Рубаї

92

В той день, як чистого я не найду вина,I в ліках чую я отруту. ПомічнаВід смутку вічного волога пурпурова.Із нею п'яному й отрута не страшна!

93

На цій землі іще ніхто не змігДійти до квітів, не сколовши ніг.Щоб доторкнутись кучерів красуні,На тисячу зубців розбився ріг.

94

Не знаю, де Господь узяв заживок мій:В раю безгрішному чи, може, в пропасній?Вино, вродливицю та пісню серед поляДай нам готівкою, а раєм сам здобрій!

95

Сказав я: «В рот вина й краплини не візьму!Вино — це кров лози, я ж кров не п'ю — й томуЗрікаюся». Спитав мене мудрець: «Не дуриш?»«О ні, це тільки жарт!» — я відповів йому.

96

О друзі, принесіть мені вологу пінну,У вид янтарний мій додайте ви рубіну!Коли сконаю я, вином мене обмийтеІ з доброї лози збудуйте домовину!

97

З місяцевидою над річкою, в саду,У квітах весело я вік свій проведу!Усе життя своє — сьогодні, вчора, завтра —Я пив і питиму, аж поки не впаду.

98

Троянда вранішня ошатністю своєюЧарує солов'я, співця свого. Під неюПрисядь у холодку, бо пелюстки ці вітерЗриватиме й тоді, як станемо землею.

99

Хайяме, з Долею ти, мабуть, посварився?Їй соромно того, хто в тузі похилився.Підбадьорися ж, пий під ніжний стогін лютні,Пий, поки келих твій об камінь не розбився.

100

Коли ви зійдетесь у злагоді та згоді,Милуйтесь друзями, дивуйтесь їхній вроді!Коли ж підчаший вам налле вина хмільного, —Й мене, нещасного, згадайте при нагоді.

101

З тобою краще річ серед руїн вести,Аніж молитись там, де не буваєш ти.Початок і кінець всього, що є! Як хочеш —В огні спали мене, а ні — у рай впусти!

102

Розбив ти келих мій, о невблаганний Боже!Замкнув ти вхід мені у рай жаданий, Боже!На землю вилив ти вологу пурпурову!Чим хочеш присягну, що ти… ти п'яний, Боже!

103

Гончар голів людських — своє він знає діло:Витворні чаші він виготовляє вміло.Він на обрус життя нам перекинув чашу —Й замкнув під нею все, що тисне душу й тіло.

104

З твоєю ласкою не побоюся блуду,З твоїм світильником зніму з очей полуду.Коли вбереш мене у білий плащ прощення,Я й Книги Чорної боятися не буду!

105

Багато квітів є, живих земних окрас.Їх в землю втоптує немилосердний Час.Якби живилися з могил небесні хмари,Кров дорогих тоді б аж до суда лилась!

106

Пішла б гора в танок, якби вина їй дав.Той дурнем народивсь, хто за вино картав.Я не закаюсь пить, бо без вина — не знаю,Хто б виховав мене і путь мені вказав.

107

Ось піала і жбан — візьми, моя кохана!Танцюй у квітнику, тепер пора весняна!Бо не одну таку, як ти, місяцевидуЧас перетворював і в піалу, і в жбана!

108

Розбивши глечика, я не журився дуже,Бо дурню п'яному, звичайно, все байдуже.I потай мовив глек: «Колись я був так самоЛюдиною, а ти — ти будеш глеком, друже».

109

О ти, що розум наш тобі не бачить краю!Побожний я чи ні — тобі байдуже, знаю.Я п'яний від гріха — й протвережаюсь тільки,Коли надію я на тебе покладаю!

110

О жителі могил, чиє безживне тілоНа прах розсипалось, на попіл спопеліло!Яким же то вином аж до Страшного судуВас небо загодя так страшно обпоїло?

111

Зустрінься з милою, не забарисьПрогнати клопіт, що їй серце стис.Безмежна ця краса — недовговічна:Вона й у тебе з рук втече колись!

112

Юначе, підведись — горить зоря ясна!В прозорі келихи налий огню-вина!В цім тліннім закутку живеш ти мить… а потім,Хоч як жадатимеш, не вернеться вона.

113

Вино — рідкий рубін, а глек — глибока жила,Душа моя — напій в прозорій чарі тіла,А світлий келих той, що від вина сміється, —Сльоза, що кров хмільну у серці затаїла.

114

Ті, що до Бога шлях шукають у болоті,Стіною хочуть дух одгородить од плоті.А я на стінку жбан з хмільним вином поставлю,Хоч би й мене, як жбан, повісили на плоті.

115

Красуне, як мій сум, ти довговічна будь!Ти знову ласкою мені зігріла путь.На мене мимохідь ти позирнула й зникла.Чи не за правилом: зроби добро й забудь?

116

Я часто п'ю вино, але без перепою.До кубка тільки звик тягтися я рукою.Чого ж я хочу ще? А от чого, послухай:Не тішитися так, як ти, самим собою.

117

В паланні яхонтів уста сакі* повинні.Журба за ним дає поживу й міць людині.Той, хто в сльозах за ним не потонув, живеВ ковчезі Ноєвім, неначе в домовині.

* Підчаший, виночерпій.

118

До гончара зайшов я, позираюНа тисячі горшків — і той, що скраю,Зненацька вигукнув, немов з одчаю:«Хто тут гончар, а хто купець — не знаю!»

119

Корону ханську? Н'a, ми продаємЗа дудку, от ціна! Ми продаєм!Чалму та чотки, вісників облуди,За піалу вина ми продаєм!

120

Підпилий, завернув учора я до шинку.Там саме дід вино собі точив у кринку.Я запитав його: «Чом не боїшся Бога?»«Бог добрий, — він сказав. — Сідай і випий, синку!»

121

Честь юної лози хай буде бездоганна!Нехай невірного проллється кров погана,Хай потече мазка з двох тисяч ліцемірів,А цей солодкий сік віддай в обійми жбана!

122

Не відкривається нікому таємниця:Не знаємо, коли із тілом розлучитьсяДуші призначено. Земля для нас — темниця.Тож пий, бо казка ця не скоро закінчиться.

123

Я у вино шалено закохався,П'ю й не боюсь того, чого боявся.П'ю стільки, що мене питає стрічний:«Ей, глечик із вином, ти звідки взявся?»