Претенденти на папаху
Шрифт:
Перед третьою чаркою Ковбик знову не витримав — він таки не міг без свого улюбленця, а сьогодні — тим більше. Та й решта мовчали, мов горілки в рот набрали.
— Я просив би вас покликати нарешті отого фіндіпошівського генія!
Тепер зірвалося з місць одразу кілька охочих і колективно помчали до Михайла Танасовича — повідомити, що Стратон Стратонович уже гніваються. Ховрашкевич востаннє зиркнув на годинник, ніби від того щось залежало, і нехотя рушив, показуючи усім своїм виглядом, що тільки присутність Стратона Стратоновича відірвала його від нагальної справи.
У цих постійних запізненнях
— Воно думає, що тут тільки воно одне вчене! І воно одно пише дисертацію! Решта — приший кобилі хвіст…
— То воно не зовсім так, Стратоне Стратоновичу! З наукової точки зору, приший кобилі хвіст…
— Ну-ну, — зупинив його Ковбик. — Масік, залийте йому рота. А то воно одразу від розминки в галоп…
Ховрашкевич хотів додати ще кілька слів про кобилячий хвіст, але Ковбик обірвав його презирливим поглядом:
— Фіндіпошівський геній… Ціцерон!
— То, я так думаю, ви робите мені комплімент, Стратоне Стратоновичу… Мовляв, Ховрашкевич — то Ціцерон, а справжні ціцерони у коридорах запевняють, що Ховрашкевич ваш блюдолиз…
— І правильно запевняють. Бо ви… Я б сказав, не блюдолиз, а шмарколиз! А по-друге, несусвітній базіка!
Ховрашкевич оторопів. На його обличчі відбився відчай.
— Неологізм, так сказать! — зрадів Хлівнюк, щасливий, що Стратон Стратонович залишив його в спокої.
— Неологізм, неологізм, — повернув Ковбик півкорпуса до Хлівнюка. — Бо ви теж досі не відповіли: почім яблучка на базарі? Чи ви торгуєте не тільки яблуками, а й мімози продаєте? І де?! На Бессарабському ринку! У центрі міста! І ви після цього ще претендуєте на посаду директора?
— Візуалізм і суціальна інспірація! — стенув плечима Хлівнюк.
— Не візуалізм, а чистої проби кар'єризм. І ще одне: дуже вас прошу, Клавдію Миколайовичу, запам'ятайте: там, де їдять, там не пишуть.
— Інсинуація!
— Я не кажу, що тепер. Це вам на майбутнє. А з продажем мімоз і бузкових гілочок негайно припиніть! Бо з посадою вео заступника можете попрощатися… А ви, Понюхно, теж даремно отак єхидно й радісно посміхаєтесь — до вас іще чарка не п'ється… Але цокнутися ми вже можемо. До слова, чого це вас у «Фіндіпоші» Пієм XV прозвали? Судячи з кольору вашого обличчя, від води у вас, очевидно, алергія…
— А то я вам зараз поясню, — несміливо втрутився Ховрашкевич. — То я вам зараз поясню… — І зблід несподівано.
Ковбик глянув на нього і висловив своє співчуття:
— Чує кицька, чиє сало з'їла… Не дозволю, Ховрашкевич. Вам віднині взагалі раджу язика тримати, як он Мамуня голову, за комірцем. Не за зубами, а за комірцем… Іще й прив'язувати, щоб він у вас звідти не вислизав, коли треба й не треба…
— То було так… То я зараз пояснюю… То я вже знаю, до чого ви ведете…
— Поясните своїй бабці, якщо вона колись у вас буде…
— Афронт! Суцільний афронт! — не міг заспокоїтись Хлівнюк.
— Заспокойтесь, Клавдію Миколайовичу. Хочете — працюйте. Не хочете — продавайте на базарі яблучка.
— А причім тут я, дозвольте запитати? — не витерпів Понюхно.
