Претенденти на папаху

Кнюх похнюплювався і, розчарований, йшов геть, а після цього цілу ніч не міг заснути. Іноді автолюбитель казав:

— А чого ж, будь ласка. Ось вам і цвяшок. Якась сволота розсипала. Новенький же! Напилось, певно. З тверезої голови цього ж не зробиш…

— А не зробиш, — погоджувався Кнюх, і на душі йому ставало так добре, ніби йому щойно подарували автомашину, а далекий родич безкоштовно віддав ще й гараж.

Такої ночі Кнюх спав на спині, на його тонких і тісно стиснутих губах розтягалась посмішка, і він бачив кольорові сни. А снилось йому, що сторож автостоянки запрошував його через прохідну, вручав кілька авторучок і просив: «На, Кнюх, понаписуй на кожній автомашині її номер». Кнюх брав ті авторучки, дивився на них — і раптом помічав, що всі вони перетворювалися на великі цвяхи з добре загостреними кінцями замість пер. Автомашин було багато: жовті, червоні, сині, зелені, голубі, охристі, оранжеві, білі, морковні, темно-сині, коричневі, лазурові, і всі різних марок та новенькі-новенькі… Щасливий Кнюх йшов серед безконечного моря цих машин, писав на них цвяхами, але не цифри, а якісь коротенькі слова, щасливо посміхався зайчикам, що стрибали по капотах машин, а він їх пришпилював цвяхами і коротко під ними розписувався…

Стратон Стратонович намагався згадати в цю хвилину обличчя Кнюха. Але воно розпливалось, тож Ковбик згадав тільки міцно стиснуті, як дуги капкана, Кнюхові губи, за якими причаїлися два ряди відточених зубів…

— А ви в цьому впевнені, Антоне Петровичу? — поцікавився у водія.

— Як у своїх гальмах! — відповів Антоша.

Ковбик знову уявив Кнюха. Той зараз десь лежить на тахті, гріє п'яти біля електрокаміна-рефлектора і, дивлячись у стелю, блаженствує. Він бачить, як по стелі біжать маленькі автомашини, як вони раптом натикаються шинами на щось гостре, шиплять і зупиняються. Лаються водії, проклинають і бога, і чорта. Тільки не його, Кнюха. Бо ніхто з них і не здогадується, що це він, Кирило Гаврилович, підклав їм сьогодні ті цвяшки. А надворі слякота, а надворі колюча мжичка сіється, не замерзаючи, а тільки перемішуючи сніг з болотом. А Кнюх лежить собі на тахті і гріє п'яти електрокаміном…

«Я б тобі зігрів! Я б їх зігрів тобі на сковороді! — лютиться Стратон Стратонович, дивлячись на мжичку, що вологою застилає вітрове скло і ніби засліплює йому очі.— Я б тебе зігрів!..» А вголос каже:

— І це ж його хтось цілує! Антоша мовчить.

— Воно все життя намагалося комусь зробити підлість, та навіть на це у нього не вистачало розуму. Бо воно як природою не дано, то в Парижі не купиш!

Антоша мовчить.

— Воно як природою не дано, то у Парижі не купиш. Навіть у «Луврі»! — уточнює Стратон Стратонович.

Антоша мовчить.

«Шосте чуття мене ніколи не підводило», — подумав Стратон Стратонович і спочатку наїжачився, як від морозу, тоді втягнув голову в комір і сховався в ньому, як Мамуня.

Антоша скоса глянув на нього і знову нічого не сказав. Тільки цього разу в його очах проглядалась іронічна посмішка і таке всезнайство, що коли б у цю хвилину Ковбик виглянув із свого бобрового коміра, то неодмінно сказав би: «І воно щось знає, тільки сказати не може…»

РОЗДІЛ XXVII,

читаючи який, треба встати, бо суд іде, хоч мовиться тут не тільки про Феміду та її служителів, а й про біле кладовище з червоними трояндами, плагіат Мамуні, проценти в ощадкасі, предмети жіночого туалету, зозульок та морську ложку

Перед тим, як їхати до суду, Сідалковський узяв пляшку вже відкоркованого дорогого французького коньяку (колись І я принесла), випив добру склянку. Для чогось заглянув у порожню пляшку і подумав, що віднині цей напій не знадобиться для представниць слабкої статі. «У «Фіндіпоші» грона гніву перестигли. Настає доба великих перемін. Пора гнати крамарів з храму. Ковбику час доглядати сад, а для мене знову запахло кавою, до того ж добре пригорілою…» Він підійшов до дзеркала і накинув петлю на шию.

— А що, коли й справді? — запитав він у свого відображення. — Взяти ось так, зсукати петлю з цього імпортного галстука — і до отого шворня, на якому дзеркало висить… І всі проблеми розв'язані. Хай поплачуть за мною. Першою, мабуть, прийде на могилу моя Капітульська…

— Ще не твоя! — заперечило відображення.

