Прокляті

Вона безглуздо бере кінчиками пальців подол і без того короткої спідниці та трохи підіймає її, наче боячись забруднити об підлогу. Бабетта, справжнісінька пані Блудниця Блудницька, ноги якої видно майже до розвилки трусиків, виходить із клітки, обираючи, куди поставити ноги в підроблених туфлях «Маноло Бланік».

Леонард нахиляється, щоб зібрати розкидані ручки. Витрушує шматочки попкорну з волосся.

Стрілець наближається до клітки Паттерсона. Тримає англійську булавку по свій бік ґрат, щоб Паттерсон не міг вихопити її в нього. Дражливо питає:

— Готовий трохи прогулятися на волі?

Щоб отримати увагу Леонарда, я розповідаю йому свою теорію щодо терапії, спрямованої на зміну поведінки, у порівнянні з простими, старомодними екзорцизмами. Про те, як сьогодні, коли хтось із моїх подружок — живих подружок, звичайно, — весь день сидить у своїй кімнаті та блює, їм ставлять діагноз «булімія». Ніхто не стане викликати священика, щоб той поговорив із дівчиною щодо її недостойної поведінки, висловив любов і турботу, і вигнав із її тіла демона, що там оселився… сучасні родини зазвичай викликають психотерапевта, фахівця з поведінки. Важко повірити, але ще у1970-ті релігійні лідери кропили святою водою дівчаток-підлітків із розладами харчування.

Так, надія в мене здається вічною; утім, прокляття, Леонард мене не слухає.

Тим часом Стрілець уже звільнив Паттерсона. Бабетта приєднується до них, і їхнє тріо вже неквапливо рухається у напрямку полум'яного обрію, в оточенні шалених криків і зграй чорних мух. Паттерсон подає Бабетті руку, щоб вона не впала через високі підбори. Стрілець глузливо посміхається, але, можливо, таке враження складається через булавку, проколоту крізь його щоку.

Я все ще продовжую базікати, роз'яснюючи деталі теорії про те, як моя схильність до заспокійливого могла бути викликана одержимістю бісами, а Леонард, цей власник чудових карих очей, розчиняє двері клітки й мчить слідом за мандрівниками, що вже майже зникли з очей. Мій останній нещодавній друг у Пеклі, Леонард, продирається крізь район, повний постарілих Ведмедиків Гаммі та тліючого вугілля. Голова в нього крутиться, наче на шарнірах, спостерігаючи, чи не з'явиться раптом демон, але він кричить: «Агов! Стривайте!» І мчить собі далі, не зводячи очей із знебарвленого синього ірокеза Стрільця.

Коли вся четвірка вже майже зникла і здається на цій відстані атиповими крапками на тлі киплячих екскрементів і бракованих льодяників від кашлю, — лише тоді я відчиняю двері власної клітки і роблю перші заборонені кроки, пересуваючи свої «Басс Віджинз» слідом за ними.

Розділ сьомий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Як і багато інших туристів, ми рушаємо в невеличку подорож, щоб вивчити Пекло. Звертаємо пильну увагу на загальну топографію місцевості. Помічаємо кілька цікавих об'єктів. І в мене з'являється думка, що треба зробити маленьке зізнання».

Наша невеличка група обігнула кордони лускатої, слизької Пустелі лупи, де пекучі вітри, гарячі, немов мільярд фенів, здувають струпи змертвілої шкіри у кучугури висотою з Матергорн. Ми пропленталися повз Великі рівнини битого скла. Наприкінці важкого шляху ми опинилися на кручі з вулканічної золи, що відкривалася на просторий блідий океан, який простягався до самого горизонту. Жодна хвиля чи брижі не порушували його опалової поверхні; він мав відтінок заплямованої слонової кістки, схожий на потерту штучну шкіру черевичків Бабетти — підроблених «Маноло Бланік».

