РАЙ. Центр

Може, перукарка Ліда і сама курила «Прилуки», любила команданте Ґевару, світле пиво і київське «Динамо»? Може, так само ненавиділа метросексуалів, хоч і чепурила їх щодня у своїй перукарні? А як інакше пояснити, що звела докупи трьох людей з однаковими смаками, уподобаннями і поглядами на життя? Коли за два місяці Ліда прийшла до квартирантів за черговою порцією грошей, із потаємним розчаруванням констатуючи, що це – кінець її афери з потрійною платнею за куток на Костянтинівській і зараз студенти врешті скажуть їй усе, що про неї думають, трійця без зволікань заплатила наперед, а велетень Гоцик тільки й попросив подушку і ковдру.

– Сьогодні ж! – зраділа Ліда. Перерахувала гроші – ні, не менше! І студенти сяють як мідяки. Може, шведську сімейку зорганізували?

За достовірною інформацією звернулася до Рози Сиґізмундівни.

– Як же ви всі мені… – почала було старенька, але Ліда так виразно зиркнула на неї, що бабця перейшла до діла: – Добрі діти. Люба мене смаженою картоплею пригощає. І морозивом. Ночами – як миші. Мабуть, сплять, якщо вдома бувають. А розумні… Поки тепло було, всядуться на веранді з цигарками та кавою… І про політику, і про життя, і про макарони із сиром…

– Макарони? – підозріло знітилася Ліда.

– І про любов! – додала старенька зі значенням.

Розмови про любов почалися з того, що Люба довго сміялася, коли Макар із Гоциком повідали їй про клятву ночувати у скверику, якщо хтось приведе на Костянтинівську дівчину і замкнеться зсередини.

– А замкнулася ти, Любо! – сказав Гоцик. – Сама із собою…

– Ах ви ж збоченці ненормальні! – Люба скік Гоцику на спину, руками шию обхопила. – Задушу обох і буду тут сама розкошувати!

– Ми до того, що ти теж можеш… – пояснив Макар. – А ми у сквер…

– Ні! У сквері холодно, – зметикував Гоцик. – Зима на носі. У метро можемо…

Люба Гоцикову шию відпустила.

– Та ні. Не треба… У мене з цим не все так просто…

– Нетрадиційні уподобання?

– Дурні ви! – засміялася. – Я – Любов… Мене без любові – немає… Нащо мені голий секс, коли мене там не буде… До того ж у мене грандіозні плани на найближчі кілька років. І ніякі голки мене не зупинять. Не хочу розпорошувати сили: спочатку навчання, кар’єра, а потім – любов…

– Нормальний хід, – погодився Макар. – Пацани люблять незалежних. З досвідом.

– Життєвим? – не зрозуміла Люба.

– Сексуальним. Для нормального хлопця цнота – ознака провінційної забитості. От, приміром, я таких остерігаюся. Раптом перелякається чи викине щось дурне – почне плакати чи, навпаки, здуріє од радості.

Люба якось дивно на Макара глянула, знітилася. Заходилася прибирати речі – і книжки їй не на місці, і чашки по всій кімнаті розкидані. Гоцик зітхнув, взявся допомагати. За одну чашку вдвох вчепилися.

– Любо… – раптом Гоцик їй. – Ну… Ти ж не хочеш сказати, що… незаймана?

Люба видрала чашку з Гоцикових рук, бровки насупила.

– Ви розумієте… Розумієте… – розхвилювалася, з надривом. – Розплакатися чи, навпаки, літати од радості можна лише від любові, а не від сексу.

– Складно, а тому – неприродно, – завважив філолог Гоцик.

– Про всяк випадок знай, ми на сквер «підписуємося», – додав механік Макар.

– На метро, – уточнив Гоцик. – У сквері лавки снігом позамітало.

Тієї зими нещадно мело. Найперше – вимело геть усі гроші з кишень трійці. Люба заклала у ломбард ноутбук, збила ноги у пошуках нової роботи, яка залишала б час і на навчання. Макар у гуртожитку так завзято перевіряв ступінь сексуальної розкутості однокурсниць, що одного разу джинси і кросівки знайшов, а гаманець – ні. А Гоцик програвся. Спустив на ігрових автоматах усе, що мама-заробітчанка з Португалії надіслала.

– Бо дурний! – сам собі поставив діагноз і першим знайшов вихід: – Час політиків потрусити.

У розвідку сам пішов. Студенти-найманці упереміж із пенсіонерами- найманцями мерзли на гарячих точках столиці – біля Кабміну, Верховної Ради й у партійних наметах по всьому місту. Гоцик покрутився серед синіх від морозу носів, знамен і аґітаційної літератури, вициганив порозмахувати партійним прапорцем, закріпленим на довгому китайському вудлищі, отримав за те п’ятдесят гривень і повернувся на Костянтинівську вкрай розчарованим.

– Ті, що мерзнуть, найменше заробляють, – бідкався. – А до тих, хто ними керує, фіґ доберешся.

– Наймися роздавати рекламні листівки у метро, – запропонував Макар.

Гоцик зиркнув на нього обурено.

– Я схожий на лузера?

Забрав у Макара вовняну шапку, у Люби – довгого смугастого шарфа і знову попхався одноосібно політику штурмувати.

Найближче скупчення партійних наметів – на Контрактовій площі. Гоцик був посунув до синьо-білого, бо ще здалеку унюхав запах міцної кави, якою грілися двійко хлопців, та раптом побачив біля вкритого снігом білого намету енергійну тітку років сорока з подвійним підборіддям і у норковій шубі. Тітка одночасно розмовляла по мобільному, жестом шикувала кількох студентів, що тупцювали поруч, а ногою ще й підсовувала ближче до намету стос агітаційних листівок з намальованим кулаком. Гоцик побачив кулак на листівці, згадав команданте Ґевару і пішов на білий намет.

Тітка саме закінчила базікати по мобільному, доштовхала до намету листівки, відіслала кудись студентів і дістала з сумки пачку сигарет. Гоцик клацнув дешевою запальничкою перед тітчиним носом і сказав:

– Якщо ви у цій партії, я теж туди хочу. Запишіть…

Тітка пропустила повз вуха грубі лестощі, зате оцінила привабливу кремезну фігуру і майже фізично відчутну харизму потенційного однопартійця. Розправила плечі. Задерла голову догори – друге підборіддя щезло – і кокетливо посміхнулася Гоцикові.

Тієї ночі Гоцик на Костянтинівську не повернувся. Макар і Люба до ранку набирали номер його мобільного.

– «Абонент поза зоною… поза зоною»…

– Може, підемо пошукаємо? – запропонувала Люба, коли по Костянтинівській проїхав перший трамвай.

– Сам піду, – Макар їй. Прикрив біляве волосся бейсболкою: вовняна шапка не повернулася разом із Гоциком.

Тільки й устиг, що на веранду вискочити. Гоц! А верандою Гоцик суне. Сяє. Важкі пакети руки відтягують.

– Їсти хочеш?