Щедрий вечір

– І ти вже прийшла до школи?
– не знаю, що сказати їй.

– Я перша прийшла, - і обертається так, щоб добре видно було її сережки, що скульчились собі й дрімають на темних мочках вух дівчинки.
– Все боялася, щоб не спізнитися.

– А може, ти хотіла всім сережки показати?

– Безсовісний, - відстовбурчує вузликом рожеві уста, але одразу ж перестає гніватися і таємниче каже: - Я тобі щось принесла. Знаєш що?

– Звідки мені знати.

Коридором пробігає Цибуля. Він нагло зупиняється біля нас, нахабнувато заглядає мені і Любі в очі й багатозначно каже: "Ги".

– Ти чого?

– одразу накостричився я.

– Бо щось знаю, - хитро дивиться на мене й Любу.
– От розкажу всім хлопцям.

– Що ж ти, чаполоч болотяна, розкажеш?
– скривджено забринів Любин голос, а сполох тінями затріпотів у її очах.
– Що? Цибуля вдоволено засміявся, показав нам язика:

– Що захочу, те й розкажу. Ще рано декому задивлятись одне на одного.

Образа, обурення і гнів зірвали мене з місця. Я щосили хапаю язиканя за барки й навіть дивуюся, як він, опецькуватий, затрясся в моїх руках, а з його кишень почало сипатись вигране добро: жолуді, стріляні гільзи, старі пера, огризки олівців і олов'яні пломби. Оце добро, певне, і врятувало нас від бійки в перший день навчання.

– Пусти!
– раптом заскиглив Цибуля.
– Он розчавиш перо.

– А набріхувати будеш?

– Н-не буду! На дідька ви мені здались. Уже й пожартувати собі не можна.

Я випускаю Цибулю. Він швидко визбирує своє добро і знову біжить на подвір'я. Чи ж буде він там розповідати брехні?

Люба зневажливо подивилася йому вслід і довірливо сказала мені:

– Ти, Михайлику, не журись. Що нам від такого заводія чекати? Ось пожди мене трошечки, - я зараз!
– Вона прожогом кидається до свого класу й незабаром повертається, щось ховаючи за спиною.
– Здогадався, що в мене?

– Де там.

– Дивись!
– і Люба простягає мені кілька зошитів у барвистих обгортках.
– Це твої.

– Чого ж вони мої?

– А хто рвав липовий цвіт?

– То ж я тобі так пособив. Та й скільки його нарвав.

– От якраз на ці зошити і нарвав. Я хочу, щоб усе було по-чесному.

Вагаючись, беру зошити:

– Тоді спасибі.

– Пиши на здоров'я, - точнісінько, як дядько Себастіян, каже Люба. Чи, може, вона почула від нього ці слова?

– То заробила ти срібного карбованця?

– Таки заробила. Михайлику, а завтра після школи підемо по гриби? Я найшла таке місце - одні боровики, і тугі, наче камінці. Моя мати уже насушила кілька в'язок. Підемо?.. Чи тепер тобі вже не з руки?

– Чого ж, підемо.

– То й добре, - чого нам боятись пустобреха...

У цей час задзвонив дзвін уже на урок. Ми кинулись до своїх класів, що гуділи, неначе вітряки.

І от на порозі стає наша учителька. Вона так несе усміх, що, здається, посміхається кожному з нас. А слова її й досі, через сорок років, обзиваються моєму привечір'ю:

– Діти, ви всі підросли на сонечку і дощах, а тепер будемо рости за книжками, бо багато-багато чого, дуже цікавого, нам треба узнати...

Другого ранку я рубав мамі дрова, коли чую - наші ворота скрип та скрип, скрип та скрип. Оглядаюсь, а на воротах стоїть Люба в святешному одязі, розгойдується собі й усміхається мені.

– Ти чого, дівко, гойдаєшся?
– вганяю сокиру в колоду і йду до воріт.

– Бо на ваших воротах гарно вигойдуватися, - вони скриплять у кілька голосів, а наші мають лише два голоси.

– І дослухалась!
– Скільки я чув скрип наших воріт, а ніколи й не подумалось, що вони мають кілька голосів.
– Ти й сьогодні першою в школу прийшла?

– Я сьогодні, Михайлику, в школу не йду, - каже таємниче, а погляд її аж зоріє.
– І по гриби ми сьогодні не підемо.

– Це ж чого?

– Бо вчора до тітки Василини приїхав головний над співаками, і він нас на кілька день забирає до Вінниці.

– І ти їдеш?
– обізвався жаль у мене.

– Їду, Михайлику. Я там справжній театр і трамвай побачу. Це я прибігла попрощатися з тобою. Вже підвода на шляху чекає мене.

– Ти ж скоріше приїжджай.

– Це вже як головний над співаками скаже. Так хочеться побачити місто. Там ні в одній хаті немає каганця - скрізь електрика світить. Прощавай, Михайлику.

І вона, погойдуючись, мов очеретинка, пішла назустріч своїй долі, бо настало таке врем'я.

Розділ п'ятий

День тепер куций, мов заячий хвіст. І все одно мені так добре в ньому, що й не кажіть, а особливо тоді, як вислизнеш із хати - і на ковзанку. Ось там уже розкіш і воля - до самої зорі! Якось веселіше стає навіть од згадки, як під тобою гуде і посвистує лід; ну, а як опісля, коли дибуляєш додому, гудуть ноги, - краще не згадувати.

Коли я з ковзанами збираюсь на річку, мати каже, що з моїх очей сиплються іскри.

– Е?
– не вірю я.

– Поглянь у дзеркало.

І хоча знаю, що мати говорить з насмішкою, одначе весело кривуляю до стіни, в яку вмазано товсту друзку отого дзеркала, що було до революції в панів, і в ньому бачу лише свої осміхнені очі, ніс і кінчик язика, якому чогось тісно за зубами.

– То сиплються іскри?

– Ще й як!
– відповідаю жартом на жарт і починаю обома руками обтрушувати свитинку, щоб вона часом не загорілась.

Від цього на материні вуста теж умощується сміх, а я кажу, щоб вона не журилася мною, шапку на голову - та й до клямки, ще й пальцем видзвонюю на ній пересмішку над клямкарями: ключ - клямка, ключ - клямка!

– Тільки ж не піди, неначе рак по дріжджі, - застерігає мати, щоб я не длявся.
– Бо ти і зорі, і місяця дочекаєшся на ковзанці.

– А мені й з місяцем добре! Він такі доріжки вистеляе по льоду!
– Бачу ці доріжки й тіні верб на них, що витуманюються та й витуманюються з прозорої криги.

– Тільки пам'ятай, що тобі за ці доріжки тато скаже.

– Мушу пам'ятати!
– безтурботно вискакую в клуню, та й колесом по току, та й у двір - і одразу опиняюсь аж у самій середині дня!

А як тобі хороше, коли знаєш, що стоїш точнісінько посеред дня! Тоді все здається кращим і сам ніби вартнішим стаєш. А є ж такі, що й досі не відають цього і мають менше радості од світу...

Блакитний із памороззю цвіт б'є мені в очі, і вони не знають, що їм робити: чи засміятися, чи скинути кілька сльозин. З того чи якогось іншого дива-радості я хвацько нагогошив свою шапку, крутнувся дзигою на місці, вдарив закаблуками гопайчоса, ще й заспівав: