Щедрий вечір

Шевко закліпав повіками і зворушено заговорив до позовниці:

– Спасибі, серце, і ходім до мене на вечерю. Я, чуєш, як добре попоїм, то моя душа тоді наче на подушці лежить...

А от на мене вітром налітає чорнобородий журавлистий мельник Іван, який живе за річкою і має дуже гарну жінку. Він теж, як більшість дорослих, має звичку прикидатися, не впізнавати тебе і так говорити з меншими, ніби вони тільки сьогодні побачили світ. Але хіба нам звикати до цього?

– Ти що, приїхав сюди зуби продавати?
– гримає дядько Іван і одразу робить три справи: грізно витріщує очі, трясе бородою і витрушує з неї муку.

– Нащо мені ця кумедія?
– споважнівши, відповідаю на запитання запитанням і, статечно торкнувшись рукою шапки, вклоняюсь мельникові.

– А чого ж ти щоки, як на вітер, надимаєш?

– Щоб краще вітряк молов.

І це дуже подобається мельникові. Тепер уже він сам починає сміятися:

– То ти, видать, хазяйська дитина. Чи не пристанеш до нас у прийми?

Тут уже я не знаю, що відповісти, тільки мовчки дивуюсь: чого це всі дорослі так люблять говорити дітям про сватання, одруження і прийми? Деякі родичі підбирали мені молоду ще тоді, коли я й до школи не ходив. Напевне, думають: нам оте в голові, що і їм? Дядько Іван, очевидно, догадався, що передав куті меду, і вже підходить з іншого боку:

– Ну, а ти часом не циганське або волоське дитя?

– Та ні, я біленький. А от ваша Люда чорнява, - може, вона волошка?

– То ти навіть мою Люду знаєш? Чий же ти будеш?

Ой дядьку, дядьку, добре ви знаєте, чий я, і краще б не питали цього. Мені одразу стає незатишно на серці, бо згадую одну з своїх найбільш нецікавих пригод.

Вітряки завжди вабили нас, малечу, і своєю красою, і якоюсь таємничістю, і розмовою з самим небом, і особливо крилами, до яких, коли вони поволі рухались, можна було причепитись, на дурничку покружляти, завмираючи, побачити невидимі з землі села, ще й показати пастушкам свою одчайдушність. Робили це хлопчаки, робив і я. І от одного разу, коли, затаївши подих, я розкошував на крилі, хтось неждано зв'язав мене руками, віддер од крила, а далі вліпив кілька ляпасів по тому місці, яке найбільше провинилося перед людьми. І тільки після такої операції я побачив не так сердитого, як наляканого дядька Івана. Раптом він пригорнув мене до себе, і в його очах я побачив велику тугу.

– Що ти робиш, дитино?
– аж застогнав мельник.
– Зірвешся з крила - батька-матір осиротиш або на безвік залишишся калікою. Жаль буде життя, та нічого не зробиш... Не гнівайся на мене - бив тебе не я, а моя печаль.

Оті слова і туга в очах одразу розтопили біль і образу.

– Не будеш більше так робити?
– провів дядько рукою по очах.

– Ні.

– Побожись.

Я побожився.

– От і маю собі хрещеника, - посміхнувся мельник і попрощався зі мною, як з дорослим...

Напевне, й дядько Іван згадав оте давне, але заговорив про інше:

– В тебе яка гречка?

– Яка ж вона може бути?

– Золота чи проста?

– Мішана: трохи золота, а трохи проста.

– Значить, на багатство йдеться, - жартуючи, дядько Іван засипає в ківш моє зерно, а мене ставить до мучника.

– Чого ви пропустили на дурняк замурзу?
– невдоволено забурчав Юхрим Бабенко.

– Бо нема в дитини ні галіфе, ні бекеші, - безжурно відповів мельник.

– Еге ж, еге ж, - погодилось кілька голосів.
– Малого треба раніше відпустити.
– І добрі людські очі своїм теплом огрівають мене.

