Щедрий вечір

– Я ще дочекаюсь, коли про такого оратора-дурисвіта інше напишуть.

– Чекай, коли маєш час, - знизав плечима і позлішав Юхрим.
– Але не завжди отак висловлюй своє мнєніє при народі, бо я про тебе можу висловитись у кабінеті.

– Про твої підшепти, завушнику, я добре знаю. А ти хоч раз, працюючи фінінспектором, думав, що лишаєш позад себе?

– Позад себе?.. Хай над цим питанням покоління думають!
– безжурно відповів Юхрим.
– А я для сучасності на потреби вириваю карбованець.

– З м'ясом?

– Карбованець завжди виривався із болем, із шкурою чи з м'ясом. Це знають усі ділові люди. А хто зараз у нас має стати пупом землі? Тільки ділові люди, що вміють і виривати, і вимолочувати карбованець.

– Вибуяв ти, як дуб, а розуму й на жолудь не вродило!
– придушив гнів дядько Себастіян.

Тепер Юхрим навіть згорда поглянув на голову комнезаму:

– Який не маю розум, а знову ж тепер не тобі вчити мене.

– Побачимо!

Юхрим з жалем і прихованою насмішкою похитав головою:

– Ти опізнився, Себастіяне, опізнився! Тепер уже я тебе можу вчити, як вищестояща інстанція.

– І таки може, - погодився Себастіянів батько.
– Хоч ти, Юхриме, дурень, а місце маєш розумне.

– Ти впізнаєш цього чоловіка?
– насилу стримуючи лють, дядько Себастіян поклав руку на гончаря.

Юхрим споважнів:

– Натурально, впізнаю, персонально приглядався до його звичайних і підозрілих цяцьок, персонально і обклав їх, щоб менше назбирували навколо себе несознательні очі і несознательний сміх. З моїх рук по лінії фінансів навіть рідна мама не вислизне.

– І ти, бевзь, посмів обкладати красу?!
– В дядька Себастіяна аж уста затремтіли.

– Авантюристичне запитання! Бо що таке перед фінансами краса?
– обурився Юхрим, обурились його квасолисті ніздрі, та враз він утихомирився, а очі помасніли: - За красу завжди і всюди більше платять, то вона більше і обкладатися повинна. Резон?

– Тобі дай волю - усе красиве вичавиш!
– обізвався сивий кобзар.

– І вичавлю! Я людина без різних селянських сентиментіві - понахабнішав увесь вид Юхрима.
– Якась качечка або квіточка з моїх очей не виб'є сльозу. І треба дивитися на життя крізь призму в історичному розрізі! Бо що тепер вартніше: якісь красиві, але нікому не потрібні качки, коники чи звичайні горшки, що йдуть на потреби трудящих робітничо-селянської держави? І хай, натурально, оцей рукотворець без відповідного дозволу на те не кидається у мечтанія, у фантазії і ліпить, що положено ліпити з глини, - горшки і макітри; хай і він втямить: краса служить одиницям, а навар - масам!

– Дайте мені батога!
– метнувся дядько Себастіян до лави, правицею вхопив пужално, а воно обізвалось співом.
– Я з цієї макітри нароблю шматків! Я ним відчиню свої двері!

З обличчя Юхрима злетіло нахабство, він сторч головою кинувся до порога, а в хату, мов хуртовина, влетіла Юхримова жінка. Мороз хмариною закружляв навколо неї, а всі її широкі розгойдані спідниці відразу відміряли собі півхати і розбудили в ній вітер.

Юхрим з подиву сказав: "О, прибіг Євген накоренок" - і притулився спиною до печі.

– Ой Себастіяне дорогенький, богом прошу тебе, не вибивай душу із тіла, не запогуби, не прибий мого нездалого, мого зеленоголового!
– мінливими рум'янцями і кирпочкою між ними припала тітка Христина до плеча голови комбіду.
– Хоч який він нікчема, а не прибий, бо ж і дурням треба жити на світі.

– Прибивати не буду, а провчити навіть при тобі не посоромлюсь!

– Ти справді не будеш його вбивати?
– не повірила зразу молодиця і глянула на Юхрима.
– А ти що варнякав?
– і знову до дядька Себастіяна: - То не будеш?

– Нащо мені цей телепень здався?! Тішся ним, коли не докучив, як болячка.

Тітка Христина одразу ж повеселіла, крутнулась по хаті, а на її драбинками надітих спідницях ожило ціле господарство: і горох, і вишні, і птиці, і квіти, і колоски.

– Коли так, Себастіяне, всип моїй парі і за мене! Аякже! Бо хіба це чоловік? Такого лобуряки, баламута, бельби, пустодзвона, ледащиці, брехуна, носодера, сушиголови, залицяльника і спідничника увесь грішний світ не бачив. Він скоро з мене Варвару-великомученицю зробить, а я ж, на злість йому, хочу по-людськи жити.

Дядько Себастіян здивувався, опустив руку з батогом:

– Оце так! І тобі, жінко добра, не шкода буде твого каламутника?

– А він мене жаліє?
– тітка Христина одним кулаком підперла бока, а другим насварилась на чоловіка.
– Хай, лоботрясе, хоч раз віділлються тобі мої сльози! Скільки я тобі казала: не чеши чорта - бісом станеш! Аякже!

– Тоді, хрещенику, тримайсь!
– дядько Себастіян відвів руку з батогом, а Юхрим, вивалюючи плечем і лобом двері, вилетів з хати, зачепився в сінях за діжницю, упав, тихенько зойкнув і рвонув на себе сінешні двері.

– І тут утік!
– здивувалась і сумно похитала головою тітка Христина.
– Він, певне, і від смерті втече.

Я скочив до дверей, щоб зачинити їх, і в цей час у дворі обізвався густий здивований голос:

– Ти чого сторч головою летиш? Що це тут робиться? Розбій, побоїще чи попоїще?

– Ой!.. Це аж ви приїхали до нас? Це така радість! Аж не віриться, натурально! А в нас кругом така необразованість - і досі без цивілізації колядують... Може, до мене заскочимо? Оце буде свято! Не різдво, а великдень! Як ви на цеє з точки зору?..
– солодкомовно зажебонів до когось Юхрим.

– Ти спершу обтрусись!

– Ой, стою перед вами необтрушений, як... Розгубився од індивідуальної радості. Пробачте. От спасибі, що приїхали! У мене дома є така запіканочка, якої і в Санкт-Петербурзі при монархії не було. Хоч ви, натурально, не чарколюбець, але від цього зілля ніяк не відмовитесь. Я недалеко живу, - не утрудните себе. Ощасливте мою хату.

– А хто тебе з цієї хати випроваджував?

– Ох, вам би персонально не питати, а мені індивідуально не відповідати, бо я не люблю наговорювати, - Юхрим зумисне перекидає голос у хату, щоб і там чули, який він справедливий.

– Ти не галайкочи півслівцями, а говори повним словом!

– Можу, Василю Івановичу, можу й повним, - і одразу стишує голос: - Ваш хвалений Себастіян персонально мною відчинив свої двері. От яка в нього первісно-елементна культура!

– Що?! Себастіян фінінспектором двері розчинив?

– Фінінспектором! І не тет-а-тет, не сам на сам, а при людях! Ось таке він має фінансове соображеніє розуму.

– А двері ж цілі залишились?

– Не знаю, мабуть, цілі.

– За що ж ви не помирились?