Щоденник моєї секретарки
Шрифт:
— Як ви тут їздите?
— Складно. Додому намагаюсь вертатися вже вночі.
— А на метро їздити в падло?
Франкенштейн посміхнувся:
— Так там свої пробки.
— Ну-ну. Так поки все одно стоїмо, ти трошки введи мене в курс справи. Бо я знаю тільки те, що ви зустрічалися з Пашею.
— Точно. Зустрічалися, — кивнув Вовка. — Ми сідали в Києві на пару годин, коли поверталися з Греції чартером. Паша сказав, що після виборів отримає кілька цікавих майданчиків. І вони з босом домовилися, що розроблятимемо їх спільними зусиллями.
— А конкретніше?
— Конкретнішого не було.
— Зрозуміло.
Ми втерлися в хвіст чергової пробки і черепашим темпом стали просуватися до її епіцентру.
— Тобто ми зараз…
— До офісу. Там зустрічаємося з віциками, а потім прокатимося до гольф-клубу на побачення з главарем.
Московські пробки суттєво відрізняються від київських. Якщо у нас для того, щоб перелаштуватись у щільному потоці, треба ввімкнути поворотник і почекати, поки тебе ґречно пропустять, то тут водії просто витискають один одного зі смуги, всовуючи носа у найменшу шпарину і сподіваючись, що у сусіда слабші нерви. Той, хто програє сутичку, знаходить втіху в лютому бібіканні та лайці з вікна. Адреналін — вірний супутник московських автомобілістів — і в результаті, діставшись місця призначення, вони вибираються з-за керма червоні, захекані, неначе весь шлях подолали верхи на коні під обстрілом ворожих мушкетів.
Приблизно у такому ж стані добралися до місця й ми. Вовка з розгону здолав високий бордюр тротуару і припаркувався біля скляної офісної споруди — типового для тутешньої забудови компромісу між максимальною корисною площею та убогістю архітектурної уяви.
— Ходім.
У вестибулі секьюріті в костюмах виструнчилися й послужливо відкрили турнікет.
— Це все ваше? — здивувався я.
— Так, — недбало кивнув Вова. — Тіснувато, вже подумуємо про будівництво нового.
— Підросли, — я пам’ятав часи, коли вся їхня контора поміщалася на одному адміністративному поверсі колишнього заводського корпусу. — А чому ж тоді ти без понтів? Де твоя охорона?
Ми зайшли до прозорого ліфта, Вова приклав до пульта магнітну картку.
— Охорона ще нікого не врятувала. Жити треба так, щоб не витрачатися на охорону.
— Згоден. Тільки хіба у вас це можливо?
— От і перевіримо, — Вова коротко хихотнув. — У ГРУ нас стільки охороняли, що за десять років я почав відчувати себе справжнім зеком. Ні, брешу. Не просто зеком, а VIР-зеком. VIР-зеком суворого режиму.
Ліфт зупинився серед просторого холу дванадцятого поверху. Знову секьюріті запопадливо розчинили вхідні двері.
— Тут у нас сидять віце-президенти зі своїми секретаріатами. І ваш покірливий слуга теж.
Кабінет Франкенштейна не справляв враження суперрозкішного. Одна секретарка у приймальні, прості, але функціональні меблі — у всьому видно математичний склад розуму господаря. Випивши кави з дороги, ми взялися до справ.
— З ким ти волів би зустрітися?
Я знизав плечима:
— А у вас великий вибір?
— Аж надто, — гмикнув Вова. — Гаразд, давай поміркуємо. Політтехнологи, піарщики корисними будуть?
— Це які рекламою займаються? Сумніваюся. Наступний Президент в Україні уже призначений. Наша політтехнологія — це правильний підрахунок голосів.
Так учив іще товариш Сталін.— Підрахунок голосів, — задумливо повторив Вова. — Тоді нам може придатися віце-президент з АйТі. Як ти гадаєш?
— Не настільки буквально. Я думаю, з підрахунком вони й без нас не облажаються. А от зробити для міністерства нову інформаційну систему… Це можна. Та і в банку модернізація не завадить. Згоден. Давай АйТі.
— Що там іще? Будівництво. Мережу відділень розбудовувати будете? Офіс в центрі Києва. Можемо точно такий вам побудувати, — Франкенштейн гордовито повів рукою навколо.
Я скептично прослідкував за його жестом.
— Знаєш, давай у Києві такий будувати не будемо. Ми ж не варвари. Хоча про будівництво — це розмова.
— Значить наступний — Ріал Естейт.
— Ріал Естейт, — почухав я потилицю.
В Росії ніколи не бракувало англоманів. Але теперішня ситуація з англійською термінологією вже становила загрозу національній безпеці, слово честі. Вони скоро один одного перестануть розуміти.
— Ну гаразд, — сказав я. — А інвестиціями у вас хто займається?
Вова здивовано звів брови.
— Інвестиціями? А навіщо вам інвестиції?
— Що значить, навіщо? А технологічна модернізація підприємств? А оновлення основних фондів?
— Так які питання! — посміхнувся він. — Все зробимо. Ваші замовлення — наша робота.
— А гроші?
Франкенштейн посерйознішав:
— Гроші? Знаєш, про це краще розмовляти із главарем. Ввечері в гольф-клубі зустрінемося, то й поговоримо. Годиться?
— Годиться.
Решта дня минула у розмовах із різнокаліберними, але однаково ситими та наглючими, типово московськими топ-менеджерами. Вони були водночас професійно-цинічними і зверхньо-дружніми. У нас в Києві як заведено? — познайомишся, обнюхаєшся, знайдеш спільних знайомих, туди-сюди — а ці одразу брали за горло. Перший — вишукано недбалий в одязі гаркавий молодик, який хазяйнував у кабінеті з табличкою «Віце-президент з АйТі» — примусив мене замислитися.
— Ми купуємо чи пґодаємо? — вишкірився він у відповідь на моє рукостискання.
Я озирнувся на Вову і, не чекаючи на запрошення, відсунув стільця та всівся на нього.
— Ми — партнери, — уточнив Франкенштейн.
Молодик кліпнув очима:
— Зачекайте. Мені сказали, що ви — з Укґаїни.
— Правильно сказали.
— Ну.
— А що, з України не буває партнерів?
— Та ні, — він розгублено знизав плечима. — Бувають.
— Ну? — спародіював я його інтонацію.
Вова тактовно прокашлявся:
— Давиде, ти розкажи для початку про свої проекти. Про Держкомстат, наприклад.
Проекти й справді були цікавими. Я не дуже розуміюся на комп’ютерах, але гаркавий знав свою справу так, що міг пояснити навіть неуку. Не можна, звичайно, сказати, що Російський Держкомстат заощадив на цій справі багато грошей, але масштаб вражав. Подякувавши за цю дійсно професійну і яскраву презентацію, ми перейшли до наступного «віцика» — з питань Ріал Естейт, тобто нерухомості. Його кабінет нагадував антикварний салон, чи то загашники аукціону Сотбіс.
— Москва зараз переживає будівельний бум, — заявив господар, здоровило із залишковою кучерявістю, хіба трошки менший за Франкенштейна.