Щедрий вечір

– Я ще можу вам принести.

– Як тато-мама?

– Живі.

– Що вони роблять?

– Тато збирається жито сіяти, а мама - вибирати коноплі.

– Ти ж пособляв їм улітку?

– Авжеж. І сіно громадив, і жито жав.

– Ти жито жав?
– аж побільшали з подиву темно-сірі виразисті очі вчительки.

– А чого ж! Наше селянське діло таке...
– і осікся, бо, мабуть, таки перехвалив себе.

– І в'язати навчився?

– Ярове можу, а на озиме ще не вистачає сили, - кажу я з жалем.

Але це не применшує мене в очах учительки.

– Молодчина, молодчина! А читав щось улітку?

– Трохи, - і від однієї згадки посмутнів мій погляд.

– Щось страшне було?
– одразу догадалась учителька.

– Страшне. Як печеніги розрубали в степах Святослава і почали пити вино з його черепа.

– А скільки тепер новітні печеніги розкидали в степах черепів!
– і собі зажурилась учителька, - Біжи, Михайлику.

Біля школи вже гамірно й весело. Пропечені за літо школярі гомонять-гудуть, мов глечики на вітрах, ляскають один одного долонями по руках і плечах, допитуються, чий батько швець, щоб якомусь необачному коліном дати стілець, і міряються силою. Сміх злітає то з одного, то з другого гурту й закінчується біля огорожі, де обривається гра у довгої лози. Дівчатка, ставши в коло, вже співають "Подоляночку", а недалеко від них Петро Шевчик, сам лякаючись, розповідає, як відьма внадилась до корови тітки Софії.

Чорнявого гарненького Петрика дуже люблять дівчата, а він завжди лякає їх різними небилицями. А он прямо на землі вмостився хитрун Цибуля, він грає в чіт і лишку і всіх підряд обігрує.

А за школярським гармидером, стоячи під чималим дзвоном, пильно-пильно слідкує сивий гострозорий сторож, який уміє розминати і телячу шкуру, і школярські вуха. В одній руці він тримає мідний, натертий до блиску годинник, а другу вплів у мотуз дзвона.

Я повагом входжу на шкільне подвір'я, а ззаду на мої плечі вискакує Іван Пампушка. Він хоче на дурничку проїхатись до школи й, мов оглашенний, кричить у саме вухо:

– Здоров, читальнику! Скільки візьмеш за перевіз?

– Дві копійки без копійки і копійку здачі, - відповідаю школярською примовкою, пригинаюсь - Іван сторчака летить на землю і хапає мене за ноги. Ми покотились клубком, а нас уже оточує школярня, і всім стає дуже весело. Коли я підвівся на ноги, в мою шапочку презирливо тицьнув пальцем в'їдливий Улян:

– А що це в тебе?

– Австрійський картуз із справжнісінького сукна, - кажу, не моргнувши оком.

Улян відкочує краї шапочки, принюхується до неї і під сміх школярні каже, що з цієї австрійської торби добре було б годувати коня.

– А я й годую з неї Обмінну, - кажу, щоб відвести від себе насмішку.

– Брешеш!
– відрізав Улян.

– Ось подивись, - і сьогодні годував!
– показую дно шапки, в якій лежить кілька листочків і пелюстків од квітів.

– Справді!
– не вірить Улян, але вже не знає, чим ущипнути мене.

Раптом біля шкільної огорожі верхи на коні з'являється дядько Себастіян. Поперед нього на сідлі лежить якийсь чималий ящик. Ось голова підвівся у стременах, скочив на землю і поперед себе поніс ящик до школи. Я вибігаю назустріч дядькові Себастіяну, вклоняюся і питаю:

– І ви до нас?

– І я до вас, Михайлику.

– Може, вчитися?

– А що ти думаєш: з великою охотою сів би за парту. Здоровлю тебе з першим днем навчання.

– Спасибі. А що ви несете?

– Дивись!
– дядько Себастіян ставить на землю розділений на дві половини ящик, а в ньому аж висяює ціле багатство: одна половина забита пахучими, як цукерки, олівцями, а друга - школярськими ручками. Я ніколи не бачив стільки такого добра й розгубився перед ним.
– Що, Михайлику?
– кумедно підморгнув мені бровою дядько Себастіян: йому й самому приємно дивитися на цей скарб.

– Де ж ви дістали стільки?

– Аж у Вінниці.

– І що з цим добром будете робити?

– Віддамо учителям, а вони роздадуть учням.

– Це, виходить, подарунок нам?
– радію я.

– Подарунок від незаможників: ми не вчились, то вчіться ви, в люди виходьте!
– Враз дядько Себастіян хмурить свою брову, під якою щойно тримав веселощі, і пальцем торкається до моєї шворочки на шиї.
– А це, халамиднику, що за новина у тебе?

– Яка ж це новина? Ув'язують школярі до шиї олівці, ув'язую і я.

– То бідність наша ув'язує!
– гнівається на когось дядько Себастіян, розриває мотузочок і вивільняє од нього шию і олівець.
– Чуєш, Михайле, ніщо не повинно гнути людину чи висіти в неї на шиї: ні ярмо, ні ланпюг, ні хрест, ні навіть олівець! Зрозумів?

Я тоді не дуже збагнув, чого дядько Себастіян так обурився на мій мотузочок, здивовано принишк. А голова комнезаму вийняв з кишені піджака спочатку якусь книжку, потім олівця, що теж пахнув цукерками, і простягнув мені.

– Ось тобі від мене.

– Може, не треба?
– засумнівався я.

– Чого це не треба? Пиши на здоров'я.

Я засміявся.

– Ти чого хихоньки справляєш?
– під брову дядька Себастіяна знову прибилась веселість.

– Чого? Я чув: пийте, їжте на здоров'я, а от щоб писати на здоров'я - не чув.

– Іще почуєш, - маєш час. Всякі паскудники он таке пишуть, що й здоров'я, і навіть життя забирають у людей. А нам треба писати тільки на здоров'я людям.

– Дядьку Себастіяне, що то за книжка у вас?

– Політграмота.

– Політграмота? Це ж про що?

– Як тобі сказати?
– зібрав на високому чолі з півдесятка зморщок.
– Ось космографія - це наука про те, що робиться на небі, а політграмота - що треба робити на землі. Візьми собі на днину, може, щось учитаєш, - дядько Себастіян дав мені книжку, підхопив ящика з школярськими скарбами й пішов до вчителів.

Мене одразу ж обступили школярі, розглядаючи і олівець, і нову книгу.

– Везе ж декому, - заздрісне говорить Улян і так само, як нещодавно в шапочку, тицяє пальцем у книгу: - І що то за штука - політграмота? Знаєш, чи де там?

– То чом не знаю?
– відповідаю запитанням на запитання і пускаюся берега: - Є дві найвищі науки - космографія і політграмота...

– Чим же вона найвища?

– Сам подумай своєю головою: просто "грамота" є звичайна грамота, а тут ще попереду стоїть "політ", тому вона і є високою наукою.

Це пояснення задовольняє і Уляна, і мене, і школярів. А щоб зовсім не забрехатися, я швидко вскакую в школу, і тут мене в коридорі стрічає Люба.

– Михайлику, це ти?!
– дивуються і чогось так радіють її карі очі, що й мої починають усміхатися.