Щоденник моєї секретарки

— Це точно.

— Ну й чому?

— Тимчасово. Я свого водія звільнив і ще не встиг знайти нового.

— А-а.

— Та ти розумієш… Веземо ми з ним тут одного нашого мера — тобто який нас у себе прикриває, а ми його — тут, навзаєм, так би мовити. Ну а наші ж мери, щоб ти розумів, московського Лужкова на дух не сприймають. Конкуренція чи то заздрість. Дивиться мер крізь вікно автомобіля на кільцеву дорогу і каже, так собі іронічно: от, мовляв, Лужков пам’ятник собі збудував нерукотворний. Я, зрозуміло, у відповідь теж видаю щось такого штибу. І раптом мій шофер розтуляє свого рота і говорить людським голосом: «А я вважаю, що ми всі в дупу повинні Лужкова цілувати. Тут же аварія на аварії були. Скільки ж він життів зберіг!» Уявляєш?

Охоронці на передніх сидіннях зареготали, оцінивши комізм ситуації. І справді, запропонувати меру провінційного міста, щоб він цілував в дупу столичного колегу, — це чогось вартує!

— Цікаво, і що ж ти сказав?

— А нічого. Попросив зупинитися, сам пересів за кермо, а цього ідіота залишив на дорозі. Тепер шукаю нового.

— Круто! Заразом і меру характер показав.

Франкенштейн скептично посміхнувся:

— Для уральських це ще не характер. У них там хлопці суворі. В цього ж таки мера торік гранату кинули — це, я тобі скажу, було. Прилітаю до них, а мені кажуть, що Олег Петрович у реанімації. Зранку біля під’їзду кинули гранату, машина — решето. Ну я, звичайно, зриваюся до лікарні, вже уявляю його закривавленим під крапельницями. Забігаю до палати і бачу, що наш Петрович сумний такий сидить на ліжку в піжамі. Голова замотана, а решта — все гаразд, ні крапельниць, ні крові.

— Пощастило?

— Зараз розповім. Я питаю: «Олеже Петровичу! Що сталося?» А він: «А ти нікому не розкажеш?»

— Що, сам на себе замах імітував?

— Не перебивай, будь ласка. Словом, виходить він з під’їзду на роботу їхати. Службова машина під парадним чекає. А кілер у засідці розташувався над під’їздом, зверху, на козирку, розумієш? Він побачив, що мер вийшов, — висмикує чеку, кидає гранату, а сам через вікно назад у під’їзд і — на дах. Професіонал, одне слово. А граната, — Вовка не витримав і зареготав, — а граната влучає меру просто в потилицю, відскакує, котиться по землі, закочується за машину і на тому боці вибухає. Уявляєш? Шофера добряче покалічило, але — живий. А у цього, крім гулі на голові, — жодної подряпини. Полежав в лікарні тиждень для пристойності і — на роботу.

Я теж розсміявся.

— Це ж просто легендарний випадок!

— Так отож. Тому й просив нікому не розповідати, боїться, що говоритимуть, нібито у нього голова така дубова, що гранати відскакують.

За цікавою розмовою я не помітив, як кавалькада стишила хід і повільно виїхала на тінисту лісову дорогу. Проїхавши кілька кілометрів серед живописного пейзажу, ми опинилися перед солідним в’їздом до нахабинського гольф-клубу — будиночок охорони, ворота та невеличка автостояночка. Джипи залишилися на ній, адже на територію пустили тільки наш мерседес.

— Яке повітря! — вийшовши на вулицю, солодко, до хрусту в суглобах потягнувся Вова. — Яке тут повітря!

Повітря й справді було кращим, ніж у Москві, та й краєвид скидався на нормальний — дерева, квіти, зелена травичка. Праворуч на пагорбі сяяв вогнями центральний корпус з рестораном і готелем, біля нього затишно розташувався невеличкий басейн з альтанками для відпочинку, а, власне, поле для гольфу було далеко й ховалося від мого цікавого погляду в ранніх сутінках. Може, спробувати, як воно — стукати ключкою по м’ячу? В телевізорі виглядає непогано.

— Главар буде за пару годин. Давай не втрачатимемо часу, присядемо біля басейну й повечеряємо.

— Жаль, я плавок захопити не додумався.

