Претенденти на папаху

— Антошо, пошліть його подалі. А якщо ваша природжена інтелігентність не дозволяє цього, то скажіть йому щось за мене, бо я за себе не ручаюсь..

— Дозвольте запитати, куди курс тримаєте?

— Курс на фосфор, — відповів Антоша. — Щоб очі світилися.

— На рибку, значить? — посміхнувся Кнюх. — Ні спуску, ні луски…

— Пішло ти к бісовій матері! — лайнувся Ковбик. — Вистачає ще совісті й нахабства до автомашини підходити…

До Баранівки їхали мовчки. Стратон Стратонович все думав про своє погруддя: яке воно та де його тепер поставити? «Доведеться удома, на печі! Жаль тільки, що це не село і в квартирі печі нема…» А ще спала на думку власна ідея, висловлена у розмові з Кнюхом: а чому б і не поставити біля «Фіндіпошу» погруддя котрогось із соціологів-класиків. Навіть не одне, розпалювалася його уява, а кілька: Сократа, Платона, Арістотеля, Ломброзо, Огюста Конта… Хоча Конта, мабуть, не дозволять… Жан-Жака Руссо… «А навпроти, то моя така думка, — раптом прорвався голос Ховрашкевича, — поставити ваше погруддя, Стратоне Стратоновичу. Демокріт — то батько соціології, то я вам так кажу, а ви, то я без усякого підлабузництва, як тут дехто думає… А навпроти Демокріта вас, Стратоне Стратоновичу, бо ви… То я вам скажу без перебільшення… Ви теж батько… Можна сказати, батько «Фіндіпошу»…» — «А чи не пішли б ви до бісової матері, Ховрашкевич, разом з вашим батьком… Ви вже добазікалися до того, що я не тільки алею соціологів не зможу закласти, а й своє власне погруддя не знаю куди подіти…»

Раптом Антоша загальмував. Машина тричі крутнулася на бруківці, та так, що в Ковбика усе потерпло всередині. «Волга», як танцівниця з балету на льоду, крутилася на блискучому шосе просто на бензовоз, що йшов метрів за п'ятдесят назустріч. Ковбик заплющив очі. «Ось і буде місце для погруддя», — подумав мимохідь.

Машина стукнулась і зупинилась. Ковбик розплющив очі. «Волга» стояла боком на зустрічній смузі, упершись в кучугури снігу, згорнуті на узбіччя, й величезну сосну, що по-сирітськи зачепилася за край дороги. Бензовоз, важко ревучи, проїхав повз них; водій, видно, побоявся натиснути на гальма, щоб не повторити Антошиної помилки.

Стратон Стратонович перший оговтався від переляку. Неквапно вийшов з автомашини, по-філософськи глянув униз, де вони могли б опинитися, якби не сосна, і запалив цигарку…

На завод приїхали під кінець першої зміни. Іван Андрійович Позніхіренко, високий, худий і трохи сутулий чоловік з живими, допитливими очима, зустрів Стратона Стратоновича люб'язно і особисто, незважаючи на зайнятість, провів у майстерню. Погруддя, виконане за ескізом Чигиренка-Репнінського і виліплене місцевим майстром, Ковбику сподобалося. Підхвалив і Антоша.

— Кращі, ніж у житті,— резюмував без усяких хитрощів.

— Тоді з богом! — махнув Стратон Стратонович.

У Кобилятин-Турбінний одразу не повернувся: закортіло бути присутнім при випічці погруддя в печі, де температура сягала 950–970 градусів. Позніхіренко (здається, кривенький на одне око, але ледь помітно — з першого погляду й не розбереш) провів його в цех. Ковбик стояв осторонь і милувався собою. Його потроху гризло сумління: даремно Грака вухатого лаяв, Кнюха он вигнав з кабінету… Може, ніяка сволота й не писатиме більше? Антошка — як риба об лід! Та й куди йому писати — він лише кілька фраз знає… Ні, все-таки приємно помилуватися самим собою.

— Увійшов з тіла в глину, — поділився своїми міркуваннями з Позніхіренком, а про себе подумав: «А потім увійду з глини в метал».

«А там, то я вам скажу, й до безсмертя рукою подати… То ви, я бачу, з мене смієтесь…»—дзижчав нав'язливий голос Ховрашкевича у його вухах. Раптом хтось таким сиплим голосом, як у гучномовця у Фастові на вокзалі, пропищав:

— Болванка Ковбика — у п'яту піч на вижіг!

Стратона Стратоновича аж пересмикнуло від тих слів. Чи не найбільше вразило його оте дивне слово «вижіг».

— Нічого не поробите, Стратоне Стратоновичу, — розвів руками Позніхіренко, вибачливо посміхаючись, — така наша термінологія.

