Рубаї

124

Імення доброго не прагни, не соромСебе зажурою перед одвічним злом:Від духу винного обезум'iти краще,Аніж уславитись молитвою й постом.

125

Я чую: «Менше пий, в вині добра немає!Чому рука твоя сулію обіймає?»«Поглянь на дівчину та на вино іскристе:Причин, по-моєму, ясніших не буває!

126

Спокійно їж і пий, ходи собі в киреї,Якщо це праці плід, дбайливості твоєї,А решта… мудрому ціна її відома —Й життя коштовного він не складе за неї.

127

Я вивчив образи живого й неживого,Проник у саму суть високого й низького,Але без сорому я визнаю, що досіВід хмелю кращого я не знайшов нічого.

128

Цій чаші мудрий похвалу співає,Цілунками чоло її вкриває,А всесвіту гончар цю дивну чашу,Оздобивши, об камінь розбиває.

129

Всі смутки випередь, гукни на чорноброву,Щоб з хати винесла вологу пурпурову:Хіба ти золото, недоуме, щоб людиТебе поклали в прах і викопали знову?

130

Підчаший! Чим тепер я серце заспокою?Від хмелю дивного я на ногах не встою!Від пуху юного, що на твоїм обличчі,Зима життя мого зробилася весною.

131

Що небо? Ретязьок на нашім схудлім тілі.Що море? Наших сліз потоки обмілілі.Що пекло? Наших мук вогні перегорілі.Що рай? Спочинку мить, коли впадем зомлілі.

132

Для нас — вино й любов, для вас — монастирі;Ми в пеклі будемо, ви — в райському шатрі.Де ж проступили ми? Ніде: в скрижалях ДоліТак спередвіку нам записано вгорі.

133

Із тих, що рушили в дорогу невідому,Хто звістку нам подав, хто повернув додому?Нічого не лишай на цім розпутті спраги,Бо повернутися не пощастить нікому!

134

Ще кості, жили, кров у тілі є твоїм.Живи й не покидай своєї Долі дім.З Рустамом зіткнешся — борися до останку!З Хотамом здружишся — не підлягай ні в чім!

135

Коли напровесні красуня біля гаюМені в коновочку наллє вина до краю,(Хай вибачать мені це непристойне слово) —Будь я собакою, коли про рай згадаю!

136

Недаром Бога ми за милосердя славим:Не замкне брами він перед рабом лукавим.Якщо й підпилий ти валяєшся сьогодні,Він завтра все простить твоїм кісткам трухлявим.

137

Не треба й ласощів, як є корець вина,Та як налле його красуня чарівна.Пиячити весь вік, блукати, де попало —Немає кращого від Риби до Овна!

138

Нагадує мені берегова травицяТу косу, що плела колись небеснолиця.Тож не топчи стебла: воно в останках, може,Тюльпановидої красуні корениться.

139

Мене не радує тверезість, а питтяВселяє в мозок мій шкідливе сум'яття.Та є середній стан — не перше і не друге.Я вічний раб його, бо він і є життя.

140

Цілую глечика, розпалений жагою,Жду віку довгого від п'яного напою.Уста до уст моїх він притулив і мовив:«Я був таким, як ти… побудь, побудь зі мною!»

141

В одній руці — вина рубін, у другій — милої коса,Сидить щасливий у саду, де на квітках блищить роса,I попиває з піали, аж поки солодко сп'яніє,И не хоче думати, хмільний, про непостійні небеса.

142

Це небо множити уміє тільки втрати:Приводить одного, щоб іншого забрати.Якби народжені про наше лихо знали,Чи хто погодився б на землю завітати?

143

Блажен, хто ці часи прожив на вольній волі,Нічим не дорікав ні Богові, ні Долі,Хто кожну мить життя приймав як подарунок,Не спав, шукав забав і мав вина доволі.

144

Та доки ж ганити себе за незнання,Від безпорадності томитися щодня?Підпережуся я від сорому зуннаром,Що я гріхи творю, що мусульманин я!

145

Як пурхну я тепер на іншу рожуI знову муками свій біль примножу,Коли за слізьми, що крізь вії ринуть,Тепер я й глянути на світ не можу?

146

Для наших чистих душ уже не рік, не дваГотує злигодні безодня кругова.Тож сядьмо на траву й вина скуштуймо, покиІз праху нашого не виросла трава.

147

Чому вславляються в легендах і сьогодніЛілея й кипарис, коханці благородні?Ця має десять уст, а промовлять не хоче,А в того двісті їх від сорому німотні.

148

До чари дивної, що сяє так розкішно,Рукою тлінною і доторкнутись грішно.А скільки ніжних лиць, очей живих цей МайстерЛюбовно створюе й розтрощує зловтішно!

149

Мерцям однаково, що оцет, а що мед,Хмільному все одно, що Балх, а що Мешхед.Лий повно в піалу, бо й після тебе місяць,Невпинно мінячись, летітиме вперед.

150

Чи не знайду собі я душу хоч єдину,Щоб розповісти їй про світ і про людину?У муках створена з гіркої глини горя,Лиш мить живе вона — й вертає знов у глину.

151

Прекрасний отроче, вже день устав із тьми!Тож винеси вина й дзвінкий барбат візьми!О, скільки вверг у прах Джемшідів і султанівЦей осені прихід і цей відхід зими!

152

Ті, що мандруючи собі набили п'яти,Два світи прагнучи в одному відшукати, —Не знаю, чи про те, який він є насправді,Вдалось хоч крихітку нового їм узнати?

153

Навіщо капища, мечеті на майдані,Про пекло та про рай розмови безнастанні?У Книгу Долі глянь, о друже мій: усе там,Що з нами станеться, записане зарані.

154

Неси вина того, що оновляє нас!Лий повно, запали той вогник, що погас!Дай і мені, бо ждать нам нічого від світу!Спіши, бо не стоїть скороминущий час!

155

В тісному колі, де ввесь вік блукаєм,Ми входу й виходу дарма шукаєм.Ніхто ще правди не сказав, звідкіль миУ нього входимо й куди зникаєм.