Щедрий вечір

Всі, крім голови повітвиконкому, засміялися.

– Юхриме, це ж зовсім твоя парсуна!
– регочучи, схопився руками за живіт Себастіянів батько.
– От аби тобі насправді випала така дуля!

Гончар намірився заховати свою цяцьку, але його притримав за руку Василь Іванович.

– Заждіть, хай люди подивляться.

– А податку на чортів не буде?

– Вас не податок, а, натурально, кримінал чекає! От не я буду!
– шаленів Юхрим і все більше ставав схожим на ліпленого чорта.

Василь Іванович відмахнувся від погроз і прикипів до кахлини з качкою. Він довго-довго розглядав вироби старого майстра, потім щось згадав, нахмурився, обернувся до Юхрима:

– То хто контрреволюцію творить: він чи ти?

– Подумайте, подумайте, Василю Івановичу, що ви при масах кажете!
– розколовся на дві половини голос Юхрима - перша тихо загула, а друга закипіла, підстрибнула вгору. І навіть очі фінінспектора підвернулись, стали навскіс, а на окантованих губах ворухнулася перелякана посмішка.
– Василю Івановичу, дорогенький, хіба ж ви не знаєте мене?

– Від сьогодні не знаю і знати не хочу!

– І ви за таку дрібницю, пробачте, за глину, зобиджаете чоловіка?

– А де ти навчився так зобиджати і применшувати людей?

– Ну, ви ще не знаєте мене, - сумно похитав головою Юхрим.

– Іще раз скажу: і знати не хочу тебе.

– То чого так швидко?
– Юхрим схрестив руки на грудях і посміхнувся, мов змія. Тепер він уже не боявся нікого.
– Я, натурально, розумію: в червоних козаках вам швидко треба було махати шаблею, а рішення приймайте поволеньки, бо посковзнетесь на глині, - вона слизька, - тицьнув пальцем на кахлину з качкою.

– Іди, слизький, звідси!
– бліднучи, стишив голос Василь Іванович.
– Завтра ж передаси свої справи.

– Не маєте права! Я, натурально, державну копійку оберігаю!
– вискнув Юхрим.

– А нам треба оберігати державу від таких бовдурів!

– Я і про це скажу вищестоящим інстанціям! Я свого не подарую!

– Відчиняй двері!
– підвівся з-за столу дядько Стратон, і Юхрим одразу вискочив з хати.

– Оце кому-кому, а мені дістанеться, - зажурено сказала тітка Христина, перезирнулася з дядьком Себастіяном, покосувала на стіл та й пішла порядкувати до мисника.

– За ваш талант, Демку Петровичу! За те, щоб ваші твори і в столиці порадували людей!
– чаркується з гончарем Василь Іванович.

– Спасибі.

– Христино, бери чарку!
– наказав дядько Себастіян.

– Маю клопоту й без неї.

– Чого це не повну налили їй?

– Це щоб я її сльозами, як свою долю, доливала, - тітка Христина торкнулась рукою до щік, на яких і досі бунтувались рум'янці.

– За твоє здоров'я, Христе.

– За ваше, люди добрі, - і молодиця втерла очі.

– Ти чого?

Тітка Христина довірливо й сумно поглянула на Себастіяна:

– Послухались вуха його язика, а тепер горя і відром не винесеш. Аякже!..

– І де мої очі були, як ти дівувала?
– тихо спитав себе дядько Себастіян.

– Ой!
– тітка Христина здригнулась і самим смутком прошепотіла: - В лісах тоді були твої очі.

– І кого тепер винуватити, ліси чи себе?..

Молодиця щось тяжко відвела рукою од себе, зітхнула:

– Ет, не будем про це... Не кожен стрічає свій щедрий ранок чи щедрий вечір... Що тепер мій хитрий мацапура витворяє?..

Вже потім село дізналося, що Юхрим після розмови з головою повітвиконкому метнувся із доносом і скаргою аж у Вінницю. І там вразив, здивував і розжалобив працівників губфінвідділу своїм коронним, звідкись поцупленим реченням, що він, дбаючи про державний карбованець, навіть з-під гадюки витягав копійку. Справа закінчилась соломоновим рішенням: з Демка Петровича зняли податою, а Юхрима забрали працювати в округу...

– А що це за хлопчак у тебе?
– зиркнув на мене Василь Іванович.

– Михайлик!
– одним словом відповів дядько Себастіян.

– Це часом не той, що космографію читав?
– примружився голова повітвиконкому.

– Він самий!

– То он який ти?
– дивується Василь Іванович і наближає до мене дрімливий туманець своїх незвичних очей.
– Дуже кортить читати?

– Дуже, - ніяково кажу я.

– А як ти читаєш? Від дошки до дошки й посередині трошки?

– І посередині трошки, - хитаю головою і не журюся.

– І що тепер читаєш?

– Ет!

– То чого запишався?

– О! Таке скажете, - починаю пекти раків.

– Як ця книжка зветься?

– "Арабська земля і Магометова віра".

– А це тобі доконче треба знати?
– і сміх закружляв навколо мене, мов танець.

То що мені залишилося робити? Теж сміятися.

– І в мене таке дитя: всюди нишпорить за книжками, а їх нема, - обізвався дядько Стратон.

– Біда?
– співчутливо дивиться на мене Василь Іванович.

– Не так біда, як прибідок, - одходячи, відповідаю йому.

– А читати ж хочеться?

– Аж душа болить.

– От цього я не хочу, щоб у малого душа боліла, - і Василь Іванович повів навскісною бровою на дядька Себастіяна.
– Прошу тебе, при нагоді заскоч у Майдан-Трепівський [3]– там тепер найкраща бібліотека.

– Оце діло!
– схвально кивнув головою дядько Себастіян і весело зирнув на мене.
– Там книжок - море!

– Ой!
– несамохіть вирвалось у мене. Я одразу ж з переляку затулив рукою уста, а всі засміялись, навіть Себастіянів батько приязно похитав журною головою.

3

Тепер Майдан-Курилівський, Хмельницького району, Вінницької області

А Василь Іванович вийняв з кишені записну книжку, відсунув од себе полумисок із холодцем і почав на папері виписувати радість для мене.

Я все косував на веселі розгонисті літери, що так підхоплювали одна одну, мов збиралися до танцю, і мене обсипало чи іскрами, чи то зорями. Од утіхи мало не загопцював на лаві. Як везе, то везе шибенику!

– Тепер, хлопче, мабуть, начитаєшся!
– націлив на мене Василь Іванович насочені усміхом губи, вирвав аркушик з книжки і подав дядьку Себастіяну.
– Вчися, виходь у люди!