«Буде мені «вижіг», — повторював це вперше почуте слово Стратон Стратонович, повертаючись додому. — Буде мені «вижіг», коли про цей бюст дізнається ще якийсь фіндіпошівський Кнюх. Як не напише, то розпатякає язиком…» Щоправда, після перемоги над Благоуханний і Кнюхом у Стратона Стратоновича знов було з'явилась самовпевненість: Хлівнюка й Понюхна він уже умовно заткнув за пояс. Та ось на тобі — Ховрашкевич…

— Як ніж під праву лопатку!

— Що ви сказали? — не повертаючи голови, перепитав Антоша.

— Кажу, не жени так, ніби за тобою чорти гоняться. Мало тобі сосни на сьогодні?..

«Торжествувати рано, бо невідомо, хто ще якого коника викине. Та й Нещадим так просто не заспокоїться. А я ж через Ховрашкевича пропонував йому посаду свого заступника… Чи хоч передало воно? Передало, та тільки, видно, не те, що слід. Йому ж тепер нічого не можна довіряти. Розляпає все, що знає і чого не знає. Ще цей маневр присипання викриє… Я знаю, що воно до мене більше не піде у заступники, але хай би думало: Ковбик без мене, Арія Федоровича Нещадима, не може, з «Фіндіпошем» не впорається. Хлівнюк Нещадима не замінить. Хай би дурне думкою багатіло. Так знову ж Ховрашкевич… Великий дипломат! І ти цяця, Стратоне Стратоновичу, — прокинулась Ковбикова інтуїція й заговорила до нього його ж таки голосом. — Знайшов через кого передавати Нещадимові запрошення…»

Під'їжджали до «Вареничної» на околиці Кобилятина-Турбінного — якраз при в'їзді в місто. Вона славилась тим, що в ній ніколи не було вареників. Тут варили самі лише варениці, хоч у меню постійно значилося: вареники з м'ясом, вареники з картоплею, вареники з грибами й капустою, вареники просто з капустою, вареники з вишнями і, звичайно, вареники з сиром.

Відвідувач скромно сідав до столу. Бо йому постійно з неприхованою гордістю нагадували:

— У нас НЕ самообслуговування. Сідайте, будь ласка, за стіл.

Відвідувач покірно сідав, до нього поважно підходила офіціантка. Вона чомусь не старіла, а тільки переходила з однієї вагової категорії в іншу. Вищу.

— Вареники з м'ясом, — замовляв відвідувач і, глянувши на круглі литки офіціантки, обов'язково уточнював: — Дві порції.

Офіціантка старанно занотовувала замовлення в блокнот, який у її руках скидався на мініатюрну сірникову коробку, на яких часто записують телефони нових знайомих, а потім, як тільки сірники закінчуються, викидають оті коробки разом із записаними номерами. Потім поважно розверталася. Сідалковський сказав би: як перевантажений корабель біля пірсу. Ковбик — як гарба з соломою. Хлівнюк — як гранд-дама. Нарешті, розвернувшись, офіціантка робила кілька витків навколо стола, а тоді вже поважно гукала у вікно-амбразуру, крізь яке виднілося кілька величезних котлів і чотири пари голих ніг (дві пари худих, одна пара товстих і одна — волохатих, щоб побачити, кому ці ноги належать, потрібно було просунути голову в амбразуру, але це майже нікому не вдавалося через гору брудного посуду). Гукала завжди одне й те ж:

— Катю, дві порції вареників з м'ясом!

Катя, якій належала одна пара вищеописаних ніг, але яких саме — через стіну уточнити важко, відповідала баритоном:

— З м'ясом закінчились!

Офіціантка робила черговий розворот і знову поважно йшла до відвідувача.

— З м'ясом закінчилися, — конфіденційно повідомляла вона відвідувача, який це вже й без неї чув.

— Тоді хай дає з сиром. Чотири порції!

Офіціантка так само довго записувала, розверталася, пробиралася, мов слаломіст, поміж столиками й знову гукала:

— Катю, чотири порції вареників з сиром!

— З сиром уже закінчилися, — гукали чиїсь ноги тим самим тоном.

Тоді таким самим робом переходили до вареників з вишнями, з картоплею, з капустою, картоплею і грибами, слухаючи аналогічні повідомлення голосу-баритона, відвідувач нарешті не витримував, кричав уже не своїм голосом:

— А варениці у вас хоч є?!

— Катю, у нас варениці є?

— Варениці є,— відповідала амбразура.

Відвідувач їв варениці, підігріваючи свій апетит думкою, що їсть вареники. Бо харч хоч і не той, що в меню, але ціна однакова.