РАЙ. Центр

– А як тебе називає мама? – поцікавився інтеліґентний механік Макаров.

– Гоцик! – відрізав той і заспокоїв Макара: – Не бійся. Я – броня. Тепер на нашу територію і комар не залетить.

– А як же тебе з попередньої території витурили?

– Та нізвідки мене не витурили. У гуртожитку тирлувався, більше не хочу.

Тижні зо два Макар з Гоциком пристосовували свої космоси для співіснування у двадцяти семи квадратних метрах плюс веранда. Результати надихали. Крім незручності спати разом і різних розмірів одягу і взуття, що вважається нездоланною перешкодою для спільного студентського проживання, бо нащо такий сусід по кімнаті, коли ти в його джинси не влізеш, їм обом було по двадцять, вони обидва четвертий рік навчалися у столиці, любили однакові пиво, кіно і музику, шалено вболівали за київське «Динамо», дуже поважали кросівки «Nike» і команданте Ґевару, ненавиділи метросексуалів, а не вбивали їх тільки тому, що купили одну на двох туалетну воду «CHIC for men» від Кароліни Геррера.

– Де ці виродки з полірованими нігтями, а де Геррера! – виправдовувався Гоцик, надміру поливаючи себе спільним придбанням.

На третій тиждень дійшли до суті й поклялися: якщо Макар приведе на Костянтинівську дівчину, Гоцик ночуватиме на лавці у будь-якому з найближчих скверів. І Макар зробить те саме, якщо якась наївна дівка погодиться, щоби Гоцик давив її своєю масою.

– Треба знак вигадати, – міркував Макар. – Можна чіпляти на двері стикер із запискою. «Ходу нема», «Тобі у сквер!» чи «Йєс!»

– Дурня! – сказав філолог.

– Або малювати на дверях хрести. Чи зірочки. Маркером. Кожна дівчина – як збитий літак. Тобі синій маркер, мені – червоний. Ми пам’ятатимемо наші перемоги.

– Ліда нас повбиває.

– Тоді замикатися зсередини! – не здавався Макар.

Одного теплого жовтневого вечора Гоцик вставив ключа у двері й аж просяяв – двері були замкнені зсередини, а значить, у Макара сьогодні врешті – дівчина плюс секс. Гоцик намірився крикнути у замкнені двері щось оптимістичне, але згадав, як тиждень тому вони з Макаром були на футболі і після влучного удару Мілевського він так бурхливо порадів за улюблене «Динамо», що Макар не втримався на лаві, смикнувся і впав спиною назад.

– Мовчу! – прошепотів. Навшпиньки по веранді до виходу.

Сів на лавку у дворику, запалив «Прилуки»… і вирішив у сквер не ходити. Краще під вишнею у дворі перекантуватися. Переваг – до біса! Макарові ж доведеться під ранок двері відімкнути, дівчину випустити, і тоді він, Гоцик, роздивиться її на власні очі, а коли згодом Макар брехатиме: «Ноги – від шиї, груди – п’ятий розмір, очі з поволокою, темперамент звірячий» та іншу дурню, він, Гоцик, безбожно жорстоко поверне Макара у сувору реальність, бо точно знатиме, звідки ростуть ті ноги, наскільки затягнуть ті груди і скільки туману в тих очах.

– Ні! Не піду до скверу, – порадів уголос. Затягся. Аж з арки у дворик – Макар.

Гоцик підскочив.

– Макаре, у нас… – і цигарка з рота випала. – Ти… Звідки?

– Наші збиралися в гуртожитку… Нова забава – трохи сексу із заплющеними очима… А що?

– У нас двері зсередини замкнені. Я думав, ти з якоюсь…

– Та ні. Мені й гуртожитських експериментів поки що вистачає.

– Так у нас двері зсередини замкнені!

– Може, ти ключ криво вставляв?..

– Погано ти мене знаєш, Макаре! У мене нічого криво не буває.

– А хто ж…

Гоцик – брови догори:

– Гайда з вулиці у вікна глянемо.