— Пардон, уже моя… Потім, перевалюючись з боку на бік, приповзе, напевне, мадам Карапєт. А за нею Ія. А, може, І я й не прийде. Вона горда! Зате прийде Тамара… Тоді Антонія. Ця стоятиме за хрестами, спочатку обдивиться, чи нікого поблизу немає, а тоді, можливо, й покладе квіточку. Невже не прийде Айстра?

Сідалковський розмріявся.

— Уявляєш, — підморгнув уже п'яненькому своєму двійникові,— мчить у бік кладовища зелено-голубий кортеж автомобілів, зупиняються біля центрального входу, а з них виходять елегантні дами в каракулевих шубах, песцях, норках, уже не молоді, але ще милі й привабливі. І кожна з цих дам-модниць з букетом квітів, кладуть і кладуть їх на мою могилу. На кладовищі біло-біло. А на моїй могилці яскравим вогнем давноминулої любові горять вогненні троянди. Троянди й тюльпани. З напіврозкритими устами-бутонами, наче кличуть: «Сідалковський, прийди!..» А Сідалковський не приходить. Тільки молодо посміхається до них з фаянсової фотокартки пам'ятника… і немов каже: «А чи жив я коли-небудь справжнім життям? Чи був лише отакою застиглою карткою на вітрині фотосалону чи на лицевій стороні пам'ятника з похоронного бюро?»

«Який ти фантазер, Сідалковський», — тверезо подумав він і відійшов од дзеркала. Знову згадав Айстру. Це ж вона так любила казати: «Який ти фантазер, граф! Поцілуй мене, граф… Поцілуй в очі. Жінки люблять, коли їх цілують в очі, бо хочуть, щоб їх завжди пам'ятали, щоб про них завжди думали. Я хочу, щоб ти мене завжди пам'ятав, щоб ти про мене завжди думав. Не цілуй у вушко, граф. Я боюсь оглухнути до тебе!..» — «Де ти, Айстро?»—запитав він у чотирьох стін. Вони мовчали. «Примчала б ти! Плюнув би я на оцю низьку стелю, продав би все в комісійний — і майнули б з тобою на той далекий і загадковий Шпіцберген, подалі від усіх оцих судів, від одруження заради… Європи. Здоров'я є. Копав би те буре вугілля, пив би горілку й любив би тільки тебе одну, Айстро!» — «Там, напевне, на острові більше нікого і не було б!»—подав голос двійник. — «З нею, мабуть, тільки на оголеному острові було б добре, — заперечив йому Сідалковський. — Айстра — як ботанічний сад, куди щоразу приходять різні відвідувачі у будні і вихідні».

Сідалковський ще раз поправив на собі імпортну краватку, ще ні разу не купану у вітчизняній воді з доброю порцією хлорки, накинув на плечі кожушок і вийшов. Підігрітий теплими словами адвоката і гарячим французьким коньяком, Сідалковський помчав у «Фіндіпош», де вже повинні були чекати його свідки: Грак, Мамуня і Панчішка.

Найдовше довелося умовляти Грака.

— Ви, Грак, не прокурор, — говорив Сідалковський. — І я глибоко переконаний, що ніколи й не станете ним. Хоча без зустрічі з прокурором у недалекому майбутньому обійтись не зможете… Саме тому вам чесно й признаюсь… Вам, Грак, а не прокуророві! Мало того, що я Ію цілував, я навіть її пестив…

— Тепер це називається «пестив»?

— Грак, не підкреслюйте своєї невихованості й цинізму. Не намагайтесь списати це на сегеакадемію. Академія в цьому не винна. Гляньте на мене. Я академій не кінчав. А яка європейська вихованість і культура! Це дається великим творцем, а закладається природою в генах, як перфокарти в комп'ютер. Досить натиснути на кнопку — і перфокартка показує, хто є хто! Так от, я її цілував і спочатку, здається, по-справжньому любив… Але коли я уявив свою майбутню тещу — відмовився від любові… Грак, я не хочу вам докоряти минулим. Але повірте, ангельська характеристика, яку на вас складав, коштувала мені кількох безсонних ночей. А зв'язки, які шукав навіть через консульство? — прибрехав Сідалковський. — Не забудьте, Євмене Миколайовичу, цього і будьте мені за свідка. Ви ж у мене вдома бували, але жодного разу ніякої Ії і в очі не бачили! Не бачили ж, Грак? Чесно?

— Чесно, не бачив. Ні Ії, ні іншої зозульки…

— От і все, що від вас на суді вимагається! З Мамунею розмова вийшла дещо інша.

— Вітаю онука Кампанелли і Монтеск'є. Більше не вимагає гасел Стратон Стратонович? Моя вам допомога не потрібна?

Мамуня дивився на нього, широко розкривши очі.

— Ви хоч знаєте, за чиє гасло ви поклали гроші до власної кишені?

— Грошей не було, — щиро признався Мамуня. — А чиє гасло— знаю, о!

— Я вас у плагіаті не звинувачую… Наука вимагає жертв…