Щоденник моєї секретарки

— Знаєш, як наш голова правління виховує доньку? Він їй сказав: «Люба, твій тато добре працює, тому тобі у своєму житті працювати не доведеться. Ти будеш жити для задоволення. А для того, щоб отримувати справжнє задоволення, треба бути високоосвіченою людиною. Тільки так ти зможеш навчитися цінувати музику, мистецтво, подорожі. І тільки засвоївши все це, ти зрозумієш як бути по-справжньому щасливою». Тепер він її ганяє по європах з університету до університету. Щоб навчилась отримувати задоволення від життя.

Ірка скептично скривила губу:

— Ага. Навчиться, не сумнівайся. І привезе йому в подолі — буде знати.

— Може, й привезе. У дівчат це запросто.

— А може, Богданчика теж кудись відправити? — схопилася раптом дружина. — Хоча ні, він без мами не зможе. Навіть дірку зашити чи випрати.

Я знизав плечима, не наважившись нагадати, що насправді ці функції давно вже лежать не на мамі, а на хатній робітниці:

— Може, колись зроблять таку комп’ютерну гру, в якій перуть і зашивають?

— Хіба що, — зітхнула Ірка. — А друзі у нього які! Нечесані, у вухах дірки, штани спущені до колін.

— Це така молодіжна субкультура. Ми теж свого часу…

— Ми порожні пляшки з-під пива за дверима не складали. Тим більше в гостях.

— Складали, — посміхнувся я заспокійливо. — Оцими руками під ванну складав у Сергія, щоб батьки не бачили. Тільки пляшки були не з-під пива, а з-під портвейну.

— Так то ж з-під портвейну! — вона нарешті розсміялася у відповідь.

— А пам’ятаєш біломіцин? Ти його, здається, дуже і дуже вживала. Навіть вагітною. Після прем’єри, пам’ятаєш?

— Ой, я тебе прошу! Скільки я тоді випила!

— Випила-випила! І в результаті на сина скаржишся.

— Та ну тебе, — вона жартома вдарила мене у груди.

Теперішня молодь зосереджена на пиві, а в наші часи з цим чудовим напоєм якось не складалося — по-перше, якість була так собі, по-друге, черги, що вишиковувались у магазинах, відганяли вічно зайнятого студента. Мабуть, через це молодь тоді виступала здебільшого по кріплених винах. Молдавські портвейни, кагори, «Перлина степу», на крайній випадок плодово-ягідний шмурдяк типу «Золота осінь» липкий на доторк і з неповторним післясмаком гнилих фруктів. Але королями столу були, безперечно «Три сімки», любовно іменовані «Трьома сокирами», той самий знаменитий біломіцин — «Біле міцне», та його вірний побратим «Рожеве міцне», що слугував старшокласникам за шпаргалку з фізики. Закон Архімеда: Еф дорівнює РоЖеВе, це пам’ятав будь-який двієчник. Кримські вина вийшли на авансцену значно пізніше, коли у нас з’явилися гроші, а у крамницях — заповнені полиці.

«Наш літак знижується. Прохання застібнути прив’язні ремені і привести спинки крісел у вертикальне положення», — пролунало з динаміків. На Ірчиному обличчі з’явилася капризна гримаса.

— Знову.

— Ну, якщо вже злетіли, то треба ж нам сісти. Чи ти хотіла б літати вічно?

Дружина роздратовано смикнула рукою.

— Знову твої ідіотські жарти. Ти ж бачиш, що мені погано, і все одно дражниш! Навіщо?!

Щиро кажучи, я теж не надто люблю літаки, тому у відповідь просто мовчки заплющив очі. Наступні півгодини пройшли під акомпанемент буркотіння та зітхань з сусіднього крісла, рипіння закрилків, незрозумілої тарабарщини пілотів у трансляції, але врешті-решт завершилися голосним завиванням двигунів у реверсному режимі.

Приїхали.

«Вас вітає місто Москва».

Суворі прикордонники, прискіпливі митники без тіні посмішки — Москву впізнаєш вже з аеропорту. Зате на виході мене зустрічав сам Вова Франкенштейн. Особисто. І це одразу змінило образ дружньої держави. Недарма кажуть, що для людини існують тільки ті міста, де на неї чекають. Москва існувала для мене передусім через Вову Франкенштейна. Франкенштейн — це прізвисько, що прилипло до нього іще в армії через портретну схожість з персонажем Мері Шеллі. Ні, він був реально схожим — довгий, незграбний, руки-граблі стирчать з вічно коротких рукавів, обличчя немовби з граніту рубане, серед нечесаного волосся рожевіє асиметрична залисина. А проте, як і у літературного тезки, під страхітливою зовнішністю ховалося добре серце та неймовірно розумний мозок. Вовка вчився на мехматі МГУ, коли Радянський Союз розпочав Афганську війну і до армії почали гребти усіх — хворих, здорових, дурних, розумних, петеушників та студентів. Тоді ж загребли й мене, одразу після закінчення першого курсу. Спочатку збирали команду в Афган, але щось там не вийшло і нас відправили служити в Підмосков’я. Це називається — пощастило. От там, в учебці підмосковного Нарофомінська, я й подружився з Франкенштейном.

