Щоденник моєї секретарки

— Ну, яка вже була, Сергійку, таку й розповів. Від себе нічого не додав, все лишив, як чув.

— Так тут і додавати нічого не треба, — я сумно посміхнувся. — А от якби ви додали, що все вигадки, я був би дуже вдячний.

Жорик тільки мовчки по-старечому розвів руками.

— Ну добре, Георгію Ісаковичу. Побіжу я. Ви іще, будь ласка, по моїй людині попитайте. А раптом це все-таки хтось із наших? А може, й на донецьких якісь ходи відшукаються.

— Попитаю, звичайно попитаю.

— Дякую.

Опинившись у коридорі, я дістав мобільний і набрав дружину, але потім передумав і, не чекаючи гудків, натиснув на відбій. Ну що насправді я можу їй сказати по телефону та ще й з чужого офісу? Розбірка почекає до дому.

Володаря Колес поки не було і щоб не світитися перед імовірним хвостом, я влаштувався почекати біля заднього виходу з офісу. Ситуація зайшла у глухий кут. Якщо все те, що сказав Жорик, — правда, якщо вони й справді мають у Донецьку приватних ментів і приватні тюрми, якщо вони забрали Катьку туди, у мене не лишалося жодної можливості діяти. І єдиний шлях порятунку перерізала моя дорогоцінна дружина своїм невиліковним ідіотизмом.

За що затримали Катьку? Ким був цей солідний, з яким вона сиділа в ресторані? Навіть розпитати ні в кого. Може, це через взаємозаліки? Але якщо звернутися з цього приводу до Гриба, то замість допомоги отримаю сеанс паніки, купу пліток, а справа піде в рознос. Нам зараз категорично не можна виглядати слабкими — і без того все тріщить по швах, тільки дай слабину, одразу порвуть на шмаття.

Я все-таки набрав Гриба по телефону, але виключно з метою продемонструвати йому твердість, неосяжний оптимізм і попередити, що завтра до нього заїде Сапула. Остання інформація мала на меті перевірити, чи в курсі він останніх подій. З відповіді складалося враження, що не в курсі.

Наступний дзвоник адресувався гуманоїдам. Я пригрозив, що Катерина завтра призначить їм зустріч, і щоб вони не думали косити й ухилятися від неї. Вовчик тут-таки почав зіскакувати — мовляв, давай після другого туру, зараз складна ситуація. Судячи зі всього, і вони про зникнення не відали, відповідно й відношення до нього не мали.

Знову глухо. Чорт, хоч би знати, хто це зробив, я б із нього душу витряс!

Ну, не вмію я впадати у відчай! Навіть у найскладніших ситуаціях уява завжди підказує вихід, бодай примарний, тому замість порожніх переживань я всі сили кидаю на його реалізацію.

Залишалася надія, що Жорику переповіли конфлікт на каналі у сильно згущених барвах. Але про це я міг довідатися тільки з перших вуст — від безпосередньої учасниці події… Хоча чому тільки з перших? Чоловіки часто вміють пліткувати не менше за жінок.

Дочекавшись на Володаря Колес і отримавши усний звіт у вигляді лаконічного: «Порядок, шеф!», я вмостився на задньому сидінні.

— Додому!

Машина рушила зі стоянки.

— А що там трапилося у Ірки з Ларисою? — запитав я зненацька, відхилившись так, щоби бачити обличчя мого водія у дзеркалі заднього огляду.

— Та трапилося, — Володар Колес закусив губу, стримуючи посмішку.

— А чому ж ти мені не сказав?

Посмішка зникла і обличчя шофера пересмикнулося.

— Так я думав… Я думав, ви знаєте…

— Тобі яка різниця, знаю чи ні? — якщо водії і секретарі починають тримати таємниці від шефа, це до добра не доведе. — Що там сталося насправді?

Володар Колес озирнувся на мене через плече, неначе перевіряв, чи немає когось стороннього в машині.

— Ну вона цей… Вона…

— Хто, вона?

— Ну, Лариска ж. Вона зайшла на канал до Ірини Павлівни приймальні…

Я здивовано підвів брови:

— На канал? Чого її туди понесло?

Шофер знизав плечима.

Справді дивно. Лариса не мала на телебаченні жодних справ, а останнім часом і жодних подруг. Треба віддати Паші належне: канал вже рік працював, як годинник, виконуючи вказівки з Банкової. І досягти цього вдалося, тільки витиснувши з посад усіх до одної подруг його власної дружини.

— Ну, далі давай.

— От… А секретарка там — мого кума малая.

— Це ти від неї про все довідався?

— Від неї, — губи Володаря Колес розпливлись у задоволеній посмішці, яку він тут-таки похапцем сховав. — Вона каже, що не звернула уваги. Ну, зайшов хтось, і зайшов.

Хороша секретарка… А втім, це упізнаваний почерк моєї дружини — оточувати себе холуями, абсолютно не звертаючи уваги на професійні якості.

— А Ірина Павлівна у цей час саме розмовляла телефоном.

— У приймальні?

— Нє-е. В кабінеті. Просто двері були відкриті. Ну, ви ж знаєте, як вона розмовляє по телефону.

Це правда. Коли моя Ірка говорить по телефону, в кімнаті не вміщується жоден інший звук.

— А ця хитра Лариска принишкла так біля дверей і слухає.

— Це тобі секретарка розповідала?

— Так. Мого кума малая.

Уявіть собі, секретарка в приймальні спокійно реагує на те, що підслуховують її начальницю!

— І що вона?

— Ну а тут ваша дружина починає говорити… — Володя прокашлявся. — Ну вобшем, що Паша — імпотент і тільки тому досі не вигнав цю сучку, Лариску.

— Зачекай. А вона не вигадує?

— Малая? — кинув погляд у дзеркало Володар Колес. — Так їй нема смисла. Що тут вигадувати, коли Лариса влетіла в кабінет, схопила Ірину Павлівну за волосся і витягла у приймальню.

— Прямо за волосся витягла?

Володя з ентузіазмом кивнув.

Усе це виглядало апокаліптично.

— Ну, а секретарка що?

— Вона, каже, побігла кликати на допомогу.

Прекрасна ідея. Якщо вже б’ються дружини начальників, варто зібрати якнайбільше публіки.

— Понабігли люди. Там же самі жінки на поверсі. Всі стоять і не наважуються розбороняти.

— Їм просто було цікаво подивитися, — не витримав я.

Володар Колес коротко хихотнув.

— Нє-е. Вона казала, що Ірина Павлівна добре билася. Вона спочатку розгубилася трошки, Лариска її кинула на землю і за волосся била об підлогу. А потім ваша дружина вкусила її за руку, вирвалась і роздерла тій сукню і ліфчик.

— Сподіваюся, це ніхто не знімав?

Шофер знову усміхнувся.