Пішли. Глянули. Горить у вікнах.

– Може, Ліда припхалася? – видав найбанальнішу з версій Макар.

– А навіщо двері замкнула?

– Виселити нас хоче.

– Тоді б за два місяці наперед гроші не брала.

– Що робитимемо?

– Двері ламатимемо! – вирішив Гоцик.

Дурне діло – нехитре. Повернулися у дворик. По веранді на другий поверх. Біля дверей стали. Гоцик розмахнувся… Макар зойкнув, вхопив його за руку.

– Чекай! Не можна двері вибивати. Ліда…

– Точно.

Гоцик демонстративно прокашлявся, зігнув руку в красивому жесті й обережно постукав у власні двері.

– Панове, чи хто там є! Ви нас чуєте? Відчиніть! Бо ви ж мене не знаєте…

– Чому так ввічливо? – здивувався Макар. – Щоб не налякалися?

Гоцик рукою – не відволікай.

– …бо якби ви мене знали, у вашому мозку викарбувалося б навіки: територія Гоцика – свята і недоторканна. І кожного, хто на неї зазіхне, чекає довготривала…

– Просто тривала – не гірше! – докинув Макар.

– Я філолог! Мені видніше, – відрізав Гоцик. І далі: – …чекає довготривала, пекельно мученицька, жахливо страшна і по-бузувірському винахідлива на тортури…

– …смерть? – здогадався Макар.

– Кара!

– Круто! – визнав Макар.

– Я філолог, – нагадав Гоцик і ще раз стукнув у двері. – Гей, на борту! Чуєте чи зовсім оглухли?

За дверима – ні гу-гу. Гоцик налився люттю. Як лупоне по дверях. Раз! Другий! Двері встояли, а квола стара веранда під ногами пішла – наче брижі на воді.

– Не бісися! Досить! Не вистачало ще, щоби веранда завалилася. Треба щось інше придумати. – Макар відтяг Гоцика від дверей.

Всілися на дерев’яну підлогу веранди навпроти дверей. Закурили. А тут – стиць, моя радість. Сусідська баба Роза свої двері відчинила, на веранду вийшла та як загорланить:

– Як же ви всі мені остогиділи! І стукаєте! І грюкаєте! І вдень! І поночі! І вчора! І зараз! І… – вичерпалася.

– Розо Сиґізмундівно! Ми вас кохаємо! – крикнув Гоцик, підскочив і ще раз лупонув по власних дверях. – Пустіть нас переночувати, бо нашу печеру окупувала якась тварюка!

– Я її не люблю! – перелякався Макар.

– Мовчи, – наказав Гоцик. І бабі Розі: – То як?

– Ах ви ж паскудники! – не на жарт розсердилася старенька. – Як же ви всі мені остогиділи! Дали би мені автомата, я б вас усіх одним патроном!

Від бабиного крику одна за одною почали відчинятися інші двері, і Макар із Гоциком з подивом дізналися – на другому поверсі крім них і баби Рози живе купа народу.

– Розо Сиґізмундівно! – спокійно сказав лисий дядько у великих окулярах. – Я вас порішу без жодного патрона! Йдіть уже спати! П’ять хвилин для прийняття добровільного й усвідомленого рішення, а потім я за себе не відповідаю!

– Люди! Де біда? Де? – випурхнула зі своєї орендованої нірки довгонога білявка з мотивацією матері Терези. – Я можу викликати МНС. У мене з учорашнього вечора є прямий телефон їхнього міністра.

– Я так і знала – ти заплатив за життя у клоаці! – Пишна жіночка років сорока роздратовано глянула на компанію і дала ляпаса худому чоловіку, що виник поруч із нею.

Макар штовхонув Гоцика.

– Пішли. По пиву…

А не п’ється пиво під вікнами власного, хай і тимчасового, дому! Макар із Гоциком видудлили по пляшці, закинули тару за спину і знов попхалися до дверей. На веранді – тихо. Сплять сусіди. Добре, коли є де спати!