— Здоровєнькі булі, — з неповторним шармом кіношного монстра привітався Вовка, обійняв мене своїми велетенськими кінцівками, а потім ґречно розкланявся з Іркою.

— Здрастє-пажалста, — відповів я в тон.

За два роки строкової служби в Москві я засвоїв місцевий діалект так, що легко міг удавати з себе правдивого москвича — хоч тобі з нових районів, а хоч і з історичного центру — на вибір. А от у дружині моїй з першого слова можна було почути хохлушку — все таки дніпропетровська російська, ба навіть київське «рускоязичіє» виглядає дуже провінційно. Вова ж від мене навчився трохи розуміти українську, що нетипово для москвичів. Він взагалі був нетиповим — починаючи із зовнішності і закінчуючи правильною літературною мовою, що її рідко коли зустрінеш у Росії. Франкенштейн ставив наголоси там, де треба, і правильно відмінював числівники. Адже саме числівники були його покликанням — Вова був математиком від Бога, через що поміж нашої сірої солдатчини вербувальники помітили його та запропонували продовжити навчання в академії Головного розвідувального управління — ГРУ.

— З часу нашої останньої зустрічі твоя дружина помолодшала років на п’ять, — після привітання ламаною українською Вова перейшов на свою рідну, граматично правильну мову.

Ми теж не стали напружувати його іноземною.

— Дякую, — Ірка для виду опустила очі.

— Я за нею добре доглядаю.

— Ой, не примазуйся! Доглядає він!

Після розвалу Союзу демонічне ГРУ втратило свою таємну могутність, а разом із нею — найкращі кадри. Але, на відміну від інших офіцерів, непридатних для ринкових відносин, розвідників стали охоче брати у великі корпорації на керівні посади. Чи то репутація контори грала роль, чи й справді люди були тямущі. Взяли й Вову. Тепер він працював віце-президентом одного з великих торгово-фінансових холдингів, того самого, що мав плани на післявиборчу Україну і до якого я завітав у гості.

— Я зарезервував для вас номер у гольф-клубі, тільки… — Франкенштейн запитально подивився на обвішаних апаратурою операторів і субтильну редакторку, що тулилися за Ірчиною спиною.

Дружина кинула оком через плече:

— Ці? Вони в готелі поселяться.

— Вас зустрічають? — потурбувався я.

— Так, — Ірка показала пальцем в кінець зали. — Там має бути водій з табличкою.

— Сьогодні зйомки?

— Сьогодні, завтра. Як управимося.

— Як звільнишся, зразу приїзди, — я обернувся до Вови. — Куди їхати?

— Нахабіно. Гольф-клуб в Нахабіно.

— Тоді па-па, — моя телезірка зобразила повітряний поцілунок, потрусивши солом’яно-рудими локонами, і рикнула на супутників. — Ходім. Не завмирайте!

Ми з Вовкою попрямували до парковки, де чекав велетенський чорний джип. Я обійшов його навкруги і оцінив:

— Оце вже твій розмір!

— Не зовсім. Все одно сидіння доводиться відсувати до самого кінця.

Маючи більш як два метри зросту, Вова не вміщався за кермом жодної радянської автомашини. Я сам бачив, як сидячи на задньому сидінні, він запросто дотягувався руками до керма. Джип у цьому смислі мав перевагу — висока стеля та просторий салон давали Франкенштейну можливість не тільки влазити, не складаючись навпіл, але й відкинувши спинку крісла, цілком зручно напівлежати за кермом.

— Тепер ти вже не натреш об стелю лисину, — підморгнув я.

— Пізно. Там вже від волосся хіба одна назва. Тільки цього, слава Богу, ніхто не бачить, бо надто високо.

Двигун загарчав усіма своїми кінськими силами — і щільні московські пробки гостинно прийняли нас у свої міцні обійми.

Я роздивлявся навкруги. Треба відзначити, що з часів мого останнього візиту тутешній парк дорогих автомобілів суттєво розширився. Представницькі Мерседеси, БМВ, Лексуси і Порші не виглядали тепер на дорогах чарівними принцами. В очі кидалися скоріше недобиті «копійки» та безсмертні «шістки». Але щільність руху стала просто неймовірною.