Щедрий вечір

– Обійдемось без тебе, - відмахнувся тато рукою.

– Візьміть, таточку.

– Там треба цілий день вибути на морозі, а він і в кісточки твої забереться.

– А на ковзанці я ж вибуваю цілий день!

Тато перезирнувся з мамою, похитав головою, поглянув на дядька Миколу:

– Що нам робити з ним? Може, візьмемо, бо воно ж таке невідчепне.

– Хай привчається до всякого ділечка.

– Біжи ж візьми свіжої соломи на устілки!
– гримнув тато.

Мене з печі як вітром здуло, - босоніж вскакую в чоботи, вилітаю в клуню, навпомацки шукаю пшеничну солому, а в цей час знову хтось підходить до хвіртки і смикає мотузочок, ув'язаний до дерев'яного засува.

– А хто там?!
– гукаю баском.

– Це я, Михайлику, - чую знайомий голос.
– Пустиш до хати?

– Ой, заходьте, дядьку Себастіяне!
– Я підбігаю до хвіртки, відчиняю її і поміж стовпами клуні веду голову комнезаму до хатини.

– От хто нам про міжнародності і внутреності розкаже!
– весело вітає гостя дядько Микола.

– Про ваші внутреності вам лікар розкаже, - сміється дядько Себастіян.

– То я на одні міжнародності згодний. Як там Антанта? Ворушить копитами?

– Я ж вам учора про це розказував. Ви, чував, уже до мого і свого доточили.

– А як же без приросту обійтись?
– шельмувато дивується дядько Микола, - На свинях приростає, на худобі теж, то й на язиці повинно, бо інакше зноситься він, як сатинова латка.

– Ваш навряд чи зноситься - не ті ковалі його кували, - дядько Себастіян пильно поглянув на тата й сказав: - А ми тобі, Панасе, по твоїй вдачі знайшли молодецьку службу.

– Хто це - ми?
– насторожується батько.

– Незаможники і голова повітвиконкому. Хочемо, щоб ти став лісником.

– Воно й мене годилося б спитати, чи я цього хочу, - насупились брови у тата.

– Як і не хочеш, то мусиш, чоловіче!
– каже дядько Себастіян.

– Чого ж це мушу?

– Хіба не бачиш, як лягає під сокиру наш ліс? Кожному тепер воля, а лісам - недоля. Лісники ж з лісництва примирилися з лісокрадством і тільки дудлять самогон. То ми й вирішили поставити охоронців непитущих і заповзятих. Як ти?

– Не хочу.

– Боїшся?
– в'їв тата дядько Себастіян.

– Ні лісокрадської сокири, ні обріза я не боюсь!
– блиснули завзяттям батькові очі.
– Опасаюсь рідні, яка почне тебе клясти до сьомого коліна, і тих папірців, що посиплються до вас на мене.

– А чи знаєш, скільки на мене тих доносів сиплеться?! В печі можна було б протопити.

– Коли тобі це подобається, - топи, а я свою піч не хочу паскудством обігрівати.

– Якщо так будемо думати, то через кілька років доведеться розвалювати печі: нічим їх буде топити. Загине увесь ліс!

– Ой!
– зажурилася мати.

– Громадою просимо, берися за це діло.

– Підводите ви мене під лихо, як дерево під сокиру, - зітхнув тато...

І недаремно зітхнув. Немало горя приніс йому і нам оцей зелений співучий ліс, у який гадюкою вплазувала загребуща жадоба...

– То що тобі, Панасе, треба на початок?
– повеселішав дядько Себастіян.

– З десяток хур та десяток завзятців, що кулаків не позичають.

– Нащо так багато?

– Одразу ж вивезу до сільради все вирубане моїми родичами. Почну з свого брата.

– Тобі ще цього лиха треба, - згаснула мати.
– Нащо ото з Яковом заїдатись?

– Хай не забуває, що в нього є брат, - відрізав тато.
– Коли заберу ліс у брата, в рідні, то всі побачать: нікому не попущу.

