життя — не така вже й погана річ, як я думав зранку, зав'язуючи галстук на шиї. Воно — як лотерея: виграшу ніякого, але надія на щось краще завжди є».

Наблизились до суду. З недалекого минулого, точніше, з того часу, коли одружувався на Тамарі, Сідалковський знав, що суд — це те місце, звідки дуже рідко повертаєшся з високо піднятою головою. У цьому приміщенні він теж уже не вперше, і оці стільці з високими спинками навіювали йому неприємні паралелі з процентами, що нараховувались не на його користь.

Від Ії він чекав усього, але тільки не повторного знайомства з судом і адвокатом. Адвокат, хоч він нібито був і найкращий у місті, ніякої симпатії у Сідалковського не викликав. Та й грошей вимагав значно більше, ніж Євграф міг йому дати. А все для чого? Хто-хто, а Сідалковський наперед знав, що такі суди добром не кінчаються, особливо для батьків, а завжди — процентами, що помітно відрізняються від процентів у ощадкасах…

— Хтось же повинен і підтримувати матерів-одиночок! Не все ж повинно лягати на плечі держави, — підбадьорив себе перед свідками Сідалковський і в ту ж мить замовк.

У темному коридорі стояла матуся Карапєт в сірому пальті з чорним, лискучим коміром чорно-бурої лисиці.

— У наш час, — говорила вона, — молодь була зовсім інша…

Яка саме, вона не уточнювала, а може, їй просто не хотілося ворушити в пам'яті давніх спогадів, що свідчили не на її користь. Після цього матуся Карапєт зробила коротенький екскурс (сторінок на десять машинопису через один інтервал) у свою молодість. Розповіла про скромність і сором'язливість тих часів, про те, що в неї за її довге життя (в роках вона цього виміру не подавала) був лише один чоловік, але до цього вона забула додати «офіційний», що надало б її коротенькому романові в спогадах більш правдоподібного забарвлення.

Старушенції, що оточили її, уважно слухали Євдокію Капітонівну: обличчя напружені, а в поглядах світяться вогники неабиякої зацікавленості. Але оскільки Карапєт висловлювалась досить абстрактно про молодь, не ілюструючи її поведінки власними фактами і спостереженнями, вогники зацікавленості поступово згасли і любителі судових засідань дружно посунули до зали, де на них чекало значно більше прикладів і фактів, якими не збагатила їх матуся Карапєт.

Сідалковський теж увійшов до зали. І я вже сиділа тут. Поруч неї стояла висока, дебела жінка, очевидно, адвокат, і давала останні настанови, як абітурієнтці перед іспитом.

— Встати! Суд іде! — гримнув уже знайомий Сідалковському дідок.

— Прошу сідати, — сказала симпатичним контральто суддя. — Свідків прошу залишити залу.

Раптом Сідалковський відчув, що геть протверезів, у голові стало ясно й прозоро. Серце опустилось кудись глибоко вниз, а кров піднялася на таку висоту, що почервоніло, як він здогадався, навіть тім'я. Приречено глянув спочатку на двох засідателів, тоді на обох адвокатів, залу, набиту пенсіонерами, і тільки після цього перевів несміливий погляд на суддю, яка в цих справах, очевидно, з'їла зуби, бо зовсім не посміхалася.

Суддя неквапно перегорнула справу, тоді й собі подивилася на Сідалковського таким поглядом, ніби десь уже з ним зустрічалася, тільки не могла пригадати, де саме.

Як тільки назвали його ім'я й прізвище, Сідалковський підвівся з таким виразом на обличчі, ніби його збиралися не судити, а висувати на нову посаду чи обирати самого в народні судді. Підійшов до трибуни (принаймні він думав, що той предмет, за яким не сиділи, а стояли і давали всілякі свідчення, називається саме так), красиво поклав руки на бічні стойки і завмер у такій вишуканій манері, що в судді у перші хвилини, здавалось, відібрало мову.

Проте суддя хутко згадала, що вона не жінка, а слуга її величності Феміди, і одразу змінила вираз розгубленості й зачарованості на суворість та неприступність. Спочатку ознайомила присутніх зі справою, тоді поцікавилася в Сідалковського, як його прізвище, ім'я та по батькові. Не забула й про вік, роботу, посаду. Потім такі ж запитання поставила до Ії.

А далі перейшли до найнеприємнішого. Всі питання, що ставила йому суддя, зводилися до одного: чи визнаєте себе батьком дитини Надії Карапетян? Сідалковський нагадував в'юна, якого несподівано спіймали на вудку, кинули в каструлю й почали посипати сіллю. Він так нахабно й безсоромно відбріхувався, що суддя не витримувала і опускала очі. Сідалковський розцінив це як переконливість власних доказів, і брехня, що досі трималася певних рамок, несподівано, як повінь, вийшла з берегів. Судді нічого не залишалося, як негайно внести в свої запитання більше конкретності і цим самим спрямувати потік слів у попереднє русло, але з таким розрахунком, щоб він не дуже розмивав береги і залишки совісті Сідалковського.

— Отже, ви вважаєте, що дитина не ваша? — перепитала суддя таким тоном, ніби хотіла довідатися у Сідалковського: «Тоді ж чиє воно?»

— Бачте, — почав Сідалковський, — аби я вмів заглядати в жіночі душі…

— І це ще в нього повертається язик таке говорити?.. — не стрималася Ія.

Суддя строго глянула в її бік і постукала для чогось олівцем по карафці, в яку забули налити води. А може, зумисне не налили, щоб дзвін був кращий.

— Аби я вмів заглядати в жіночі душі значно глибше, — продовжував Сідалковський, — то я точно відповів би. А так не можу взяти на себе сміливості відповісти, бо мій погляд у жіночу душу так само обмежений, як і ваш у даному конкретному випадку…