Щедрий вечір

– За сектори, Василю Івановичу. Я, не жаліючи себе, натурально, захищаю державний сектор, а Себастіян - індивідуальний.

– Та що ти мелеш?!

– Перевірте! Ось я тут, а Себастіян у хаті. Ми з вами на державній роботі у місті маємо кругозір, а він - пуповину, яка приросла до села. А на чому тримається село? На землі і на індивідуальній пуповині.

– А в тебе колективна пуповина вже тримається не села, а харчів із села?

– От і ви, натурально, ображаєте свого фінінспектора, насмішечки собі виробляєте. А яке життя фінінспектора в період непу і непереробленої дрібновласницької стихії? Гірше собачого, бо, дбаючи про державний карбованець, він навіть з-під гадюки має витягнути копійку!

– Ти дивись! Здорово сказано!
– в голосі невідомого обізвалися подив і співчуття, а в хаті всі похмурніли.

– Кого це так розжалоблює мій пустослов?
– смутніла тітка Христина.

– Голову повітвиконкому, - відповів дядько Стратон.

– Ще і йому заб'є баки мій поштуркач. І як він уміє отак прикидатися?
– уголос дивується жінка.
– Він тільки вдома стає самим собою, і то не завжди: навіть переді мною, забувшись, ще інколи лисичить, грає свої ролі.

Усі починають сміятися, а до хати в клубах морозу входять голова повітвиконкому і Юхрим, обличчя якого зараз сповнене шаноби до начальства і поваги до своєї особи. Юхрим зачиняє двері, крадькома дивиться, чи вони залишилися цілі, й мимоволі зітхає.

– Добрий вечір добрим людям, - простуджено вітається молодий голова, підіймає довгі вії, і на його темному обличчі гарно виділяються сірі, з дрімливим туманцем очі. Та які очі! Напевне, з приімлених купальських світанків вбирали вони той дрімливий туманець, що вигинає вії, дивує, бентежить і радує людину.
– То це ти, Себастіяне, відчиняєш фінансами двері?

– Як сказано! Як це сказано: відчиняєш фінансами двері, - підростаючи, аж прицмокнув Юхрим, викруглив на коржастих щоках два великих догідливих нулі й підняв угору вказівний палець.
– О!

– І на кого ти, навіжений, окаєш?
– тихенько запитала тітка Христя.

Юхрим, як гусак, вигнув шию, витріщився на жінку, зашипів, зменшив на своєму обличчі нулі, але одразу ж перебудувався, посміхнувся і уклінно звернувся до голови:

– Познайомтесь, Василю Івановичу, - моя вірна, благовірна і предана половина.

– Чи не тю на тебе!
– зніяковіла, засоромилась благовірна половина.
– Вже моєму на голові пошиття сивіє, а в голові хрущі хурчать.

– Нічого собі характеристика!
– повеселішав голова й націлив на дядька Себастіяна вії.
– Ти не скажеш, чого це від тебе так утікав чоловік, що мало п'ят не розгубив?

– Напевне, поспішав зібрати свої обручі й клепки, - одразу ж відповів голова комнезаму.

– От бачите, як він розмовляє навіть у чиїйсь вищестоящій присутності! А при вашій відсутності він хотів побити мене отим батогом, що з одного кінця має музику, а з другого - біль. Розперезався Себастіян, як натуральний анархіст.

– Язик діамантовий, тільки слова - жабуриння, - спокійно обізвавсь маломовний дядько Стратон.

– Нате й мої штани в жлукто!
– позлішав Юхрим.
– Вони тут всі одним мотузочком зв'язані! А в'їлись у мою індивідуальність за те, що я по закону правлю податки, готові гроші з тих кустарів, які займаються не ділом, а безідейною і підозрілою фантазією.

– Почекай, почекай! Що це за безідейна і підозріла фантазія з'явилась у кустарів?
– Василь Іванович підкинув угору чорні навскісні стрілки брів.

Тітка Христя благально простягла руки до голови повітвиконкому :

– Та не вірте губі мого чоловіка, - вона давно з правдою розминулась.