– То й починай з Якова: обклався він деревом, наче муром, - погодився дядько Себастіян і зиркнув на піч.
– Михайло, завтра поїдемо з тобою в Майдан-Трепівський.

– Завтра?
– аж не віриться мені.

– Атож. Одягайся тепліше.

– Та він завтра збирався в Щедрову ловити рибу.

– Ні, тату, я краще поїду в Майдан-Трепівський. Там книжки видадуть!

– Як хочеш, діло хазяйське, - сказав тато.

Я аж загарцював на печі; як везе, то везе! І всі невдачі, і всі дошкульні прізвиська, і всі чортики й дулі одлітають од мене, як луска на вітрі.

Ще вдосвіта мама наварила гречаних вареників, начинених грушами-дичками, тертою квасолею, маком і калиною. А завбільшки були ці вареники, як ущерблений місяць, - одного вистачало на молотника. Вкинув я три вареники у торбину, вислухав усі мамині застереження на дорогу й швиденько пометляв до дядька Себастіяна. А він уже запріг коня у легкокрилі санчата й чекав на мене.

– Чим це ти напакував торбу?

– Варениками - і для вас, і для мене. Покуштуйте.

– А ти куштував?

– Ще ні.

– То, може, почнеш добре діло з вареників? До хати підемо чи надворі?

– Надворі, тато кажуть, смачніше. А де ваш лелека?

– Завіз його майстрові. Скоро діждемося живих лелек.

– Не так-то й скоро.

– Та вже циган продав кожуха, - сміється дядько Себастіян і підхвалює вареники. Він свій тримає в одній руці, а я обома, він добирається уже до ріжка, а я до середини, і так мені приємно, що дядькові Себастіяну подобаються наші вареники, і так мені весело говорити з ним, а думками прибиватись до того невідомого села, де найкраща бібліотека на весь повіт.

З'ївши вареника, я падаю в натоптані сіном санки, дядько Себастіян умощується на передку, і ось уже кінь виносить нас у широкий засніжений світ, де у паморозі срібно туманіють верби, де вітряки остуджують сонце, а річка погойдує переспілі китиці отого очерету, в якому й досі живуть чиїсь сумні голоси.

Ми проскакуємо сусіднє село, де живе дід Корній, і під'їжджаємо до страшного болота, що й взимку дихає гнилим туманом. В цьому болоті ще за часів татарських наскоків ховалися люди.

– Михайлику, хочеш побачити диво?
– обертається до мене дядько Себастіян і грає засніженими віями.

– Хочу!

– Тоді візьмемо ліворуч.

Навмання по бездоріжжю, по мерзлих купинах застрибали санки, і ми незабаром під'їхали до молодого, затканого памороззю гаю. Дядько Себастіян зупиняє коня, зіскакує з саней і радісно підіймає голову вгору. Над нами справді хтось розвішав диво: кожне прихоплене інеєм деревце насочилося сонцем і хвалилося червоними кетягами. Я ще ніколи не бачив стільки, як тепер, калини й, наче заворожений, оглядав і прибиті морозом кетяги, що нависали прямо над головою, і тіні, на яких теж виразно, як мальовані, виділялися грона.

– Гарно, Михайлику?
– змовницьки мружиться на мене дядько Себастіян.

– Ой, гарно як!
– щипаю кілька промерзлих кетягів калини.
– І де її стільки взялося?

– Де?
– задумався, спохмурнів дядько Себастіян.
– Старі люди кажуть, що колись і тут були несходимі болота. А коли одного разу ординці напали на село, сюди кинулось утікати весілля і всі дівчата, що були на ньому. Ординці за ними, бо вони красою торгували аж по Царградах, а дівчата - у твань, та й потопилися у ній. Згодом на цьому місці й виріс калиновий гай. Влітку, люди кажуть, ця місцина і досі стогне-озивається дівочими голосами.