Претенденти на папаху

Сідалковський не звертав уваги на Грака. Він, як і решта свідків, уже не потрібен йому. Глянув на Мамуню. Той, роззявивши рота, дивився на вродливу жінку таким жадібним поглядом, що їй стало незручно і вона почала вовтузитися на лавці.

— Октавіане! — Сідалковський поклав собі по-джентльменськи врятувати даму. — Октавіане-Август! — повторив він під стукіт коліс електрички.

— Га? Що? О! — ніби щойно побачив Сідалковського чи прокинувся від сну Мамуня.

— У вас ненормальне захоплення. Чому ви такими очима дивитесь на ровесниць своєї мами? Ви або надто молодий, або у вас відхилення від курсу…

Жінка перехопила його погляд і вдячно посміхнулася. Сідалковський зрозумів, що вона не чула його слів, просто зворушена увагою. Євграф обмацав очима її круглі коліна, ледь прикриті шкіряним пальтом, гарні ноги — і поморщився. Одна капронова панчоха зібралася внизу гармошкою і неестетично звисала, як щока Кнюха у хвилину невдачі. «Краще дві зморшки на чолі,— подумав Сідалковський, — ніж одна на панчосі». А тоді повернувся до Мамуні, і запитав:

— Ви що, Октавіане, й справді не знали, що таке предмети жіночого туалету?

— Справді, о…

— То ви, може, жодного разу не цілувалися з жінками?

— Одного разу пробував, о, — щиро признався Мамуня. — Та вона мені сказала: «О, ти й цілуватись не вмієш». А де я міг навчитися, о? Хто мене вчив, о? У школі цього не проходять, о!

— Я вас навчу, Октавіане. Тільки умова: залиште в спокої оту гарну жінку. Вона ж, повторюю, ровесниця вашої мами… А цілуватись нас, моряків, у флоті вчили так. Після вечері, облизавши ложку, йдете десь на верхню чи нижню палубу. Дивитеся, як море грає хвилями, і мрієте. Дивитесь весь час в одну точку. Дивитесь, дивитесь, аж поки не почне різати в очах. І раптом бачите, як з моря, ніби з самого дна морського, виринає русалка. З обличчям вашої коханої. Корабель пливе— І вона пливе паралельно з вами. Ви берете ложку, повертаєте її тильним боком і цілуєте… Цілуєте, цілуєте… І так наловчитесь це робити, що коли зустрінетеся з дівчиною, вона після перших двох десятків поцілунків не витримає і запитає: «Октавіане, а де це ти так здорово навчився цілуватись? Ти, мабуть, бабник, Октавіане?» Це я до того, щоб ви не захоплювалися. Все добре в міру, Октавіане.

— Це точно. Усі зозульки люблять міру, — втрутився в розмову Грак.

Панчішка посміхався, але відчувалося, що він стримується, аби не розреготатися на весь вагон.

РОЗДІЛ XXVIII,

де спочатку необхідно набратися терпіння, щоб вислухати монолог Ховрашкевича, який ще не знає про дивне явище у природі, а вже потім збагнути, чим відрізняється дублянка від кожушка, познайомитися з двома генералами на одному весіллі, вибрати незастаріле ім'я дитині, поласувати качкою з яблуками симиренка, послухати оркестр литавр, дізнатися, почім яблучка на базарі і кого зручніше возити Антоші

Того дня земля повернулася Європою до місяця, а Ковбик — спиною до Ховрашкевича. Ховрашкевич іще про це дивне явище у природі й не підозрював, тож поки що теревенив з Мамунею про Ковбикову мудрість і дипломатію. Михайло Танасович навіть висунув ідею: запропонувати Стратона Стратоновича на якусь посаду в міністерство закордонних справ як людину досвідчену, яка вміє в будь-якій ситуації тримати ніс по вітру, а якщо треба — то й вийти сухим із води, не замочивши навіть ніг.