До басейну вела доріжка, обсаджена квітучими кущами. І поки ми просувалися нею, з альтанки у дальньому кутку вийшло двоє дівчат. Ще на ходу вони стали розстібати сорочки, і стало помітно — чи то здалося — що вони теж не додумалися захопити купальників. Мимоволі пришвидшивши крок, я став придивлятися. Дівчата зупинилися біля бортика і тут уже остаточно заходилися роздягатись. Купальників на них і справді не було, ба навіть білизни теж — під сорочками та джинсами обидві виявилися голими, як турецькі святі. Кинувши одяг просто на підлогу, одна, більш рішуча, з веселим виском стрибнула солдатиком у басейн, друга ж задумливо взялася пробувати воду ногою.

Така безпосередність не могла не вразити, я озирнувся на Вовку і раптом побачив, що мій супутник підібрався, неначе чекаючи нападу.

— Не витріщайся, — стиха мовив Франкенштейн, наблизившись впритул. — Це солнцевська братва відпочиває. Їхні шмари.

Я опустив очі. Що ж, прохання господарів треба поважати. Не бачу нічого поганого в тому, щоб витріщатися на голих дівчат, але до чужого гольф-клубу зі своїм статутом, як відомо, не ходять. Звісно, зовсім не звертати уваги на мокрих німф, що розважалися у воді, я не міг, а тому, поки влаштовувалися в альтанці, кликали офіціанта і замовляли вечерю, краєм ока спостерігав за безкоштовним шоу. Здається, мої полум’яні погляди не лишилися не поміченими, бо, накупавшись досхочу і сяк-так прикривши мокре тіло одягом, молодша з купальщиць попрямувала до нашої альтанки.

— Мужчини! У вас буде закурить?

Вона зупинилася просто біля мене і дивилася в обличчя безсоромними очима. Сорочка, зав’язана вузлом на животі, давала можливість погляду вільно мандрувати за пазухою, обмацуючи звабливі опуклості зі зморщеними від води пипками. Та й джинси на німфі також не були застібнуті, відкриваючи цікавому чоловічому оку зрошений крапельками золотавий животик і світленьку кучеряву доріжку волоссячка під ним. Я важко ковтнув слину.

Вова галантно простягнув пачку цигарок і розкрив її точно перед моїм носом. Прийшовши від цього руху до тями, я знайшов на столі сірники і чиркнув, пропонуючи вогню.

— Дякую, мужчини.

Дівчина пустила цівку диму просто мені в обличчя, розвернулася й рушила разом із подругою до альтанки, з якої з’явилася кілька хвилин тому. Придивившись, я побачив, що там бавилися горілочкою її супутники — різнокаліберні стрижені хлопці.

— Що це було? — уточнив я у Вови.

— Не базарь, — несподівано грубо відповів він.

До вишуканої вечері просто неба нам також було подано горілку. Я не люблю горілки, тим більше московської, але що поробиш — закони гостювання примушують. Цокнувшись і промимривши, «за зустріч», я отримав змогу оцінити різницю між традиційними напоями народів-братів. З чого ж вони її тут женуть?

Вовчик помітив мою реакцію на елітний місцевий напій.

— Не подобається?

Я тактовно промовчав.

— Ваша горілка краща, — кивнув Франкенштейн. — А знаєш, чому ви називаєте її горілкою, а ми водкою?

— Мабуть, тому, що наша горить?

— Точно. До речі, це й було ноу-хау Дмитра Менделєєва.

— В смислі?

— В прямому. Сподіваюся, ти пам’ятаєш, якою була тема його дисертації?

Я розвів руками:

— Перевіряєш? Розведення спирту водою. 40 градусів. Це тобі кожен школяр скаже.

— А чому саме сорок? — хитро примружився Франкенштейн.

Отут уже змішався я.

— І справді, чому сорок? Мабуть, стандарт такий. Зручно. Для круглого рахунку.

— Сідай, два, — Франкенштейн любив продемонструвати свою інтелектуальну перевагу. — Сорок градусів — це найміцніший розчин спирту, який не підтримує горіння при кімнатній температурі.

— І що? — не зрозумів я.

— А те, що коли з п’яних очей перекинуть пляшку і на неї свічку, то все село не займеться.

А й справді. Я про це ніколи не замислювався. Пам’ятаю, бабуся гнала самогонку і закривала кран, як тільки налита у ложечку рідина не спалахувала. Пам’ятаю парубоцький фокус, коли вмочуєш палець у домашню горілку і підпалюєш його, лякаючи таким чином дівчат. Коктейль Б52, який не завжди хоче запалюватися, пам’ятаю, а звести все до купи інтелекту не вистачає.