Щедрий вечір

– Ти здуріла, дівко? Своїх будеш топити? Я і тобі, і йому покажу дядька Себастіяна!
– Але раптом його очі втихомирились, прикушуючи гнів, він знову посміхнувся, поліз рукою до кишені.
– Ось краще візьми собі срібного карбованця на зошити. Їх саме привезли до крамниці.

– Не треба мені ваших грошей!

– Треба, треба. Хіба ж я не знаю?
– і дядько Сергій силоміць втиснув гроші в Любину руку.
– Будеш мати собі тих зошитів аж на цілий рік. Це ж карбованець!

На обличчі Люби спалахнули червоні плями.

– Хай він пропаде вам!

– дівчинка відхилила руку і жбурнула гроші у ліс.

– От забісована порода!
– вилаявся дядько Сергій і кинувся шукати своє чорне срібло.

Ми ще раз поглянули на кізочку; в її оці згасала остання росинка сонця, а з вим'я ще сочилося молоко.

Розділ третій

Під вечір підбилося жито, у дрімоті сивіє вітряк. На його мовчазних спрацьованих крилах зависла хмарина, недалеко від них засумував перепел: "Спать підем, спать підем..."

О, як, напевне, хочеться вітряку струсити з себе, з полів дрімоту, зачерпнути крилами небо, озватися людськими голосами, задзвеніти наколиханим за літо зерном, а пролитися борошном.

Та притовчені гальма і переднівок скували силу брата вітрів, і вже на його крилі встиг умоститися ледачий павук. Де ти, поганче, будеш завтра-позавтра, коли люди знову привезуть на вітряк зерно і слово?..

Навколо рясніють поля. В житах заблудилась дорога, нагорбатились верби над нею, за ними прокльовуються зорі. І тиша, тиша навкруги, бо молодик над степами, бо житній сон у степах.

Ми, наче у сні, їдемо з татом на стависько. Роса і колос пощипують мої ноги, а тато ледь-ледь курникає пісню так, що й не добереш, чи то колеса, чи його голос поскрипує, а я все думаю про свій завтрашній день. Який він буде для мене?

Біля самого вітряка, розгортаючи жита і синій сон над ними, виходить уся в темному жіноча постать, і співуче стрепенулася тиша:

– Добрий вечір вам.

– І тобі вечір добрий, Одарко, - статечно відповідає тато, зупиняє Обмінну.
– Пізненько повертаєшся з поля.

– Після чужої роботи ходила дивитись на своє жито, - підходить жінка до самого воза.

– І як воно?

– Моє в долинці - ще зелене.

– А ми своє завтра почнемо жати.

"Спать підем, спать підем..."

– І женця молодого взяли з собою?
– вдова дивиться на мене й добряче-добряче усміхається.

– Та й женця взяли з собою.

І так мені славно стає на душі, що я вже не якийсь там пастушок, а стою женцем. І водночас прокидається острах: чи зумію ж завтра ділечко робити? Правда, я не раз для Обмінної жав хопту, але то бур'ян - вода. А от чи годен буду жито жати?

"Спать підем, спать підем..."

– А свого серпа маєш, дитино?- вдова аж нахиляє до мене великі прижурені очі, навколо яких передчасними зморшками залягли нестатки і горе.

– Маю, тіточко. Мама подарувала мені свого.

– То щасти тобі доля бути гарним женцем, і косарем, і орачем, і сіячем, - ласкаво дивиться на мене тітка Одарка й зітхає, бо в неї війна забрала її косаря і орача.

– Спасибі вам.

"Спать підем, спать підем..."

– Де ти, перепілко, будеш завтра спати, коли прийдуть женці?
– звертається тітка Одарка до жита і знову зітхає - жаліє бідну пташину.

– Ти теж, як перепілка, живеш, - з сумом і співчуттям говорить тато.
– Як діти?

– Ростуть поволеньки. Старшенький уже в школу збирається. Само десь букваря доп'яло, прокидається з ним і засинає з ним. То мусила перешити малому батькову одежу.
– І вдова піднесла руку до очей.

– Не плач, Одарко. Бий лихом об землю, як швець халявою об лавку.

– Я вже, Панасе, й не плачу. Так наголосилась за війну, що, мабуть, і вріж око, то сльози не добудеш.

– Життя...
– зажурено каже тато своє улюблене слово.

– Он, послухайте, вітряк плаче. Може, і його якась печаль чи гризота з'їдає?

Ми всі притихли й почули, як тихенько-тихенько сумували крила вітряка. Тітка Одарка поклала свою зачерствілу від праці руку мені на голову.

– Ти ж тільки обережненько жни - серп не іграшка... Ох, ще ранувато тобі орудувати ним.

– От і не рано. Самі побачите, - боронюся я.

Тітка Одарка усміхнулася, вклонилася татові:

– Бувайте здорові.

– Ходи здорова, жінко добра.

"Спать підем, спать підем..."

– Як розспівався, - кивнув головою тато на невидиму пташину, ще якусь хвильку прислухався до крил вітряка і смикнув віжки. Стиха заскрипіли колеса, і потривожений пил запах молодим житом.

Обминувши хутірець-однохатку, ми опинилися на скошених луках, де темніли стіжки сіна. Тут уже на далеку пісню перепела обізвався деркач. Ось і наша сіножать; вона тулиться до річечки, за якою починаються луги сусіднього села, отого, що у війну було спалене вщент. За річечкою горить вогонь, біля нього самотіє постать нічліжанина.

– Чуєш, як запахло кулешем?
– каже тато, путаючи Обмінну.
– Ти, Михайлику, де хочеш спати: на возі чи під стіжком?

– Де скажете.

– Я ж тобі, як женцеві, даю вибір.

– Краще кладіть на стіжок.

– Щоб звисока падати, а низько охати? Хто ж тоді завтра буде нам жито жати?

– Тоді кладіть під стіжок.

– Тобі сіна всмикати?

– Я сам.

– Хазяйська дитина, - підсміюється тато, підходить до воза й обома руками підхоплює мене, вже напівсонного.
– У тебе й справді ноги - мов деревляччя.

– Нічого, так скоріше і танцюристом, і людиною станеш, - повторюю батькові слова, а він притуляє мене до грудей, каже, що я став язиканем, і натрушує на мого чуба сміх. Батько сміється так само гарно, як і дідусь, тільки з його очей бризкають не сльози, а іскри, їх навіть у темені видно.

Ми удвох насмикали сіна, розстелили його біля стіжка, а тато покрив цю постіль киреєю, тією самою, в якій мене, босого, носив до школи... Чому я тоді не вмів шанувати цієї одежини, як шаную тепер, коли на скроні випав вічний сніг?..