РАЙ. Центр

– Що?! – розгублено до дядька. Дядько дивився повз нього. Кудись у бік Дніпра.

Хлопець задихнувся, нервово закусив губу, стояв біля «мазераті», дивився на міст, ніби картинка, як у кіно, мала повторитися за мить, аби він роздивився її краще, усвідомив, зрозумів… Німо. Здригнувся, повільно і важко – ніби у кожну ногу по дві баби вчепилися, голосять і не пускають – посунув до Дніпра. Очима по воді… Нікого.

– Що за… – тремтячою рукою по чолу. – Що за…

На міст – нікого. У воду – нікого… Ближче до води. А ті баби, що на ногах, як смиконуть. Перечепився, упав… На воду. Та що ж це?! Жарти у нас тут такі… Жарти у нас тут… Жарти, жарти… Не могла ж вона, дійсно, кинутися… У воді нікого. Щось воно…

Мобільний невчасно.

– Рома? Моя дівчина… на моїх очах кинулася з мосту…

– Так… Швидко звідти! Ти чув? Максе! Ти мене почув? Линяй звідти негайно!

Очима – на порожні хвилі, ногами до «мазераті». Що навкруги – не зрозуміти. Жарти у нас тут такі! Автівка зірвалася, біда погнала в бік печерських пагорбів. Коштовно неголений мажор однією рукою вчепився у кермо, другою тер очі, наче все, що сталося мить тому, лише наснилося.

На гранітних сходах набережної застигла мокра трійця. Дніпро ображено хлюпав на ноги – не дали свіжої крові.

Свиря з Микишкою мовчали, ніби у чомусь провинилися. Дівча скрутилося, і куми ніяк не могли втямити – чи плакало, чи сміялося гірко. Так гірко, що куми врешті спробували заговорити до неї. Хай би відволіклася й заспокоїлася, раз уже випало далі жити.

Для годиться Свиря зіп’явся на ноги, підскочив, та над землею не полетів.

– Е-ех, пропав Божий дар…

Микишка брови насупив, на дівча глянув.

– Люба… – хтів лагідно, та щось у горлі стало. – Як звешся?

– Get out, – глухо. Сльозу втерла.

Свиря очі витріщив. Микишку в бік – штрик.

– Святий Боже! Що за ім’я таке поганське – Гетаут?! Казав же – турки! А ти все «ляхи, ляхи»…

– Та чого б це туркам по християнському раю вештатися?

– Отож! Мабуть, несила нехристам, вони й скочать у Дніпро. А ми, дурні, слідом…

Микишка знов на дівча очі скосив.

– І з чиїх така? – із сумнівом.

– Ні з чиїх. Сама по собі…

На ноги непевно зіп’ялася… І пішла геть. Мокрою спідницею обліплена, як зранений вояка бинтами. Ні тобі – «дякую», ні – «хай вас Бог береже». Точно – з турків.

Свиря проводив дівча недобрим поглядом, приклав до живота долоню.

– Куме! Їсти хочеться. Ото б зараз саламахи затовкти.

– Дивись…

Микишка з осторогою взяв зі сходинки мобільний телефон, спантеличено потрусив ним, наче від того незрозуміле приладдя враз пояснило б свої секрети. З телефону бризнула вода.

– Гетаут лишила.

– Кинь гидоту. – Свиря озирнувся. – Пішли собі притулок у раю шукати. Може, надибаємо на когось із рідні чи, якщо Божа ласка, товаришів-серденят зустрінемо.

Микишка вкинув мобільний за пазуху. Кивнув – підемо.

Трійця

Київський Поділ ще багатий на щурячі кутки. Поряд із пафосними новобудовами – стара та давня архітектурна розкіш. По ранжиру. Якій пощастило потрапити до списку пам’яток, тій – реставрація. А іншим… На підфарбований фасад глянеш – чисто стара повія на заробіток налаштувалася. А як затягне в арку-горлянку та викине у внутрішньому дворику – то отут вам і справжній старий Поділ. Облуплені стіни, дерев’яні веранди, персональні сходи-драбини до помешкань на другому поверсі, сарайчики з поламаними дверима, огірки упереміж зі страшенно красивими ружами під єдиною на увесь двір вишнею. І крім знаних кожним житцем дворику котів ніхто не сміє по тій красі товктися. Навіть щури, бо, хоч житці і вчать котів за щурами ганятися, ті однаково тут царюють.

