Роман про Батьківщину

може бути й твоїм, якщо воно тобі подобається», — кажу я і голосно сміюся. Дівчинка, що

роздаровує озера. Дівчинка, що хоче бути річкою, озером, морем. Великою водою. Олег

також сміється і махає мені рукою на прощання. Наступного дня він приніс мені пляшку

мінеральної води, сказав, що думав, що мені сподобається трохи води у подарунок. Мені й

справді сподобалось. А до лісу ми після того справді ходили дуже часто. У гості до нашого

озера. І я думала про те, що в Олега очі такі, як вода в озері, тільки не казала йому цього.

Зрештою, ми й так говоримо про різні речі. Олег розповідає мені про свої кактуси, він дуже

любить кактуси, каже, що це рослина, яка вміє захищатися. У тебе багато кактусів? «П'ять,

бо на більше мене не вистачить. Я не зможу їх добре доглядати». Знаєш, а мені колись

хотілося мати цитринове дерево. І я все намагалася проростити цитринове зерня. Одного

разу щось проросло, і я так зраділа, а та рослина росла-росла і перетворилась із цитрини на

крученого панича. Зерня потрапило в землю і виросло, тільки не те зерня, яке я хотіла. Олег

сміється і каже, що треба було купити саджанець. Так, але саджанець не так цікаво. Олег

називає мене Ана, він каже, що йому так більше подобається, (ю йому взагалі подобаються

короткі імена.

Анастасіє! Розплющую очі, наді мною стоїть тато, я лежу на підлозі, я беззахисна риба, яку

рибалка щойно скинув із гачка і тепер думає, що з нею зробити, чи одразу стукнути по

голові, чи нехай поб'ється трохи на березі в конвульсіях і сама дійде до відповідної кондиції,

чи, може, вкинути її у відро з водою, занести додому і пустити у ванну, нехай там поживе,

діти потішаться, а вже завтра можна буде й засмажити, чи краще зварити юшку, немає

кращого за свіженьку рибну юшечку. Я хапаю ротом повітря, щось гупає у скронях, і світло

дуже ріже очі. Анастасіє, може, ти встанеш? Коли тато на мене дуже сердиться, він називає

мене Анастасія, коли ж усе добре, тоді я для нього — Настя, для мами — Настуся, Насточка,

дівчинка з великими печальними очима, плоть від плоті її, плід її утроби, кров від крові,

яблуко, що відірвалося від яблуні й котиться кудись далеко, єдиний нащадок пощадіть мене

навіть якщо й не знаю куди треба котитися навіть якщо у мене все погано з фізикою

алгеброю та геометрією я не хочу бути землеміром проти цього протестують тіло моє й душа

а ще не хочу бути бухгалтером ким вийде не знаю чому я так мало знаю про себе як би мені

дізнатися побільше зрозуміти як би мені знати за що триматися може за стіни своєї кімнати

тільки це вже не кімната це акваріум і в ньому плавають риби. Анастасіє, ти мене чуєш? Що

ти зробила зі стінами? Зі стінами все добре, вони стоять непорушно, як колись Берлінська

стіна. Це мої малюнки, кажу я, поволі намагаючися віднайти вертикаль для свого тіла,

опинитись у вертикальному положенні, стояти рівно перед батьком своїм, що породив мене,

перед деревом, від якого я відриваюся, відкочуюся, стояти рівно. Тобі хто дозволив

розмальовувати стіни? Я не питала дозволу, ніхто не дозволяв, бо й не дозволив би, я не

думала, що треба питати дозволу, дозвольте мені малювати на моїх стінах, я сама могла би

бути стіною, тоді мене теж можна було би розмалювати. Боді-арт, індіанець, що йде на війну,

бойове татуювання, не знаю, що там іще. Стіно моя і прибіжище моє, кого убоюся, окрім

своїх страхів? Я і так біла, як стіна, від страху, від численних страхів за те, що діється, за те, що може статися з усіма нами, бо з людьми стається багато страшного. Ти все це змиєш.

Зараз же. Ти була сьогодні в школі? Ні. Не була? Не буду змивати своїх малюнків. Будеш. То

ти була в школі? Ні, і взагалі туди більше не піду. Добре, ми ще про це поговоримо. Щоб

завтра вранці стіни були чисті. Мама скрушно хитає головою: ти би краще в кухні

поприбирала, помила плиту чи вечерю приготувала, все для тебе має хтось робити? Ти

взагалі щось їла сьогодні? Мої батьки за стіною переймаються мною: що діється з цією

дитиною? Чому наша дочка не така, як людські діти? Отроковице, що з тобою коїться?

Смоковнице, що не родиш добрих плодів, зерно, що впало на кам'янистий ґрунт, що ти

робиш між цими каменями? Багато покликаних, але мало вибраних. Ніхто нікуди мене не

кличе, а може, це я просто недочуваю, виберіть мене королевою лісу, подаруйте мені оленя й

бистрого коня, дайте мені золоту сурму, може бути хроматична сопілка, випущена на

деревообробному комбінаті номер два, і праску не забудьте вимикати, коли прасуєте мені

мізки, руки, ноги та інші частини тіла, не перепалюйте мене, хоча, здається, нагадувати вам

про це марна справа.

Я не помила стін принципово, не могла я вбити своїх риб і знищити свої квіти. Я так і

сказала про це вранці мамі з татом. Що я не хочу бути вбивцею. Вони переглянулися мовчки,

а потім тато сказав, щоб я негайно збиралася до школи.

У суботу ми з мамою пішли купувати їй нову куртку. Вона вважає, що в мене добрий смак, я

нічого про це не знаю, тільки бачу, у якому одязі вона виглядає, як молоде листя, а в якому,

як припалене гарячою праскою, що їй зовсім не личить. Краще ж виглядати, як молоде листя,

правда? Куртку ми купили, мама раділа, у неї розгладжувалися тоненькі зморшки і яснішала

шкіра. Удома я побачила, що сталося найстрашніше: тато знищив моїх риб і повиривав усі

квіти, а також вимкнув моє сонце, і воно перестало світити. Тату, а тих риб ти посмажив?

Яких риб? Тих, що жили у мене в кімнаті? Анастасіє, ти думаєш, що кажеш? Я думаю, що я

кажу те, що є. Навіщо ти вбив моїх риб? Анастасіє, здається, ми з тобою говорили про те, що

стіна повинна бути чиста. Я хочу, щоб у мене в кімнаті жили мої квіти й риби.

У неділю ввечері я знову розмалювала стіни, пообіцявши новим рибам і квітам, що