Я червонію од людської доброти і схиляю голову до мучника. А в нього вже летить-труситься мука, ще й окантовує себе чорною лускою. Це ж так приємно рукою вибирати тепле-тепле борошно, дихати його пилком, ще й прислухатися, як хтось над тобою, біля ковша, веде небилицю:

Іду я собі та йду, Аж стоїть церква на льоду - Млинцем зачинена, Ковбасою защібана, Салом замикана, Маслом запечатана, Вкусив я масла - відпечаталась, Вкусив я сала - одімкнулась, Вкусив я ковбаси - одщібнулась, Вкусив я млинця - одчинилась. Входжу я в двері, аж там - фе!
– Стоїть фінінспектор в галіфе...

Увесь вітряк одразу вибухає реготом, а Юхрим знизу, від мучника, починає шпетити когось найнепотрібнішими словами.

– Аса, прояво! Хіба це про тебе говориться? Хіба ж ти один фінінспектор в галіфе?
– розважливо обзивається згори приємний баритон.
– І чого в тебе губа, як на коловороті, літає? Бач, якого при дітях налихословив, а вже й одружитися встиг. Коли вже ти, поганче, прийдеш по розум до голови, а не до іншого місця?

І знову усім стає весело, тільки один Юхрим шкварчить, як сало на вогні, і розтрушує зелену злість із очей:

– Я ще доберусь, розумнику, натурально, до твоєї шкури.

А розумник безтурботно відповідає:

– Видно, з чиєї голови виросте довбня.

І знову люди так починають перехитуватись от сміху, що мельнику доводиться крикнути на них:

– Та поменше витрушуйте регіт, бо аж завітрило, - муку розвіє!

Уже присмерк обсіяв сніги ніжним рожево-блакитним пилком, коли я з борошном повертався в село. Позад мене крила вітряка перелопачували вітер і сніг, поперед мене в долині готувалися до весілля верби-наречені, а за ними ревнивим затуманеним оком дивилося небо. І от уже зникло це око, поголубіли верби, поголубіла дорога, крізь сніг туманом дихнула долина, а я собі йду та йду по самій середині раннього вечора. І легко йти моїм ногам по землі, і легко летіти моїм думкам по всіх світах...

От уже я стаю не я, а велетнем Колядою. За мною поскрипують не санчата з клунком, а сани з самим сонцем. Нелегко мені саме сонце везти. Але я впираюсь ногами в землю і везу його аж до неба. Отут треба зібрати всю силу, підважити сани і в акурат пустити сонце в його оселю, щоб ним утішались і люди, і худоба, і поле, і ріки, і ліс.

І поки я обмірковую, як буду підіймати сонце, як потім загляну в його оселю, позаду неждано обзивається сміх. Я оглядаюсь і на клуночку бачу червону хустку, а голови не бачу.

– А хто це на дурничку причепився до саней?!
– гримаю на хустку, що прикрила мій клунок.

– Хі-хі-хі, - озивається придушений сміх.

– Ану, покажися - побачимо, кого веземо!
– грізніє мій голос.

– Це я, - підіймає голову Люба і так заливається сміхом, що на її хустці починають танцювати пацьорки. Далі школярка зіскакує з санчат і аж перехитується од реготу.

– Отак весело?

– Таки весело!
– аж пританцьовує Люба позаду санчат.

– Сльота!

– Від сльоти чую, - нічутінку не ображається дівчина.

– Звідки ж ти взялася?

– З хутора від своєї тітки Софії йду, від тієї, яку викрав дядько Василь.

– Викрав?

– Еге ж, бо в них така любов була, як у піснях. А батьки тітки Софії стояли не за любов, а за багатство. Так дядько Василь уночі викрав її в одній сорочці. І нічого-живуть собі, як люди... Я ще здалеку побачила тебе, підкралась, примостилась на санчата, а ти навіть і не почув.

– Теж мені вага, - зневажливо кривлю губи.
– Скільки вас на фунт іде?

– І не задавайся!
– підходить Люба до мене і вхоплюється рукою за мотузок від санчат.