Щоденник моєї секретарки

— А ви впевнені, що вона його переживе?

— Хороший жарт, — без тіні посмішки сказав Ріал Естейт. Він дивився на мене спокійно, навіть трохи сумно. — Смішний. Люблю хороші, смішні жарти.

Я побачив фотографії та креслення великих житлових комплексів, торговельних центрів, офісних мегаспоруд. Все це нагадувало віртуальну екскурсію по Дубаї — типовий випадок творчості нафтогазових скоробагатьків.

Потім був приземкуватий лойєр, інакше кажучи, юрист.

— Ми можемо взяти вас на юридичне обслуговування на території України. Тимчасово це буде забезпечено через наших партнерів, а згодом ми зареєструємо для вас спеціалізовану компанію.

Що ж, це приємно. їхати до Москви, щоб вони пообіцяли найняти для тебе київських юристів. Варто було ноги бити…

Рітейл. Це модне слово насправді означало торговельний бізнес. Тому приймальня та кабінет були завішані фотографіями вдалих проектів і рекламними макетами торговельних марок. Рітейловий підрозділ умів створювати та розвивати дистрибутивні мережі як універсальні, так і спеціалізовані — від гуртової торгівлі нафтопродуктами до мережі аптек.

— Ну, з аптеками в Україні повний порядок.

— В Україні? — уточнив віцик. — Ви говорите «в Україні?»

— А як треба говорити? — дещо агресивно уточнив я.

— Та ні, нічого. Я так спитав.

— З точки зору граматики «в Україні» — це правильно, — прийшов на допомогу Франкенштейн.

— Хай буде так. Але навіть якщо «в Україні» повний порядок з аптеками, це не заважає робити бізнес. При правильній організації конкуренція не шкодить, а стимулює.

Логічно.

— Вова! — змолився я, коли ми нарешті опинилися в коридорі. — Навіщо усі ці розмови?

— Щоб ти уявив наші можливості. До речі, наш главар прислав за тобою власну машину. Це — велика честь. Отже поїдемо з охороною, як великі мужики.

Від ходіння скляними коридорами та розмов із дивними людьми у дорогих костюмах у мене звело спину, а пальці стиснулися в кулаки — приблизно як у Ірки під час злету. Я на собі відчував агресію тутешнього бізнес-середовища. Вона витала у повітрі і відкладалася в душі після кожної чергової зустрічі, викликаючи підсвідоме бажання вишкірити ікла. Тому полегшення, що його обіцяла поїздка в гольф-клуб, стало справжньою звабою, так що я навіть відмовився від обіду і, взявши речі, буквально потягнув Вовку до ліфтів. Їжа без настрою — не їжа.

Бетонні джунглі оточували нас з усіх боків — старі й новіші будинки, населені дивними мешканцями, на кшталт тих, з ким довелося познайомитись протягом дня. Чи то, може, в інших офісах сидять нормальні люди, а цих привезли невідомо звідки спеціально для мене?

Але так чи інак, ми залишали цей дурдом і відправлялися на природу — саме те, що потрібно моїй спухлій від вражень голові.

Кавалькада господаря холдингу складалася з трьох машин — перший джип нахабно розштовхував пробки, в другому — пикатому мерседесі на задньому сидінні їхали ми, а третя машина — теж джип — мотилялася у кількох сантиметрах від нашого заднього бампера, ризикуючи розбити його на першому ж світлофорі.

— А задня навіщо? — спитав я охоронця, який сидів поруч із водієм на пасажирському сидінні.

— Це прикриття. Якщо нас хтось підріже — він таранить. Або доганяє, якщо той почне тікати.

— У вас тут що, війна?

— Буває. Минулої зими я в задній машині працював, а шефа підрізала дев’ятка. Ми її бампером вдарили, так той почав тікати. А у нас морда розбита, крилом по колесу шкребе — не поганяєшся. Ну я й відкрив вогонь. А що було робити?

— І як, зупинили?

— Та ні. Не пощастило трохи. Куля зрикошетувала об каналізаційний люк і попала в мужика на тротуарі. Відстрілила йому яйця.

— Серйозно?

— Серйозно. Такий кіпіш піднявся. Службове розслідування. Добре, що у мене тоді пістолет був законний, то тільки забрали корочку на нього.

— А зараз пістолет без корочки?

Охоронець тільки мовчки звів брови.

— Це тобі не Київ, — зауважив Франкенштейн.

Хлопці хихотнули.

— А що ви маєте проти Києва? — не зрозумів я.

— Та нічого, все нормально, — поспішив заспокоїти Вовка. Охоронці про всяк випадок принишкли.

— До речі, — я показав у вікно, де на площі височів пам’ятник засновнику міста. — Ви знаєте, де похований Юрій Довгорукий?

— У Києві, — відповів ерудований Франкенштейн. Наші супутники перезирнулися. Мабуть, не вірили.

— Отож.

— До речі, ти знаєш, планування старої Москви до болю нагадує Київ. І річка, і пагорби. У нас навіть свій Поділ був, — Вовчик, як це не дивно, був справжнім патріотом свого міста і глибоко цікавився історією. — У мене взагалі складається враження, що Довгорукий намагався збудувати тут такий собі маленький Київ.

— А чому це маленький? — раптом образився водій.

— Вас тоді ще не було, — відповів я українською.

А Вовчик спокійно пояснив:

— Тому що Київ уже стояв майже тисячу років. Та й річка тут меншенька. Так що вийшла зменшена копія.

— А син його потім спалив оригінал.

— Було й таке, — погодився Франкенштейн.

На п’ятнадцятому кілометрі Волоколамського шосе кавалькаду несподівано зупинили на посту ДАІ. Я визирнув у вікно. До машини наближався міліціонер, озброєний автоматом. Охоронець, який сидів на пасажирському сидінні, теж слідкував за ним, і щойно той перейшов на сторону водія, тихенько привідкрив свої дверцята, витягнув з-за пазухи пістолет і обережно поклав його на асфальт поруч із машиною. Після цього із незалежним виглядом склав руки на колінах. Ніхто в салоні навіть вухом не повів — певно, звикли до подібних трюків.

— Ваші документи!

Водій через вікно подав корочку в картонній обкладинці. За форматом мені здалося навіть, що це не права, а якесь посвідчення.

— Документи на машину!

Вова, що через свій зріст міг вміститися на задньому сидінні тільки навскоси, опустив затемнене скло:

— Та не бандити ми, сержант. Не бандити.

Мордатий мент глянув з-під лоба.

— Я бачу. Труженики.

Охорона загиготіла.

— Чого зупинили?

— Це ми не вас. Першу машину. Перевірка документів.

— А нас тоді чому перевіряєте?

— Так ви ж самі зупинилися, — зіщулився мент. — Ну, все гаразд. Їжджайте, — він козирнув і повернув документи.

Передні пасажирські дверцята знову тихо привідкрилися і пістолет з асфальту акуратно перекочував назад до машини. Цікаво, а що б цей охоронець робив зі своєю незаконною зброєю, якби один із ГАІшників залишився з іншого боку?

Кортеж виїхав на трасу і понісся, порушуючи усі можливі правила.

— Ну добре, охорона тобі не потрібна. Але чому не візьмеш водія? — поцікавився я у Франкенштейна. — Самому Москвою їздити, це ж можна здуріти.