Щоденник моєї секретарки

— Да, блін, Вова, зброя не ржавіє! — я жартома постукав пальцем по його голові. — Розвідник і є розвідник.

Він задоволено засміявся.

— Доброго вечора! — долинув ззаду незнайомий голос.

Я повернув голову. З боку альтанки, зайнятої стриженою компанією, до нас наблизилося двоє хлопців. Меншенький явно був за головного, бо тримався першим і першим же взявся за спинку стільця біля мене.

— Ви дозволите?

— Прошу, — широким жестом запропонував Франкенштейн. — Вип’єте?

На вигляд хлопцям було по тридцятнику, може, трошки більше. Русявий, дещо бляклий, що тримався, як командир, всівся з розмаху на стільця і показав товаришу на місце поруч.

— Сідай, братан, — він кинув на нас уважним поглядом. — Це — мій братан.

Я давно не чув такої лексики й мимоволі посміхнувся, чим викликав уважний погляд русявого.

— А ти сам звідки, братішка?

— З Самари, — раптом втрутився замість мене Вова. Чому він вибрав саме це місто — не знаю.

Більшенький похмуро похитав головою.

— Знаю. Я був у Самарі. Там велика пересилка.

Щоб не розреготатися, я міцно стиснув зуби. Вова широким жестом налив гостям дві чарки.

— Пригощайтеся.

Почекавши, поки русявий командир торкнеться пригощення, більшенький чорнявий хлопець і собі взявся до справи. Приклад гостей наслідували й ми.

— За здоров’я!

Ну не йде мені московська водка! Хоч у вісімдесяті не йшла, хоч зараз!

Русявий зазирнув мені в обличчя:

— А там у вас, в Самарі, є люди, які вам допомагають?

— Допомагають? — я зиркнув на Вову.

— Так, — русявий відслідкував мій погляд. — До нас часто люди звертаються, просять допомоги. Ну ми, звичайно, їм допомагаємо.

— А-а. Це добре.

— Приходять люди з проблемами різними всякими. Треба ж людям допомогти?

— Треба, — посміхнувся я.

— Братішка, — звернувся раптом русявий до Вови. — А чого це він сміється?

— Він не сміється, — твердо заперечив Франкенштейн.

Хлопець втупив у мене свої бляклі очі. Погляд його нагадував зміїний — без жодних ознак людських емоцій або думок. Від цього мороз пробирав поза шкірою — і посмішка сама собою злізла з моїх губ.

— Він не сміється, — ще раз нагадав Вова. — Вам здалося.

— Коли мені здається, я не говорю, — олив’яним голосом заперечив солнцевський командир.

У повітрі запахло небезпекою, хоч я й не міг зрозуміти, що сталося. Ну, посміхнулася людина — хіба це гріх?

— Доброго вечора! — раптом почулося з іншого боку.

Ми обернули голови. До столика наближалися три постаті, в одній з яких я одразу пізнав Вовчиного главаря. Другий з компанії нагадував колобка, весь час шкірив зуби і носив зачіску під літнього Елвіса Престлі — великий кокон срібного від сивини волосся. Третій же був високим, довгоруким, але, на відміну від Франкенштейна, дуже пропорційним і зграбним — скоріш за все, колишнім спортсменом.

Братки разом із нами підвелися з-за столу і першими привіталися з сивим Елвісом. Вони явно були знайомі.

— Ігор, — простягнув мені руку спортсмен.

— Сергій.

— Це — ваші гості? — шанобливо запитав Елвіса русявий браток.

— Так, — радісно відгукнувся той. — Сидіть, ми зараз стільці візьмемо.

— Не будемо вам заважати.

— Яке там заважати! Що ви!

— На нас там люди чекають. Незручно, коли люди чекають.

— Ну, як знаєте.

— Гарного відпочинку! — хлопці вийшли з-за столу, попрощалися та рушили в бік своєї альтанки.

Тут у мене задзвонив мобільний. Ірка завершила свої зйомки і питала, як до нас доїхати. Поки я уточнював у Вови орієнтири і переповідав їх дружині, нова компанія вже затишно розташувалася біля столу.

— Вовчику, а що цей солнцевський до мене причепився?

Франкенштейн знизав плечима:

— А в них робота така — чіплятися. За базар, за посмішку. Ти, юначе, мало не нажив собі неприємностей.

Я засумнівався:

— І що, просто тут, у гольф-клубі, почали б розбиратися?

— Тут чи в іншому місці — як зачепилися, то вже не злізуть.

— Так я ж завтра тю-тю і додому.

Франкенштейн поплескав мене по плечу:

— Твоє щастя. А базар все одно треба фільтрувати. Тут тобі не Київ.

— Ну, що там у вас, в Хохляндії? — главар перервав наш інтим і жестом запросив до розмови спортсмена. — Я так люблю хохляцьке сало. Знаєте, вони роблять його перекручене з часником. Як туди приїжджаю, одразу замовляю хохляцьке сало з часником.

Тон, яким традиційно хамуватий Главар звертався до спортсмена-Ігоря, наводив на думку, що той — не останнє цабе в місті.

— В Україні вибори, — майже миролюбно відповів я, навмисне наголошуючи на правильній назві країни. Закони гостювання — страшна річ. Та й недавнє спілкування з братками не надихало на початок нового конфлікту. — Після виборів ми можемо взяти участь в серйозній приватизації. Будуть інвестиційно привабливі проекти.

— Мені не причулося, ви говорите не «на Україні» а «в Україні»? — уточнив спортсмен.

Знов-здоров.

— Так. В Україні.

— Це тому що самостійність?

— Ні, просто так граматично правильно.

Тут нашу філологічну дискусію раптом перервав Главар:

— Які проекти?! Які проекти?! Ти краще скажи, скільки грошей ми зможемо разом спиздити.

Я роззирнувся. Подібна постановка питання, здається, нікого не вразила, тому й мені не виходило нітитися:

— Так спиздити ми і без вас можемо.

— Бу-га-га, — вибухнув реготом Елвіс. — Оце сказав!

Главар теж приєднався своїм баритоном, але без особливого ентузіазму.

Тим часом офіціанти принесли гаряче та додаткову пляшку горілки. Ми налили за знайомство.

— А що це за хлопці з вами були? — спитав мене спортсмен.

Я тільки плечима знизав.

— Це солнцевська братва, — пояснив Елвіс. — Щось там відмічають.

Він кивнув у бік веселої альтанки. З неї саме вийшли і попрямували до басейну знайомі шмари разом із двійком хлопців — тих, які щойно засідали з нами за столом.

— Ну, те, що це братва, я зразу оцінив, — спортсмен замислено крутив чарку в руках.

— Вони — бригадири, але не найвищого рівня. Чорного не знаю, а білий починав з театру.