Справжні хазяї незбагненно дорогих подільських нетрів зазвичай здають їх в оренду, а самі скніють у сучасних багатоповерхівках десь на Оболоні чи Дарниці. І намагаються не сумувати, дивлячись з вікна десятого чи двадцятого поверху на щільне нагромадження сірих будинків-сталагмітів десь на Оболоні чи Дарниці. Оку важко знайти красу в тому гештальті. Тим більш коли ти виріс на Подолі, де золоті куполи церков вищі за дахи будинків. Фролівський монастир, Покровська церква, Богородиці Пирогощі, Миколи Притиска, Іллінська, Христо-Воздвиженська, дзвіниця церкви Миколи Доброго, Набережно-Микільська та Різдва Христового, де Кобзаря відспівували… А над ними – Андріївська. А в повітрі – Божа благодать від передзвону. А під ногами земля з ясною пам’яттю. Її спогадами проростають дерева, дихають кам’яні стіни. Справжні хазяї незбагненно дорогих подільських нетрів мріють забагатіти, щоби повернутися сюди ще до того, як від старого Подолу не лишиться й сліду.

Дратівливій від самотності та клімаксу перукарці Ліді двадцять сім квадратних метрів на другому поверсі давнього будинку на Костянтинівській перепали від бабусі, царство їй небесне. Ще за царя тут хазяйнував купчик, після революцій розміщувалися установи, а після Великої Вітчизняної будинок заселили трударями. Пристойне житло на одну небідну сім’ю відчайдухи перекроїли на кілька крихітних, але суверенних територій. І щоби можна було потрапити до власної оселі на другому поверсі не через спальню сусіда, спорудили у внутрішньому дворику дерев’яну веранду і попрорубували з неї двері до своїх помешкань. Гарно вийшло! Принаймні коли перукарка Ліда демонструвала потенційним квартирантам переваги крихітної бабусиної оселі, то завжди вмощувалася у плетене крісло на веранді й замріяно зітхала:

– Сама б жила… Вийдеш з кімнати… На веранді сядеш… Космос! А здаю ж – за копійки.

Наприкінці серпня дві тисячі сьомого на Лідин космос спокусився студент «Політехніки» Саня Макаров. Переступив поріг… Ховайсь! Кімнатка метрів п’ятнадцять, кухня – і п’яти нема, на семи, що лишилися, – і туалет, і душова, і комірчина, і навіть коридорчик. Уміли повоєнні люди городити.

Поки Саня шукав слова, щоби ввічливо відмовитися, Ліда добивала арґументами:

– А веранда! І ти – один… Це якби вас двоє було, тоді б – тіснувато, а так…

Саня вирішив пожити з місяць і зорієнтуватися: а раптом Лідин космос не звузить, а розширить його горизонти. Та за тиждень Ліда привела на Костянтинівську Гоцика. Склала руки на грудях.

– Совість маєш? – спитала Саню.

– Клянуся! Сміття викидаю щодня, – не зорієнтувався той.

– Що сміття! У нас люди – сміття! – кивком на Гоцика. – Бачиш? Жив собі хлопець, навчався, куток винаймав… За гроші! І що? Хазяйці в голову стукнуло – і хлопець на вулиці. А якби зима?

Невисокий худорлявий Саня глянув на кремезного Гоцика, подумки поставив хрест на забаганці спати, розкинувши руки. І ноги. Точно знав, що далі скаже Ліда. Але ж не здаватися без бою.

– Так. Зима… Це холодно… Але до зими ще… – боронився.

– З тобою поживе трохи, – перебила Ліда. Додала: – Нормально! Це якби вас троє було, тоді б – тіснувато…

Так Саня Макаров і Гоцик дістали новий досвід і пізнали, що то воно таке – спати удвох на одному проваленому дивані. Гоцикове тіло займало дві третини лежбища. Неабиякий арґумент. До того ж він вивчав філологію в Київському університеті і як майбутній філолог одразу запропонував Макарову:

– Нащо нам зайві звуки? Я – Гоцик, ти – Макар. О’кей?