Пролісок

ДО МУЧЕНИЦІ

Бувають темні дні розпуки: Нічого серце не бажа, А тільки прагне швидше муки, На краще щастя не зважа; Чогось турбується, шукає, Вінця тернового жада, На себе кари накликає, За мир боліє та страда. В той час безсилого жадання Перед тобою я схилюсь, Хресту великого страждання Душі твоєї помолюсь!

В САМОТІ

Хай скажено кайданами Ворог нас усіх кує! Світла зоря водить нами, Промінь мужності дає. Так чого ж пак серце рветься, Загартоване давно; Чого інший раз озветься Слабим стогоном воно? Чи невже ж і кращі мари Тяжко зіллються слізьми, Не розбивши туги-хмари, Як і ретязів тюрми?

ВОРОГИ

Від поконвіку нас повчали І нині раду подають, Щоб люди злодіїв прощали,- Хай ближніх дальш собі цькують. Отак за мир, любов та братство Лилась велика мова та І люд кувала за кріпацтво Во ім’я господа Христа. Але стають другі години, Яка от саме настига: Плямують зрадника країни, Прощають власного врага!

ТУЖБА

Не в обіймах рідні - У покійній труні Ти, голубко моя, опочила; А від катових рук, Серед пекла та мук, Всі пригоди життя покінчила. Разом промінь загас... Задаремно в той час Викликала ти неньку до себе... Висла пітьма німа... Ти була не сама,- Три сестри помирали край тебе; Мовчки труту пили, Попрощались, лягли - Із тобою загинуть докупи. Наостанку кати Підійшли, щоб знайти Всі чотири замучені трупи!

НА СПОГАД

Що божий день, коханий друже, Мені спогадуєшся ти... Заблимав ранок, хуга струже, Але «між гори» треба йти. І от рушаєш ти в дорогу: Напівобтята голова, Твою, вважай що дітську, ногу Кайдан залізний повива. Схопивши молот чи сокиру, Ти в підземеллі хутко зник,- І відгукнувсь в догоду миру Нелюдським стогоном рудник. Стомлений працею тяжкою, Знов повернувся до тюрми, Та не знайшов і там покою Середи скреготу та тьми!

ДО СОЛОВЕЙКА

Розтьохкався соловейко На калиноньці; Щось не спиться серед ночі Сиротиноньці. «Розваж, розвій, соловейку, Мою тугоньку; Чи забуду прикру людську Я наругоньку? Чи судилось мені мати Свою квітоньку, Чи тинятись вік по наймах, Серед світоньку? Чи знайду я коли-небудь Власну доленьку, Чи все тягти чуже ярмо Та неволеньку?» Тьохка, плаче соловейко На калиноньці, Та не знає дати ради Сиротиноньці.

ОРЛИ

Марно ради пита, Вся засмучена, Україна свята, Перемучена. Занедбали сини Рідну мовоньку, Не туди-бо вони Гнуть головоньку, На пожитки густі Позіхаючи Та кишені товсті Напихаючи. Дяка богу - всього Враз набралися: Від народу свого Одцуралися... А поки що чуже Розшолопають,- Чого вміли, то вже Не второпають... Ще й вирлають на мир Гірш Московщини: «Що за хлопський кумир Народовщини!» Чн таких ти орлів Сподівалася, Як за них лила крів, Турбувалася? Не так збавлять снаги Силоміцники, Як оті вороги, Підпомічники!

ЛЮДИНА ЄСЬМ

Людина єсьм... Мене гнітуть слаботи; Я чую їх, несила ж утекти; Нікчемні мрії, суєтні турботи Скули кругом, мов ретязем кати. Все враз порвать... Нема у грудях влади: Страшне життя, страшніша вічна тьма; Не жду я більш ні щастя, ні відради... Та хто зважа на доводи ума? Жага взаємин та кохання в серці; Наново манять блага світові... Простіть мене, о мученики-мерці, Простіть мене, о страдники живі! Стомився я... без сил, на півдороги, Украй побитий думами, стою; Молю в людей і ласки, і підмоги... Як сором стис головоньку мою! Коли ж і де просвіток я поб,ачу? Чого ж мені в невольницькій глуші Ти не послав, о боже, на придачу Усіх незгід хоть рідної душі? Людина єсьм... Жага любові в серці; Як одігнать замани [13] світові? Простіть мене, о мученики-мерці, Простіть мене, о страдники живі!

13

– 3амана - принада, спокуса.

ТАМ І ТУТ

Там - квітки, та блиск, та чари, Залицяння та вино; Тута ж - праця, сльози, свари, Пекло голоду одно. Там - безкарна власна доля, Панування без границь; Тута ж стогін та неволя, Припадання рабське ниць. Там, проте, ненависть люта Усередині душі; Тут... джерело світла тута Пробивається з глуші!

ЩАСЛИВА ЛЮДИНА

Кругом щаслива ти людина: Не залякаєшся грози, Бо ще не бачила країна Від тебе Щирої сльози. Не знавсь ти з мукою гіркою, Не будеш віку ти конать... Дай тільки бог того покою Нікому на світі не знать!

ДІТЯМ

Перша думка наша, діти, Краю рідному; Першу працю присвятити Люду бідному! Усім серцем полюбляти Вчіться ближнього,. З тяжких злиднів визволяти Неспроміжного. Не кохайтесь у користі З її шматтями, А прямуйте жити вмісті, Бути браттями! Чули заповідь господню: Всім любитися, А не рить другим безодню Та злобитися! Отож будьмо, діти, певні По-господньому: Завжди милі, завжди кревні Одне одному!