Пролісок

" Щоб настав час жданий людського єднання..."

Щоб настав час жданий людського єднання, Щоб ні пана більше не було, ні хлопа, Треба перейнятись швидше світлом знання, Поступом, якого осягла Європа; Кращі думки віку щиро уживати, Як любов до брата, рівна всім свобода,- Ширити навколо, славить, розвивати, Аж поки не стануть приводом народа. Треба враз порвати з батьківською тьмою, Кинути ледарство та гидку недбалість; Нас гнітуть з усюди,- гіршою ж тюрмою Служить жах нікчемний, свари та відсталість. Отже, на півставі спільної освіти Квітом рушить вгору зерно наше власне,- І побачать вбогі України діти Будуче славетне, будуче прекрасне!

" О, яка ж ти сумна, Україно моя..."

О, яка ж ти сумна, Україно моя, Навкруги оповита темнотою; З яким жалем оце тебе згадую я Як пошарпані груди турботою! Не складаю пісень твоїй дивній красі, Бо не бачу у стані сучасному; Розпинали тебе всі до одного, всі, Хто був паном у краї нещасному. В царство казки твій рай на журбу одліта, Мов прибитий негодами зимними; А чи зможе ж кому смерть-руїна ота Сповнить серце чудовими гімнами? Світло правди нести проти лютого зла В боротьбі із тяжкою годиною, Працювать на користь та рятунок села - Має бути любов’ю єдиною!

" Прийде день великої відради..."

Прийде день великої відради: Чоловіцтво, змучене украй, Ворожду закине братства ради, На землі побачать люди рай. Час настане для взаємин спільних, Зоря згоди заблищить у тьмі, Рівний всім, в сім’ї народів вільних Раб-народ забуде об ярмі. Згине слід хижацької гидоти, Слід змагань деспотських чи тупих... Треба ж перш широкої роботи На користь загнічених, сліпих. Треба дбати за народну справу, Швидше всім прокинутись від сну, Одігнать минувшину криваву, Наближать годиноньку ясну!

СТОГІН

Війна та кров... О чоловіцтво хиже, Не гідне навіть імені людей! Коли джерело поновлення свіже Діткнеться наших кам’яних грудей? Чи вже ж не можна у братерстві жити, У злагоді блаженство спочувать? Ні, треба знищить, для потіхи вбити, У прокляті кайдани закувать! Свята любов для світу буква мертва, Христос - давно всіма забута річ; І гине люд, страшної ночі жертва, 1 підпйра оту злочинну ніч! Під час і жить нема тоді охоти; Бо тільки пильно позирнеш на мир: Який базар бездушної глупоти, Який дрібний пануючий кумир!

В ТЮРМІ

Я оце так гірко на душі почувся, Так важким занадто ізробився гніт,- Від надій гарячих мовби одхитнувся, Від надій на вільний, на широкий світ. День - не день, а тяжкий прокид серед ночі. Жизнь - труна за віку, темна та німа; І здається часом, ніби смертю в очі Зазирає хмура, заклята тюрма!

НАРОДОВІ УКРАЇНСЬКОМУ

Я бачу: ти до краю достраждався, Народе мій! О, чи на те ж хіба З нещасним прошлим ти єдино здався, Щоб буть рабом, потурачем раба? Стогнав ти вік у муках лихоліття, Не маючи податися куди; Зідравши шкуру з тебе, верховіття До ворога пролазило в ряди. Ти сам оставсь... Страшенна завірюха Гула, усе метавши навкруги... Не згинув ти; зберіг високість духа, Не витратив багатої снаги. З-під шин тугих німого бідуванню Життям лине отой могучий дух; Позбудуться нащадки горювання, Наздоженуть загальнолюдський рух;

ДО СЕСТРОНЬКИ

Друже коханий, сестронько-раю! Життя здається сумом без краю. На світ, на люди чи подивлюся, Ніби підтятий чолом хилюся, Серденько мовкне, серденько в'яне... Але твій образ ангелом встане, Ясно засяє із домовини, Викличе з глибу святі спомини; Хочеться знову весь мир любити, Усім на добре мислить-робити, До законання [14] не скласти руки, За правду згинуть, піти на муки, Щоб певним братом, сестронько-раю, З тобою стрітись в іншому краю!

14

– До законання.
– до скону, до смерті.

" Коли бучний бенкет на всю губу товсту..."

Коли бучний бенкет на всю губу товсту Ти справляєш,- про тих спогадай, Хто квилить у церков, на дорозі, мосту І дрижить - простяга свою руку пусту: «Христа ради, на голод подай!» Коли скрутно в житті доведеться тобі, Зрадить віра,- поглянь лиш на тих, Хто до краю поклав свої сили слабі За насущний шматок у лихій боротьбі, А не витратив думок святих! Коли люду до уст розуміння своє Ти збажаєш як слід подавать,- Знай: забута верства богом на світі є, Що їй променя сонця під час не стає,- То на неї зверни працювать!

КОЗАКОВІ

Не хились додолу, зраджений козаче, Про лиху пригоду навіки забудь, Найлютішу муку серце переплаче... Кинь свій жаль нікчемний, без вагання збудь! Хай росте здорова, хай цвіте дівчина; Маєш собі щастя іншого знайти: Ти не одинокий, ти не сиротина,- Єсть у тебе вірні соколи-брати... Єсть у тебе думки, людові прихильні; То кохай їх щиро, поміж гурт неси... Всюди роздаються стони надмогильні: Власною нудьгою пекла додаси. Причинись до праці, де, служивши ближнім, За своє кохання чоловік не дба; Глянь лиш, як слабого знищено спроміжним... Там твоя турбота, там твоя журба!

НА БРАТНІЙ МОГИЛІ

Скорбота, сум... зарані склав ти руки; Жива душа в могилу полягла; Не стало сил боротись проти муки, Нелюдських, кривд, невимовного зла. За рідну волю бився ти зі тьмою, Святої правди мирові бажав; Життя твоє повік було тюрмою, Та ти його на інше не зважав. Загинув ти,- взяла своє недоля,- Мов одірвалась вітка від гіллі; Насіння ж те зберуть онуки з поля, Що сіяв ти з любов’ю по ріллі. Твоя труна незнана буде миру; Життя ж нове збудують труни ті... Молюся я, хай прийме душу щиру Замучений катами на хресті!

МРІЯ

Не знав я щастя серед світа, А от бажається, проте: Назад вернути давні літа, Побачить дітство золоте. Бажав би часом полинути До тиші рідного села, На шлях народний повернути, Якого доля не дала. Бажав би з людом сірим злитись, З’єднатись жеребом одним, Ураз радіть, ураз журитись, Докупи навіть вмерти з ним!