Поки ми стоїмо і милуємося краєвидом, тягучий приплив цього не зовсім білого, тягучого бруду наче підіймається та поглинає шматок (у палець шириною) блідого, попелястого пляжу. Гнила рідина така густа, що вона, скоріше, згортає берегову лінію, аніж змиває її, коли потік наближається. Очевидно, у цього конкретного океану відпливів не буває, а трапляються лише припливи, які завжди тільки підіймаються.

— Ось воно, — промовляє Стрілець і робить велику дугу огорнутою в шкіряну куртку рукою, обрамовуючи пейзаж. — Шановне панство, дозвольте познайомити вас із Великим океаном розлитої сперми…

Геть увесь еякулят, коли вірити Стрільцю, який вилився під час мастурбацій упродовж людської історії (принаймні починаючи від Онана), збігає у це місце і збирається тут. Аналогічним чином, пояснює він, вся пролита на Землі кров теж збігається та накопичується в Пеклі. І всі сльози. Будь який плювок, що впав на землю, теж опиняється тут.

— З часів винайдення відеомагнітофонів та Інтернету, — додає Стрілець, — цей океан почав зростати рекордними темпами.

Я пригадую свого Татобатька Бена і здригаюсь. Я вже казала: це дуже довга історія.

У Пеклі порно створює ефект, який можна порівняти з глобальним потеплінням на Землі.

Наша команда робить крок назад, подалі від мулу, що підіймається та мерехтить.

— Тепер, коли цей бовдур помер, — зазначає Паттерсон і б'є Леонарда кулаком у потилицю, — мабуть, спермове море не буде наповнюватися так швидко.

Леонард морщиться, потирає забиту голову і відповідає:

— Ти не повіриш, Паттерсоне, але гадаю, он там пливе твій живородящий сік.

Стрілець кидає погляд на Бабетту, облизує язиком губи й каже:

— Одного дня ми опинимося по самісінькі очі в…

Бабетта дивиться на діамантовий перстень у мене на пальці.

Стрілець, все ще не зводячи з неї очей, питає:

— Гей, Беб, ти колись була по самі свої хитрі очі в гарячій спермі?

Різко крутнувшись на одному потертому підборі, Бабетта відрубує:

— Пішов ти, Сід Вішез![1] Я тобі не Ненсі Спаджен,[2] — вона робить нам знак рукою йти за нею, перебираючи в повітрі довгими білими нігтями, потім дивиться на Паттерсона, який так і залишився у спортивній куртці, і заявляє: — Твоя черга. Тепер ти маєш показати нам щось цікаве.

Паттерсон нервово ковтає слину, знизує плечима і питає:

— Агов, друзі, бажаєте побачити Болото вагітності, перерваної на останніх місяцях?

Ми, тобто решта нас, синхронно хитаємо головами. Ні. Повільно. В унісон, досить довго — ні, ні, ні. Безумовно, ні.

Бабетта іде геть від Океану пролитої сперми, і Паттерсон кидається за нею слідом. Парочка береться за руки і йде далі разом. Капітан команди і голова групи підтримки. Решта нас — Леонард, Стрілець і я — ідуть за ними, кілька кроків позаду.

Чесно кажучи, мені хочеться, щоб ми всі могли побалакати. Попліткувати трохи. Адже, я знаю, бажання — ще один симптом надії, але нічого не можу вдіяти. Ми неквапливо рухаємося далі, продираючись крізь шари сірки й вугілля, що димлять, і я ледве утримуюсь від питання: чи хтось іще відчуває непереборне відчуття сорому? Чи вважають вони, що, коли померли, розчарували всіх, хто хоч трохи любив їх? Після всіх зусиль, які інші поклали на те, щоб виростити їх, нагодувати і дати освіту — чи відчувають Стрілець, чи Леонард, чи Бабетта, що не виправдали сподівань своїх близьких? Чи непокоїть їх те, що вмирання є найбільшим гріхом, який вони тільки могли вчинити? Чи обмірковували вони можливість того, що, померши, кожен із нас створив біль і горе, що їх ті, хто залишився, вимушені нести із собою до кінця своїх днів?