— На тій посаді Стратон Стратонович не гірше, ніж у «Фіндіпоші» справиться. То я тобі скажу — він природжений дипломат. То жаль, що його досі не примітили і він працює дещо не за призначенням. То, звичайно, не свідчить про те, що нібито я на його місце претендую. То не означає, що Стратон Стратонович нібито йде в міністерство закордонних справ, а я начебто уже на директора… То не зовсім так… То я кажу до того, що Стратон Стратонович мудра людина… Але то ти йому цього не дуже переказуй… Бо то, сам розумієш, не дуже гарно… А що Стратон Стратонович відмінив усілякі там випивки: замочування премій, відпускних — то то воно правильно. То такий дипломатичний хід Стратона Стратоновича. Нібито відступ… А насправді то наступ… Але то ти не бійся… То все робиться про людське око. Буря у «Фіндіпоші» вляжеться — і все стане на свої місця. То він хоче загнуздати кількох претендентів, як він каже, на папаху. А ти, Октавіане, сходи до нього. Запропонуй. Тобто запроси. Скажи, що з нагоди мого двадцятип'ятиліття… Він спочатку на тебе трохи накричить. Але то так, для проформи… Відмовиться спочатку, а тоді погодиться… Ти тільки йому меню розклади: тобто скажи, що в тебе будуть раки, ікра… Може, креветки… Я то не знаю, що в тебе буде… А ти то знаєш… Стратон Стратонович то все любить… Він погодиться… А тоді, як вип'є, то він стає такий, як ми усі… От саме за це я його й люблю: за простоту його, скромність. Але то того не треба йому розказувати… Ти ж знаєш… Мабуть, чув… Про мене у «Фіндіпоші» говорять, що я нібито перший його блюдолиз. Але то так кажуть, бо заздрять, що до мене Стратон Стратонович прислухається… Власне, прислухається не до мене, а до моїх слів… От і ти прийшов! Чого? Щоб я запропонував Стратону Стратоновичу поїхати до тебе, замочити твою премію, відзначити день твого народження. І Стратон Стратонович послухає мене. Стратон Стратонович поїде… Не тому, що я його, то так усі кажуть, підлабузник номер один… Сам Стратон Стратонович каже, що я номер два… Хоч воно то ніби… То якщо взяти чисто зовнішній бік… Мої слова… То виходить нібито я справді номер один, але як глянути з іншого боку, то виходить уже нібито не я, а Панчішка. То таки хитренький тип. Не тип, а типчик. Такий собі лагідненький, добренький, кругленький, рожевенький… Ніби ні на що й не претендує… А як розібратися, то то претендент номер один… То я тобі колись розповім, Мамуню. Але то буде пізніше. Я то так одразу усім не розповідаю… То я спочатку придивляюсь до людей, вивчаю їх… То мені спочатку й до тебе придивитися треба, вивчити, а потім уже розповісти… То я теж у френологію вірю… Френологія — то така наука… Вона від соціології відрізняється тим, що… Але то я про це при нагоді… Он уже йде Стратон Стратонович… Може, він загляне й сюди, то ми собі говорімо, говорімо… Ніби й не про Панчішку чи про твої іменини, а нібито вже про соціологію… Її проблеми… Але говорімо таким тоном, ніби про Панчішку… Щоб не зупинятися… Нібито ми його не боїмося і нібито ми говоримо не про нього. Ми так собі говоритимемо… Говоритимем, говоритимем — і, дивись, до чогось договоримось… Я то завжди до чогось договорююсь, і, дивись, якась ідея народжується, — нарешті закінчив Ховрашкевич, і Мамуня відчув, що у нього запаморочилось у голові. Навіть забув, чого сюди прийшов, але виходити з кабінету Ховрашкевича у цей час не наважувався — боявся зустрітися в коридорі зі Стратоном Стратоновичем…

Але те, на що не відважився Октавіан, зробив Євмен Миколайович Грак. Він сміливо переступив поріг кабінету Ковбика і, привітавшись, кинувся до Стратона Стратоновича. Той аж оторопів:

— Ну-ну? А чого це ви?

— Я нічого! Я нічого! Я тільки, Стратоне Стратоновичу, хочу допомогти вам зняти дублянку…

— Яку дублянку? — Ковбик не любив нових слів. — То не дублянка, а звичайний собі кожушок…

— Правильно. Кожушка зняти…

— А чого його знімати?.. Я не дамочка, а кожушок — не спідниця. Сам зніму!

Стратон Стратонович повісив кожушок на вішалку, бадьоро підсмикнув штани і повагом попростував за свій величезний стіл.

— У вас якась пропозиція чи прохання? Як ваші жести розуміти? — усівся в своє улюблене крісло Ковбик, підмостивши подушечку.

— Прохання, Стратоне Стратоновичу, прохання!

— Ви б нормальним голосом говорили! Що ж у вас за прохання, як не секрет…

— Сьогодні, Стратоне Стратоновичу, п'ятниця…

— Ну-ну! А завтра, кажуть, субота. Так що ви пропонуєте?..

— То я пропоную, Стратоне Стратоновичу, випити!

— Випити? А на честь чого випити? І чого випити? Пепсі-коли?

— І пепсі-коли, Стратоне Стратоновичу, на честь мого повернення, Стратоне Стратоновичу!

— Мало тут честі! Був би я на їхньому місці, то взагалі б вас не випустив. Мабуть, камери перевантажені, що вони з вами так швидко розпрощалися. Додуматися тільки: взяти у баби гроші!!!

— У діда, Стратоне Стратоновичу…

— А яка різниця — у діда чи в баби? Чи для вас це має якесь значення?

— Не має, Стратоне Стратоновичу.

— Не має. Отож відсьогодні ніяких випивок у стінах «Фіндіпошу»! Чули, Грак? Запам'ятайте це і ви. Інші вже знають.

— Я запам'ятаю, Стратоне Стратоновичу. Але це востаннє. Ми ж уже приготувалися… Улюблених вами пиріжечків напекли. З яєчком, печінкою, петрушечкою… Це ж на честь і Стратончика.

Ковбик поморщився і про себе сказав: «Бачу, що мерзота, але приємно…»

— Хто ж це напік? Не ви часом?

— Я, Стратоне Стратоновичу, і Зося. Для вас старалися!

— Ви що, думаєте вдома влаштувати той сабантуй?

— Де ви захочете, Стратоне Стратоновичу! Як ви накажете!

— А ваш тесть-генерал також буде присутній на цих хрестинах-звіздинах-іменинах?

— Він не генерал, Стратоне Стратоновичу. Він швейцар, Стратоне Стратоновичу. І то колишній. З ресторану «Лейпціг».

— Яка різниця? У лампасах же!

— Так ви поїдете, Стратоне Стратоновичу? — Грак перелякався, побачивши, що Стратон Стратонович узявся за газету.

— Два генерали на одній свайбі, мабуть, забагато. Ви вже там якось без мене.

— Як же без вас, Стратоне Стратоновичу? Це ж усьо готувалося на вашу честь.

— Ви ж на початку казали, що на вашу! А тепер уже на мою?

— На мою і на вашу. Сина ж я назвав на вашу честь, Стратоне Стратоновичу. Знаєте, в загсі не хотіли записувати…

— Як це не хотіли? — опустив газету Стратон Стратонович.

— Сказали, застаріле ім'я, Стратоне Стратоновичу, — поскаржився Грак. — Та ще й мораль нам із Зосею почали читати: «А ви про дитину подумали? З таким ім'ям у світ хлопчика пускати! Хто тепер Стратоном дітей називає?»