— А притім, що берете непосильну для себе участь у розподілі майбутнього кабінету… Ви вже чимось одним займайтесь, як он Сідалковський:
або за бабами бігайте, зразковий сім'янин, або…— Нове життя нової прагне шапки, — кинув репліку Сідалковський, почувши своє ім'я.
— Не шапки, Сідалковський, не шапки… У тім-то й річ… — до Сідалковського цього разу Ковбик заговорив дружнім тоном, бо знав: на всіх одразу навіть найсильніший не нападає — завжди потрібен тил. — Не шапки, дорогий мій, а папахи… Набрав кар'єристів на свою голову… Усім папаху подавай. І Понюхну, і Хлівнюку, і Ховрашкевичу… Навіть Антоша, і той дивиться, хто з вас буде найкращий «хазяїн», кого йому найзручніше возити, з ким краще підробляти… Словом, претендентів на папаху хоч відбавляй, а у воєнторзі всього одна, і та у вітрині. Це, мабуть, і ви, Євмене Миколайовичу, — він повернувся обличчям до Грака, — на щось претендували? Але тепер ви претендент тільки на смугастий халат…
Грак поморщився і так часто закліпав віями, що Ковбику здалося: ось-ось з-під них бризнуть сльози.
— Ну-ну! Тільки без сліз і фокусів! Уже й пожартувати не можна… Інтелігенти новоспечені… До міста не добігло, а з села втекло! — І тут же переключився: — А ви, Масік. постійно на роботу запізнюєтесь. Чого, звичайно, не скажеш про випивон на шар-мак.
— Я? — зарожевів Панчішка.
— Ви, ви! А чим же пояснити, що ви на роботу постійно запізнюєтесь? Он мені про це Іраклій Йосипович щодня доповідає,— вирішив вбити ще один клин Стратон Стратонович. — Що я повинен йому відповісти?
Грак і Сідалковський непомітно вислизнули з кабінету. Ковбик переможно пихкав цигаркою, ледь помітно посміхався (за димом неважко було) і думав: «Сміється той, хто сміється останній!»
— Приходите, Масік, на роботу пізніше за всіх, з роботи йдете раніше за всіх… Що ви на це нам скажете?
— То краще я скажу… — подав голос Ховрашкевич.
— Краще, ніж ви, у «Фіндіпоші» ніхто не скаже. У цьому я, Ховрашкевич, днями переконався.
Фіндіпошівці загадково перезирнулися. Репліки, якими так активно обмінювалися Ковбик і Ховрашкевич, мали, очевидячки, якийсь конкретний, хоч і двозначний зміст.
— Давайте краще перейдемо на ондатр та їжаків, — примирливо запропонував Ковбик, побоюючись, що Ховрашкевич раптом захоче виправдатися перед ним і вибовкає перед фіндіпошівцями те, що розпатякав по своїй наївності Кнюхові.— А де це наша зозулька? — запитав Стратон Стратонович, завваживши відсутність Грака. — Куди й коли воно встигло вислизнути? Га? І другого Аякса теж нема…
— Євмен Миколайович побіг у буфет. Мінеральної водички принести вам, Страт Стратич…
— А Сідалковський?
— А Сідалковський… — Панчішка зам'явся. — То він по-англійськи попрощався і побіг до якоїсь полячки. Йолі-палі!
— Якої ще полячки? Хай воно раніше зі своїми раду дасть. Присобачило суфікса до прізвища — і вже з себе поляка корчить…
— Та, кажуть, одружується… — знову посмілів Понюхно.
— Хто каже?! Ви кажете? Куди йому одружуватися! Он мадам Карапєт прибігала, донька його на суд подала!…
— Аліментів вимагають? — висловив припущення Хлівнюк.
— Тільки батьківства. Аби воно погодилося, то йому ще й платили б. Ця ж дама весь свій вік по магазинах проробила. А та ж у ресторані…
— Колосаль! — вихопилось у Масіка.