Щедрий вечір

– Краще сідай - підвезу!

– Тобі ж тяжко буде.

– Комарем більше, комарем менше - все одно.

Спочатку я віз Любу, потім вона таке зморозила - що підвезе мене! От було смішно! А далі ми виїхали на пагорб і почали спускатися втрьох - я, Люба і клунок. Хто ж не знає, що головне у спусканні - це внизу з розгону вивалитись у сніг. От і почали ми вилітати з санчат теж утрьох. А коли клунок придавив Любу, я поклав його біля верби, - і нам удвох стало краще і їхати, і падати, і підійматися, і обтрушуватись.

Уже зорі засіяли небо, уже місяць вийшов парубкувати, а нам аж гуло у вухах від спускання. Та ось Люба першою почула з поля голос діда Данила.

– Що він тільки подумає про нас?
– сполохано запитала мене.

– Та доброго не подумає, - погодився я, і ми чимдуж помчали в село, що вже низом вигойдувало тіні, а вгору посилало дими. На шляху, прощаючись, Люба сказала:

– Ти б колись, Михайлику, і до нас заскочив. Ідеш собі з ковзанки, то й заверни в наш двір.

– Якось і заверну. А кізочка у вас і тепер живе?

– Живе, бо куди ж їй з перебитою ніжкою? І сірі куріпки у нас є. Їх дуже хотів купити дядько Сергій. Йому, скаженому, хотілося вкинути їх у суп. А мама не продала, - хай собі живуть! І принеси мені щось читати, а я тобі яблук дам. У нас навіть тіролька французька є, щічки у неї червоні, прямо, як у дівчини.

– Як у тебе?

– У мене ж смагляві... У-у-у, противний, - уже спідлоба глянула на мене і ображено вузликом випнула уста.

– Це ж я пожартував.

– Знаємо, знаємо тебе, просмішника. У вашому роду всі насмішкуваті.

– Еге ж, - погоджуюсь я.
– І найгірше, усі самі себе не жаліють: тнуть язиками, як ножами.

– Це ви такі, певне, від природи, - посміхнулася Люба.
– Іди здоров.

І я пішов. А коли оглянувся, Люба ще стояла біля хвіртки, оббивала з чоботят сніг і дивилася мені вслід. Ні, вона таки славна дівчина, хоч і рідкозуба. Біля воріт мене вже чекали і тато, і мама.

– Доклешняв?
– насмішкувато запитав батько.

– Та якось дотарганився, - поважно відповів я.
– На вітряку завізно було.

– За цей час можна було б і коня з копитами зварити. Чи, може, ти вчорашню воду доганяв?

– Та він, певне, з усіма горбками і собаками здоровкався, - посміхнулася мати.

– Або на ковзанках чоботи дірявив, - додав тато і так подивився на чоботята, що мої ноги обсипало жаром.

– Ще дитя воно, - заступилася мати, - та все одно вже маємо помічника.

– Авжеж!
– насмішкувато погодився батько, із розмаху вихнув мене вгору й посадовив на своє плече. Я з несподіванки зойкнув, обома руками охопив його шию, а до мене крізь коване гілля ясенів наближаються найкращі зорі мого дитинства і притишений спів отих далеких лебедів, що назавжди залетіли в мої сни і життя.

Розділ шостий

Тепер, лягаючи спати, я вже не кладу свої чобітки під голови, але й не ставлю в ногах, бо тоді до них частіше буде приглядатися тато. А такі оглядини, ох, нічого доброго не віщують мені.

Ну, хіба ж я винен, що підошви чогось аж горять під моїми ногами, каблуки, нагнівавшись один на одного, подаються врозтіч, а підкивки на них протираються, неначе папір? Чомусь оці згризені на ковзанці підківки найбільше дивували й гнівили батька. Він цупко, наче мене самого, за вуха підтягував до світла понівечені чоботята й скрушно похитував головою:

– У тебе, шибенику, й залізо не заіржавіє, - націлював на підківки і очі, й товстуваті губи: одну - з цурпалками вусів, а другу - з вм'ятинкою.

По них я безпомилково догадувався, який настрій у батька, й, повинивши голову, або мовчав, як рибина, або наче зажурено кидав:

– Хіба тепер залізо?

Від цих слів батькова вм'ятинка здригалася, брала "соб", а самого батька з чобітьми в руках починали розхитувати веселощі, до тата приєднувалася матір, а далі і я з-під самого грому вскакував у сміх...

Зараз, напевне, багато хто й здивується: чого такі самі звичайнісінькі слова могли звеселити людей? Тому доведеться повернутися до тих років, коли крізь руїни, нестатки й шкварчання різних та всяких непереможно пробивалося нове. Тоді деяка немудра продукція, що скупо доходила до села, ніяк не могла викликати захоплення, і її по-різному гудили чи лаяли - все залежало від характеру і ставлення огудця до того, що звалося "таке врем'я".

І от, кажуть, на якомусь ярмарку одна в'їдлива тітка, вибираючи вальок білої глини, зневажливо прорекла:

– Хіба тепер глина? От колись, за царя, була глина...

І ці темні слова тітки, якій навіть теперішня глина не змогла догодити, розвеселили веселогубих покупців і пішли гуляти по Україні милій, вибиваючи посміх у добрих людей. Кине хтось, наприклад, докір парубкам, а його й присадять насмішкою:

– Хіба тепер парубки? От колись були парубки...

Оцей жарт і мене кілька разів рятував од капосного знаряддя, яке в нас і після революції звалося ремінцем...

Сьогодні батько теж отак узяв чоботята - за полотняні вуха, що мені захотілося чимсь захистити свої вуха. Тато піднімає чоботи до сліпака і перед оглядинами косує на мене:

– То як воно?

– Буває гірше, - невпевнено відповідаю і хочу перевести мову на трохи безпечнішу стежку: - Тату, а на Філіппінських островах буває зима?

Ох, як би добре було, аби тато згадав ті країни, де побував на крейсері "Жемчуг", і забув про мої чоботята!

– А тобі нащо це?

– Інтересно.

– Чи не думаєш і туди на ковзанку забратись?

– О, мені й наших вистачить.

– На Філіппінах нема зими і ковзанок нема. Ще якесь запитання з географії задаси?
– Тато одразу розгадав мої хитрощі, і в мене покваснішало на душі.

Мати ж мовчки пряла свою пряжу - красиво з відведеної руки аж до самої долівки пускала тугий починок; він гудів, неначе джміль, і десь навівав ті видіння, коли по лузі чи в лісах, розганяючи джмелів, нахилиться до трави наша корівчина. Хіба ж я не знаю, що кому думається? А звідки чекати собі допомоги? Оці капосні чоботята не раз і не два доводили мене до синього смутку. От якби оце зараз хтось здогадався завітати в гості. У нас і горох пряжений є. Я прислухаюсь до клуні й двору, але там тихіше, ніж у моєму вусі.