– Мовчи, неміч моя! Тобі й коваль розуму не вкує!
– огризнувся Юхрим.

– Весело ви тут живете!

– хмикнув Василь Іванович і звернувся до Юхрима: - Розкажи, як ти правиш з фантазії готові гроші?

– Отак, щоб не розгулялась вона!
– і тицьнув пальцем на Демка Петровича.
– Ось перед вами стоїть отой індивідум, що може, натурально, зробити з глини миску і горщик, ринку і глечик, макітру і куманець, кухоль і чарку - все, що потрібно в хаті пролетаріату і трудовому селянству. А він, замість реального трудового процесу, кинувся у мечтанія-фантазію і ліпить різну звірину, птаство і навіть чортів з людськими натяками і переживаннями. От я за це чортовиння і прикрутив його податком, за що й постраждав тілесно, бо наш голова комнезаму огороджує кустарів од податку. Ось як він розуміє і підриває фінансову політику першої в світі робітничо-селянської держави.

В очах Василя Івановича посвітлішав дрімливий туманець.

– Ти чого сваволиш, Себастіяне? Закон є законом і для гончарів, хоч би що вони виробляли. Хлібороб платить за землю, гончар за глину.

– Як сказано: хлібороб платить за землю, гончар за глину!
– У Юхрима знов округлились і очі, і нулі на щоках.

– Чого мовчиш, Себастіяне?

– А що мені казати? Гріх красу обкладати податком. Коли доменшає її, то і ми подрібнішаєм. Я не знаю, хто придумав гірку приказку: бог для бідних сотворив вербу і картоплю. А коли людина на бідарській картоплі творить красу, то ми повинні похвалити, возвеличити цю людину, а не пригинати дурним словом чи карбованцем, як робить оцей телепень. Демку Петровичу, покажіть свої фантазії.

– Та нащо?
– безнадійно махнув рукою гончар.
– Вже маю собі з повіту прибідок, то не хочу мати самої біди.

– Чуєте, чуєте, Василю Івановичу, що, натурально, говорять усякі підозрілі про повіт! І це при голові вищезгаданого повіту! От яку вони красу творять! Отак і контрреволюцію створять! До них дивись, придивляйся і на замітку бери!

– Ну, про контрреволюцію ти вже, чоловіче, загнув!

– Ні, не догнув! А щоб повірили, - демонструю курйоз! Я сам, персонально, конфіскував на ярмарку в Демка Петровича глиняного чорта, в якого довготелесість фігури, модель голови й округлість обох щік були зовсім схожі на мене. Покупці дивилися на чорта, а насміхалися з мене, про що можуть сказати записані в мою книжечку свідки. Ось таким способом цей індивідум може дискредитувати не тільки мене, а й керівництво всього нашого повіту. Я прогресивно наперед заглядаю!

– Дивився біс у воду і тільки чорта бачив, - хмикнув дядько Стратон.

– Показуйте, чоловіче, свої фантазії!
– звернувся до гончаря Василь Іванович.

Демко Петрович кинув хитринку на Юхрима, зітхнув і запитав голови:

– А які ж вам показувати фантазії? Возможні і невозможні, як говорить фінінспектор, чи тільки возможні?

Юхрима аж залихоманило:

– У вас знов об'явились невозможні?

Демко Петрович невинно відповів:

– І на них вистачило глини.

Юхрим всвердлив очі в гончаря:

– Не трусіть біду - обтрусите горе!

Майстер обурився, скинув старість із спини, випростався:

– Чого ти мене, копійчаний, лякаєш то карбованцем, то горем? Коли на те пішло, перелякаю тебе!
– він поліз до мішка і почав розкладати свої вироби на лаві. Ось у його руці з'явився лупатий, з коржастими щоками чорт; закільцювавши себе хвостом, він тримав у руці його кінець, що завершувався дулею.

Глянув Юхрим на чорта - позеленів, обурено тицьнув на нього пальцем і сказав: "О!"