Щоденник моєї секретарки

— Так камери ж на тиждень розписані.

Уявляю собі цю сцену. Дві голі сорокарічні кобили на очах підлеглих тягають одна одну за патли.

— Ну, а далі?

— Далі Лариса вирвала у вашої дружини сережку, і пішла кров. А Ірина Павлівна роздерла нігтями їй обличчя і груди…

— Силікон не вивалився?

— Що?

— Силікон, питаю, з грудей не потік?

Водій озирнувся через плече і знову хихотнув:

— Силікон? Ну ви й жартуєте.

Жартую… А що мені іще залишається?

— Далі давай.

— Ну, а далі прийшла знизу охорона і розтягнула їх в різні кутки.

— Це все?

— Ну так. Вони ще плювалися одна в одну, а Лариса заїхала охоронцеві по морді, коли він її за голі груди схопив.

Клас. Цікаво, що має робити охоронець, коли охороняємий об’єкт б’є його по морді?

— Тобто, виходить — нічия?

Володар Колес на секунду замислився.

— Виходить, що наші перемогли.

— Як ти рахував?

— Ну… — шофер замислився. — Я так думаю: поранене вухо і головою об підлогу проти сукні, ліфчика й подряпаного фасаду. Фасад для жінки — найбільша шкода.

— Логічно.

А як іще я міг зберегти обличчя перед Володею, якщо не за рахунок цинізму?

— Але давай подивимося з іншого боку. Ларису на компенсацію симпатичний охоронець за груди помацав. Хіба не зараховується?

— Ги-и, — сказав мій водій. — Зараховується. Тоді все-таки виходить нічия.

— Так і домовимося.

Якби ж то тільки були не моя і Пашина дружини…

Навіть так: якби це навіть були наші дружини, але в інший час і за інших обставин…

Хоча насправді згадка про Пашину імпотенцію виводила конфлікт на зовсім інший рівень. Паша — все-таки господар каналу, а Ірка — лише працівниця, хоч і телезірка. І не годиться працівниці просторікувати про імпотенцію боса.

Тим часом машина зупинилася прямісінько біля мого під’їзду.

Володар Колес вистрибнув з-за керма, відкрив задні дверцята і витягнув валізу.

— Сам донесу, — зупинив я його службовий ентузіазм. А може, це він просто хотів на власні очі побачити побиту Ірку?

— Тоді я вже не потрібен?

Я замислився. Навряд чи сьогодні можна буде ще щось зробити.

— Не потрібен. Відпочивай.

— Завтра, як завжди?

— Так.

Я підхопив валізу й рушив сходами нагору. Бажання іронізувати на тему останніх подій одразу зникло. Я уявив собі, в якому світлі Лариска подала усе це Паші. Цікаво, чи мене тепер взагалі пустять до приймальні?

Проте справа не в мені, а в Сапулі. Тому навіть якщо доведеться всією родиною просити у Лариски пробачення, ми зробимо це. Я готовий навіть власноруч зашити порвану сукню.

Цікаво, чи вистачило б у мене самого гумору, щоб поводитися шляхетно на Пашиному місці?

Я навмисне гучно гацнув вхідними дверима, а потім дверцятами шафи у передпокої. Проте на звук не з’явився ніхто. Ну, Богдан, напевне, ще гуляє, тим більше, коли там ідеться про дівчину.

Але Ірка? Може, її теж нема вдома?

Знявши пальто і перевзувшись, я підійшов до дверей спальні і різко їх прочинив. На ліжку, освітлена слабеньким вогником нічника, лежала моя дружина. Я одразу оцінив мізансцену. У театрі це називалося б «смерть головної героїні».

Ірка не поворухнулася, навіть коли я зайшов до кімнати. Промінь світла з-поза нещільно зсунутих штор давав можливість докладно роздивитися рушник на лобі й вигідно підкреслював скам’янілі риси обличчя. Моя дружина постійно мерзне, тому зараз вона вкрилася двома ковдрами — обидвома пуховими, щоб ви не сумнівалися.

Певно, за сценарієм я мав опуститися на коліна і притиснутися губами до безвольної та холодної долоні. Але саме через те, що добре розумів мізансцену, я намацав на стіні електричний вимикач і натиснув обидві клавіші, заливши яскравим світлом нашу подружню спальню.

— Скажи мені, будь ласка. Яке тобі діло до Пашиної потенції?

— Що? — слабким голосом спитала Ірка.

Я підійшов до ліжка і, руйнуючи усі заготовки, одним рухом відкинув обидві пухові ковдри. Дружина лежала вдягнута у зворушливо просту, наче з дитячих спогадів про піонерський табір нічну сорочку. Гармонійно, проте раніше я не помічав у неї захоплення подібними речами.

— А… Це ти? — сказала вона слабким голосом.

— Я. А хто ж іще?

— Приїхав?

Чи то вона й справді не розчула мого питання?

— Приїхав. І вже встиг почути багато цікавого.

— Мені холодно, — сказала дружина.

Чорт забирай! Це єдине, що вона може мені сказати?

— А я думала, це Богданчик прийшов, — продовжила вона без будь-якого переходу.

— Богдан гуляє, я його бачив біля стадіону.

— Він зараз рідко буває вдома. І ти теж. От бачиш, я лежу одна.

— Бачу.

Моя дружина знову капризно скривила губки:

— Мені холодно.

— Нічого, — відповів я твердо. — Не помреш.

— Богданчик зовсім нас кинув. Якісь нові друзі. Вдома не ночує. А я лежу одна. Нема кому навіть води подати. Лікарі сказали, що не виключають струс мозку.

— У боксерів так часто буває після змагань…

Вона знову зробила вигляд, що не чує.

— Вони сказали, що мені треба лежати цілий тиждень. А як я можу лежати?

Мені остогидла ця вистава, і я вирішив її перервати.

— Слухай, мені все розповіли про вашу бійку.

Дружина мовчки закотила очі і прикрила повіки.

— Я все розумію. Жіночий рестлінг, боротьба у бруді, стриптиз та інші розваги. Але мене цікавить одне. Навіщо ти на весь офіс патякаєш про Пашину імпотенцію?

Ірка закотила очі ще вище. Я втратив терпець і для профілактики міцно взяв її за комір сорочки.

— Чуєш? Я з тобою розмовляю, — тендітна тканина затріщала під моїми пальцями. — Яка тобі, курва мать, справа до Пашиної потенції? Га?

— Мені боляче, — сказала дружина.

Я послабив захват, але присунув обличчя ближче.

— Нехай тебе так цікавить питання чоловічої потенції, але чому про це обов’язково говорити на роботі та ще й на всю приймальню?

— Вона на мене напала, — схлипнула дружина.

— А ти? А ти б не напала, якби про твого чоловіка таке говорили?

До речі, гарне питання. Не знаю, як повелася б моя благовірна у подібній ситуації.

— Не кричи. У мене може бути струс мозку.

— І буде, — запевнив я твердо. — Гарантую: що у тебе зараз буде струс мозку, якщо ти не поясниш мені, нащо тобі здалася Пашина потенція.